Вибори наближаються. А вуха у нас – широкі… Отож чому б якомога більше лапші на вищезгадані вуха – і не накласти! Для чого накласти?! А щоб люди, навіть струсивши з вух вищеозначену лапшу, проголосували так, як треба. Може, саме так, як людям треба. А, може, так, як треба творцям лапші і тим, хто оплачує її створення.
Бо лапша, накладена на вуха, – це ефективний засіб переконання! Бо лапшу, яку накладають на вуха, готують не якісь там найнедолугіші з кухарів, а чудові психологи і високоінтелігентні люди. Ото ж до цієї самої лапші і треба поставитись з відповідною увагою і повагою. Враховуючи, певна річ, що лапша… вона і є лапша!Бо лапша – як-не-як… ознака демократизму. Бо грубу силу, відвертий тиск на суспільство взагалі і на конкретного виборця зокрема ніби відсунули убік і… намагаються людей переконати. Не дати суворий наказ, а усе ж переконати. А навіть видимість демократизму – це вже демократизм. Ну, хоч якийсь.
Бо наприклад… якою має бути історія?! Хтось вважає, що істеричною… Бо оця і оця, і оця території були частиною імперії, можна сказати, її улюбленими окраїнами, а тепер… ну, ти глянь – незалежні країни! Бо колесо історії… повернулося зовсім не туди, куди йому натякали… Ну, ви ж знаєте… завжди проблеми з цими колесами! Особливо, коли і дурнів, і роздовбаних доріг більш, ніж достатньо.
Отож і політика має бути усе ж… політичною. А не демагогічною! Тобто вирішувати якісь проблеми – і всередині країни, і зовні. Політика можна порівняти з кухарем – нас не дуже цікавить рецептура його страв, нас більше цікавить смак того, що він приготував, і чи можна буде те, що приготували, їсти. Отож ми робимо чи робитимемо вибір і при цьому не дуже добре уявляємо, якого саме кухаря ми обираємо і якою буде політична страва, що він приготує.
Звичайно ж, певні орієнтири є, але ж немало і туману навкруги. Бо претендент, за якого проголосуємо, може бути дуже переконливим на трибуні і не дуже переконливим у житті.
Коли починається передвиборна пора, на вулицях з’являються люди, що роздають агітки, переповнені аргументацією на користь того чи іншого кандидата. Хтось з перехожих їх охоче бере до рук, хтось навпаки – рішуче відмовляється узяти. Ну, мабуть, розчарувавшись у політиці і політиках. І їх здатності щось змінити.
Я сам, як правило, беру пропоновані газетки, а вже потім на дозвіллі намагаюсь їх якщо не прочитати, то хоча б по можливості переглянути. Причина? Дуже проста. У нас… ну, так вже виходить… далеко не завжди кращими називають кращих. В силу тих чи інших причин, про які, може й, не варто говорити. Тут же, у цих, бува, і не надто цікавих агітках, як мені мені інколи здається, мають бути кращі журналістські сили. Чи хоча б добре помітні автори. Хай навіть приховані за псевдонімами. Бо у цьому випадку, щодо того – кращі чи ні… – лукавити не будуть. Бо для політиків питання шкурне – оберуть… не оберуть.
Отож і цікаво придивитися, а наскільки ж вони переконливі – оці кращі… Наскільки вони можуть бути цікавими у висвітленні можливо й не завжди цікавої політичної теми. Наскільки переконливі наші гомінкі політичні кандидати щодо вибору власної команди. Ну, хоча б тих її членів, що відповідають за передвиборний піар.
Отож хай пишуть. А ми почитаємо. І подивимось, наскільки переконлива їх аргументація щодо їхніх же кандидатів. Хай переконують нас у власній правоті, бо, мабуть же, хоч трохи уміють це робити. А ми не будемо поспішати переконуватись, бо усе ж прожиті роки, мабуть, хоч трохи навчили нас не поспішати цього робити. Отож і цікаво, а хто ж і як саме пудритиме наші уже добре запудрені, але все ще інтенсивно запудрювані мізки. Бо це ж, мабуть, таки будуть і справді кращі. Бо тут політики вже лукавити не будуть. Бо тут питання шкурне – оберуть не оберуть.
p.s. Вы как-то так интересно пишите – как украинские писатели времен перестройки…
P.S. Недавно прочитал «Записки українського самашедшого» Лины Костенко (кстати, очень понравилось, всем рекомендую: наверное, никто так не понимает современную Украину, как она), несколько цитат:
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, – не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, – жах у тому, що все може залишитися так само.
Колись пролітала комета Галлея – мені здалося, що вона озирнулася на нас і зареготала.
Щодо «пудри». У наших політичних сил нема давніх традицій. У певний момент – один набір партій, років через десять – інший. В Америці, скажімо, демократи – це більш м’яка політика на міжнародній арені і певна увага до соціальних проблем. Республіканці – це більш рішуча політика на міжнародній арені і акцент на розвитку бізнесу. Хоча у подібних установках можливі певні коливання.
Щодо українських письменників часів перебудови. Думка несподівана, але цікава. Якщо вкажете конкретні імена, то обов’язково цих авторів перечитаю.
Чи то, як Ви написали, мізки запудрені, чи то більшість не здатна вчитись ні на своїх помилках, ні на чужих...