Кілька епізодів з минулого Динамо Киів.

1. Багато ми чули про ефективність замін у футболі, але на практиці зустрічаємося з цим досить не часто. Я хотів би розповісти про одну таку чудову заміну, яка просто перевернула футбольну зустріч. Так от, у дуже далекому червні 1953 року на переповненному стадіоні відбувалася гра між срібним призером минулорічного чемпіонату Динамо Киів з одним з аутсайдерів, досить слабеньким Динамо з Ленінграду.

Динамо Киів-Лемешко,Голубев, Лерман, Тищенко, Юст ( Попович,46), Михалина, Богданович, Кольцов, Зазроєв, Коман, Віньковатов.

З перших хвилин матчу наші почали грати якось вальяжно та без потрібноі віддачі і в результаті таких незрозумілих дій вже на 15 хвилині зустрічі під дикий свист трибун горіли 0-2. Спочатку, як часто бувало у ті часи, просто безвідповідально провалилися по центру, а потім Лемешко проворонив дальній удар, типу, як Мякушко забив Ковалю. До речі, як я вже писав раніше, отакі ляпи у захисті слугували базисом розладу у роздягальні та обвинувачень футболістів один до одного на початку 50-х років. Напад вимагав від захисту відповіді на питання, скільки вони повинні забити, щоб захист більшоі кількості голів не пропустив. Віньковатов не мовчав і висловлював все, про що думав, ну, а Лерман, який ніколи не був неправим, і не думав мовчати у відповідь.

У тому матчі після пропущених голів наш напад хотів щось змінити, але гра якось розвалилася на епізоди і нічого путього не виходило. Зазроєв та Віньковатов, як істені Метри, і не збиралися між собою комбінувати, "вітерець" Богданович десь принишк на бровці, ну а Коману при такій грі нема чого було робити. Ось так під великий свист і закінчився перший тайм.

Не краще почався і другий тайм, десь через 10 хвилин ми отримали 3-й гол і почали просто "горіти" 0-3 у себе дома аутсайдеру. Але тут почав видавати , на мій погляд, найкращу гру у своій кар"єрі Тиберій Попович, який замінив зашкутильгавшого Юста. У тому році молодий Попович настійливо шукав своє місце у команді, грав 2, 4, 5 та 6 номером, демонструючи свою універсальність. Його гра відзначалася швидкістю, непоступливостю та високою технікою. З ним ще у майбутньому помучаються відомі нападаючі супротивників.

Ну, а в тому матчі він своєю грою просто завів всіх інших футболістів. Його руда шевелюра була всюди. В першу чергу він, як кажуть, завів Богдановича і той швидко забив перший гол у відповідь. Потім Богданович почав раз за разом під ревіння трибун обігрувати свого візаві Германа Зоніна ( хто б тоді міг подумати, що бачить знаменитого у майбутньому тренера Зорі). Швидко по тому Коман та Зазроєв зрівнюють рахунок, після чого ще хвилин 20 настійливо намагалися забити переможний гол, але не вдалося. Особливо перед Зазроєвим хотів відзначитись Паша Віньковатов. Він кинув свій край і підтягнувся під пас Поповича. Разів 3-4 запрацювала його знаменита гармата і хоч у ворота він не вцілив, але якоі сили були удари! Глядачі були у захваті.

Після матчу футболістам, незважаючи на 3-3, аплодували, особливо Тиберію Поповичу. Пам"ятаю, що я теж.

1. Десь наприкінці червня 1969 року сиділи на якомусь рядовому матчі СКА Киів. Стадіон був заповнений десь на третину, 2-3 тис. глядачів, ніяких особливих гострих ситуацій не було і люди відверто нудьгували та крутили головами. І раптом всі загули- з бокового входу вздовж трибун йшли 3-4 людини, які потім сіли у 2 ряді недалеко від виходу футболістів. На них одразу звернули увагу тренери армійців, повернулися і привітали. В центрі цієі групи людей був Віктор Олександрович Маслов. У перерві вони нікуди не пішли і продовжували між собою тихо спілкуватись. У ті часи у людей було менше хамства і ніхто іх не оточував, не ліз фотографуватися чи брати автографа. Всі чудово розуміли, що відомий тренер просто так не зайшов на матч перекурити, а хотів когось переглянути. У ті часи киівський СКА був дуже сильною командою і декілька іі гравців могли б грати у Динамо, як би не тодішній просто зірковий склад динамівців. Десь за хвилин 15 до закінчення матчу під оплески глядачів Віктор Маслов пішов з стадіону. Додам, що оплески Маслову були тоді завжди, де б ця людина не з"являлася у місті, його дуже поважали, любили і йому довіряли болільники. Я один раз був на зустрічі з ним- проста, пряма у судженнях і без будь якоі зірковості людина. Думаю, що народись він десь в умовній Італіі, то це був би один з найкращих тренерів світу сторіччя.

А тоді, коли він залишав стадіон СКА, ми стали жваво обговорювати його відвідання, та здогадуватись, якого ж гравця він переглядав. Варианти у нас були різні, але ніхто не вгадав. Тільки десь через місяць ми зрозуміли, кого хотів на власні очі, як він завжди робив, побачити у грі В.О.Маслов. У дублі Динамо Киів з"явився бувший армієць Володимир Трошкін, який зігравши там три матчі, на багато років закріпився в основі славетного клубу. Чесно кажучи, я з друзями були спочатку здивовані, ми не розуміли вибір Маслова. В 68 і 69 роках ми багато разів дивилися на гру Трошкіна, який був у складі СКА у 63 матчах і забив 9 голів, але особливого захоплення від його гри не отримували. Нам вважалося, що нічого особливого в цьому молодому, не досить технічному, але швидкому і непоступливому гравцеві, який без стомлення бігав по визначенному тренерами свому жолобку не було. Тим бльше, що тоді у СКА грали такі улюбленці публіки, як захисник Артюх, стрімкий нападаючий Штуллер і , особливо , Павел Богоделов. Сильні та влучні по дев"яткам удари Павла цінилися глядачами дуже високо. Такоі сили та влучності удари без підготовки я у своій практиці на стадіоні бачив тільки у виконанні Павла Віньковатова, Володимира Мунтяна, Павла Богоделова та Геннадія Красницького з Пахтакору. Одна біда була у Богоделова-дуже і дуже уповільнений рух по полю. Крім того, нам вважалося, що тоді в командах другого украінського ешелону були гравці по швидкості і самовіддачі сильніші за Володимира Трошкіна, наприклад Гребінник. Тепер я розумію, що ми, болільники, бачимо тільки те, що, як кажуть , під носом лежить і у нас немає тренерського таланту розгледіти перспективу футболіста. А тренери СКА Микола Фоміних та Володимир Богданович побачили у молодому Трошкіні величезний потенціал і зуміли зацікавити самого Віктора Маслова, який володів шикарною інтуіцією. Славу богу, що тоді були такі фахівці.

1. Величезна роль капітанів команд у футболі, тільки підкреслю- справжніх капітанів. На підтвердження згадав такий випадок. 5.07.1971 року, Динамо Киів-Динамо Тбілісі,1-1, 40 тис. глядачів. То був пеший сезон під керівництвом Севідова. Глядачі після невдалого сезону-70 ще були ображені на команду і так мало прийшли на стадіон. Ще не вірили у майбутнє чемпіонство. Сама гра, незважаючи на те, що на полі були такі гравці, як Пузач, Сосніхін, Колотов, Матвієнко, Трошкін, Кіпіані, М. Мачаідзе, Хурцілава, Дзодзуашвілі, одразу якось не заладилася у обох команд, пішло багато браку, втрат м"яча та неточних ударів. З часом гра просто розвалилася на окремі єпізоди и пішли порушення правил. Помалу окремі порушення почали переростати у стінка на стінку, пішли штовхання руками а потім і ногами. Суддя втратив контроль над грою, а в обох командах одразу ж знайшлися бажаючі творити вендетту на полі. В один з таких моментів біля нашоі штрафноі розлючений не прикритим хамством гостей наш центр захисту і капітан Соснихін з усієі сили поцілив м"ячем у групу тбілісців, зачепивши бутсою одного з них. Що тут почалося на полі під свист і ревіння трибун! Я сидів зверху під бесарабським табло і добре все бачив перед собою. До Соснихіна підскочив з криком капітан грузинів Хурцілава і вони майже на повному розгоні не вдарилися грудьми. Я завмер в чеканні, що ось зараз ми будемо свідками дійсноі бійки. Вони, не чутно було що саме, енергійно почали щось доводити один одному, а потім несподіванно...дуже дружньо обнялися. Потім один і другий почали щось кричати своім. Хурцілава активно навіть жестикулював і щось кричав своєму воротареві. Ви не повірите, але після цих звернень капітанів до своіх товарішів все на полі заспокоілося і більше навмисних грубощів не було. Навіть забили у нормальній обстановці друг другу голи і обнімаючись пішли з поля. Ось, що значив безумовний ігровий і людський авторитет киівського капітана "директора" Вадима Соснихіна та його тбіліського колеги, легенди грузинського футболу, Муртаза Хурцілави. Такі люди тоді грали на полі.

2. Часто буває, що болільники на протязі матчу змінюють своє ставлення до якогось гравця, навіть з команди супротивника. Колись у Москві я дивився матч ЦСКА-Динамо Киів, 24.09.1977р.,0-1,гол забив Буряк. Був дуже холодний і дощовий вечір і народу зібралося на пів-стадіону. Я одразу звернув увагу, що ще на розминці частина болільників, мабуть від холоду, почала підсміюватись та підсвистувати нашому воротареві Михайлу Москаленку. До речі, це був єдиний матч у тому сезоні в основному складі Михайла, та і взагалі останній сезон у команді, в якій він грав з 1969 року. Слід зазначити, що дуже худий і високий Москаленко, виглядав трошки кумедно, вдягнувши від холоду більший на два розміри червоний светр та широченні тренувальні сині штани. Це продовжувалося і на початку матчу при кожному прийомі ним м"яча. Але Михайло був дуже спокійним і все швидко закінчилося. Він дуже вдало грав на виходах та при кутових. А коли він у другому таймі блискуче у каркаломному кидку потягнув м"яча з верхньогокута воріт від майбутнього львівянина Юрчишина Степана, то стадіон видав йому овацію. А потім будь-яка його дія з м"ячем супроводжувалась оплесками. Оплески були тому, що одночасно великим свистом супроводжувалась гра бувшого севастопольця, воротаря армійців, Астаповського, який у тому матчі дуже багато напартачив. Особливо глядачам не сподобалося, що він просто закляк і дивився, як йому у дев"ятку залетів красень-гол від Буряка з метрів тридцяти. Леонід Йосипович на такі удари був мастак. А Москаленко був молодець, що не знітився, а показав класну гру.

З повагою.