Були часи...

Динамо Київ зараз грає недобре і я перестав ходити на стадіон. Стидно сказать - жінка не пускає. Бо останнім часом виносив з хати скажені гроші, а вертався в час ночі, злий і тверезий.

Тепер сиджу ось в першому ряду перед телевізором, дивлюсь, сумую, адже були часи...

Часи, коли в нас була компанія і все починалося зранку.

Один замовляв столика в нагрітому місці на Васильківській і казав там дівчаткам, що все як завжди - відбивна і картопля по-селянські.

Другий заскакував на базар і брав тонесенької, тане в роті, підчеревинки плюс солоних огірочків унікального посолу в спеціальної бабки.

Третій закуплявся біленькою із розрахунку нуль три на брата і ще дві по нуль п'ять на коня на всіх.

Все готово, горілка мерзне і якось треба діждатись вечора. Робота не лізе в горлянку - рятує «Динамо від Шурика».

Нарешті б’ють куранти і можна боком-боком до начальника повідомити, що вже всьо, треба йти. Начальник виразно дивиться на годинника, який, тварина, холодно фіксує ще купу робочого часу, кривиться, але бажає перемоги. Я починаю його любити.

А далі - соколом ясним до точки розігріву. Поки при пам'яті розраховуємося між собою за білети, біленьку, сальце, огірочки і Україна вперед.

Перша стопочка, як годиться, йде за перемогу, друга за друга, третю встаєм за коханих, які нас відпускають. Ми вміємо бути вдячними.

Приблизно до п’ятнадцятої стопочки, перекрикуючи галас вулиці, проходить детальний розбір польотів гравців, тренерів, суперників і прийнятної тактики гри. А також кротів і гомосексуалістів у чорному.

Потім кілька разів на коня і бігом на стадіон. В храм. Де дев'яносто хвилин щастя невідомо як зникає зірваним голосом і лавиноподібним тверезінням.

Якщо програли - то зразу по хатам, нічия означає стопочку і по хатам, перемога означає, що вечір не буде млосним, хлопці…

Динамо колись зазвичай вигравало і ранок був важким.

Оплакуючи передчасно вмерлу заначку, торопіючи від рістрето (а це що ще за матня в три години ночі?) за 50 гривень в чеку, прикриваю грудьми колєгу, який раптом не прийшов на роботу.

Трохи переживаю за нього, він завжди мушки не зобидить, але подробиці ночі неясні.

Раптово несподіваний звук телефону ріже голову на шматки. Дзвонить дружина ангелоподібного колєги: «Он еще в ванной, во льду».

І, після моторошної паузи, стишено: «Знаете, Сергей Николаевич, я никогда не думала, что быть женой это так опасно...»

Були часи. І ми були козаками...

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости