Про ще не пропиту... майстерність!

Питання майстерності у футболі – завжди актуальне! Отож і варто замислитися – а чого ж майстерність ще не пропита?! Чи тому, що ще нема чого пропивати? Чи тому, що гравці чітко витримують спортивний режим?!

Життя суперечливе і наші судження про нього теж суперечливі. Отож і питання вельми суттєве, а що ж суперечливіше – життя чи наші судження про нього!

Читаєш висловлювання знавців, а у них – такий глибокий песимізм… Мовляв, сучасні українські футболісти – і того не вміють, і цього не вміють! Що наводить і на запитання – а що ж вони взагалі вміють!

Інколи висловлювання і значно конкретніші. Мовляв, ось такі-то гравці – просто баласт для команди. І від них треба звільнятися. Подібні думки висловлюють люди авторитетні, до чиїх голосів багато хто прислухається. І це не випадково, і це можна зрозуміти.

З іншого боку – згадуєш футбол при совку. Порівнюєш. І складається враження, що таких ефектних голів, які забиваються нині в Україні, при совку ніби і не забивали. І хто забиває?! Бува, такі гравці, що місця в основному складі собі ще по суті і не завоювали.

Та і культура пасу у динамівської команди нібито непогана. І аж ніяк не нижча, ніж при совку. То у чому ж справа? У чому ж проблема?

Можливо, у тому, що футбол змінився. І з точки зору сучасного футболу вимоги до виконавської майстерності (чи до її деяких аспектів!) у конкретних гравців уже жорсткіші.

Одна з болючих проблем «Динамо» – це відсутність запасу міцності. Треба перемагати майже у кожному матчі, а це стимулює підхід, коли на поле виходить звужене коло гравців. А це теж не вихід. Бо реальна конкуренція у «Динамо» дуже недостатня. Футбол – це ж... нібито спорт! То де ж він – спортивний принцип відбору?!

І потім – є футболісти переважно креативники, а є усе ж... більше руйнівники. І ті, й інші мають бути відповідної якості. Коли захисники «Динамо», одного з грандів українського футболу, частенько одержують жовті і червоні картки і одержують у національному чемпіонаті, а не у міжнародних матчах, то це змушує замислитися. Коли бачиш, як хтось з гравців команди-суперниці «Шахтаря» (а це ще один з українських грандів!) проходить через усе поле аж до карної зони і його нема кому зупинити (у межах правил, певна річ...), то теж виникають дуже різні думки. Адже «Шахтар» найбільше з українських клубів витрачає грошей на придбання нових гравців. Коли півзахист «Еспаньйола» хвилинами тримає м’яч у себе, а гравці «Зорі» (команди, на яку ми дивимося з надією!) ніяк не можуть м’яч забрати, то теж з’являються аргументи для невеселих порівнянь.

Суть підходів, що використовуються нині (ну, скажімо, той же високий пресинг...), у тому, щоб обмежити гравця, що тримає м’яч, у часі і просторі. Одержує гравець м’яч. А його відразу ж починають атакувати кілька гравців команди-суперника. І якщо майже відразу передачу не зробити, то потім передачу здійснити і не вдасться. Чи гравець не встигне це зробити, чи м’яч просто перехоплять.

Так, чим вища майстерність у гравця, тим швидше він приймає рішення і тим легше йому протистояти різним пресингам. Але коли є награні варіанти наступних дій, то довго замислюватися гравцю і нема особливої потреби.

Тому не тільки у майстерності (пропитій чи ні...), мабуть, справа. А і у наявності награних варіантів – розвитку атаки, протистояння пресингу і т.д. Бо і, скажімо, футбольна філософія Лобановського загалом щось таке і передбачала. Так, футбол змінюється, але ж деякі положення залишаються актуальними і потім. Які б зміни не були.

Отож... ну, що тут казати?! Коли є майстерність, то це загроза... для здорового способу життя! А як майстерності нема – то за здоровий спосіб життя можна і не турбуватися.