Вивчаймо історію

А багато що при сприйнятті того чи іншого тексту вирішують усе ж деталі. Ну, скажімо, читаєте ви книгу відомого автора. А там і написано, що у п’ятидесяті роки минулого століття відбувалися на території колишнього Союзу, а точніше на території теперішньої Росії, маневри. Під час їх проведення – вибух атомної бомби.

І тут починаєш пригадувати. А щось таке вже було. Але значно пізніше. Чорнобиль... І люди, що там були у відповідний момент. Подія нібито інша, а методи утаємничування ті ж.

Є у газети «Бульвар» цікавий журналістський прийом. Використовувався цей прийом (і не кажіть, що... проти лома нема прийома!) уже немало раз. Записується інтерв’ю з відомою особою. Потім це друкується. Але частина підготовленого матеріалу приберігається до певного часу. Скажімо, до ювілею згаданої особи. Або людини вже нема серед нас, а ми можемо ознайомитися з оповіддю цієї людини. А «бульварівські» матеріали загалом досить цікаві.

У одній з таких, уже «посмертних» публікацій минулого року було інтерв’ю з Володимиром Буковським. Відомий дисидент. Особистість помітна, хоча, можливо, і до певної міри таємнича. Свого часу його Радянський Союз обміняв його на чілійського комуністичного лідера Луїса Корвалана. Буковський відбував покарання у радянських таборах разом з Левком Лук’яненком, про якого відгукувався з неабиякою теплотою. Та і на Заході Буковського цінували. Зокрема до нього зверталася не раз Маргарет Тетчер. Щоб проконсультуватися ще на початку горбачовської перебудови. А що ж це – чергові підступи Кремля... чи таки політика демократизації!

Але справа не в тому. Сучасного читача важко здивувати. Начиталися – усього! Але були рядки з публікації, присвяченої Буковському, що мене таки вразили. Ті рядки, де він повідомляє несподівану річ. Що у нього була можливість ознайомитися... увага... з протоколами засідань Політбюро ЦК КПРС! Як ці матеріали потрапили на Захід до відомого дисидента?! Буковський про це пише, але якось... ну, ніби непереконливо. Хоча це зрозуміло. Хто ж буде розкривати джерела... і до того ж такої цікавої інформації.

А у мене відразу ж і думка – а українські історики ознайомлювалися з протоколами засідань Політбюро ЦК КПРС?! Ну, невже їм не було б цікаво, а як вирішувалися деякі питання... Ну, скажімо, пов’язані з введенням військ до Афганістану... чи з політикою русифікації... чи з чорнобильською трагедією... чи, скажімо, з загибеллю (а дехто казав, що і... з убивством!) Василя Стуса. Щось не доводилося читати вражень українських істориків щодо вищезгаданих протоколів! Ну, може, прогавив з неуважності...

Через деякий час до моїх рук потрапляє ще один з номерів «Бульвара». Щоправда, кількарічної давності. І там теж «посмертне» інтерв’ю з відомим шахістом Віктором Корчним. І там... о диво... теж мова йде про документи. Виявляється, що Корчной у свій час зміг придбати документи (за підписом Андропова!), у яких мова йшла особисто про нього. І придбати за двісті доларів.

Ну, українським історикам долари заробляти важко. І заплатити за документи з підписом Андропова вони не можуть. А якщо... раптом забагатіють?! Може, тоді і наша історія стане і соковитішою, і дещо іншою.

Отож і вивчаймо історію. Уважно і непоспішливо. Хоча б для того, щоб чітко відчути момент, коли (ну, скажімо, років через п’ятдесят-шістдесят!) її знову почнуть переписувати.