Отож згадалося… Працював я тоді інженером у науково-дослідному інституті. Були ще радянські часи. Афганська війна. Війна палала уже кілька років. Подробиці подій уже потроху з’являлися у публікаціях преси. А основна інформація приходила через телебачення. Здебільшого від військового кореспондента, якого потім самі військові називали «головним казкарем».
Було це у березні. Якраз напередодні жіночого свята. Телефонний дзвінок до сектору, де я тоді працював. Двоє інженерів (у тому числі і я) мали побувати, як офіцери запасу, на заняттях, що їх проводили у військовій частині.
Зал, де заняття проходили, був досить об’ємний. І офіцерів запасу було немало.
Військовики, що читали нам ці лекції були люди бувалі, мислячі. І слухати їх було цікаво. Відчувалося, що ці люди немало бачили і пережили, і хотіли свій нелегкий досвід передати тим, хто прийшов їх слухати.
Один з лекторів і висловив тоді думку, яка запам’яталась:
– Посилаючи до Афгану на певний строк офіцерів, усе ж стараємося посилати тих, хто ще у Афгані не був. Але уже, якось так виходить, що і... нема кого посилати.
Звичайно ж, думку цей військовий висловлював, виходячи з власного бачення ситуації. Але, можливо, щось подібне було і загалом по всій радянській імперії.
Ну, мабуть, при проведенні імперією жорсткої військової політики відстоювались не тільки політичні та ідеологічні мотиви... Бо і як же без них! Але і випробовувалась найновіша на той час військова техніка і таким чином гартувався офіцерський склад армії. І, скоріше всього, подібні міркування враховуються нашим агресивним сусідом і нині.
Після занять я та мій колега пішли на роботу, щоб привітати жінок сектору з святом. Але почуте на заняттях, звісно ж, залишилося у пам’яті.
А ще запам’яталося, що минув відносно недовгий період часу... здається, кілька місяців... і афганська війна (ну, участь у ній радянських військ...) була завершена.
Звичайно ж, важливе значення мала рішучість Горбачова у цьому питанні. Але, можливо, зіграла певну роль і згадана вище сувора арифметика.
Отож і виникає питання. Оті, що... «их там нет», у Донбасі гастролюють по першому разу... Чи вже по другому.
Подібна обставина, певна річ, має значення. Але хто ж нам скаже, як воно насправді! Тим більше, що усе ж... «их там нет».
Якщо ця лекція відбулася напередодні 8 Березня, перед цим тебе встигли привітати з Днем народження?
У мене смішна історія була вже 9 березня, вони трохи пов"язана з футболом.
Ну, а про згадану вище смішну футбольну історію, мабуть, ще ми зможемо дізнатися.
Дівчина бере в мене інтерв"ю. Це Калуш, Франківщина. Зрозуміло, що 9 березня - день народження Тараса Шевченка.
Дівчина питає:
- Пане Романе, як Ви ставитесь до генія українського народу видатного пана Шевченка?
- Напрочуд чудово: дуже талановитий футболіст. :)
Далі сцена як у Гоголя, коли до нас приїхав ревізор. :)
У дні утвердження Україною незалежності чув про такий випадок. У Черкасах у театрі відбувалась якась подія. Були гості з Західної України. Їм слова не надали. Тоді хтось з них попросив:
– Можна я прочитаю щось з Шевченка...
І цей виступ, як потім з’ясувалось, був актуальнішим за всі промови разом узяті.
До речі, цей рік приніс мені ще одну можливість погуморити на шашковому форумі — на цей раз на чемпіонаті України. Чиновник у Вінниці, як-то кажуть, бухий чоботар, почав строїти спортсменів, переходячи на нецензурну лайку.
— Да ви знаєте, хто я такий?
— Хто? — я підняв голову від запису партій.
— Я представник обласного центру!
Реакція спрацювала, і я прокоментував:
— Скорочено — ПОЦ!
Більше до кінця змагання він не з"являвся.