2:12

2:12. Ось такими числами можна охарактеризувати стан нашого сучасного футболу. Три програші європейським командам з загальним рахунком 2:12. Це вирок нашому футболу.

Ну добре, програші німцям й іспанцям ще якось можна зрозуміти. Топ – чемпіонати, Барселона, та й Боруссія, хоч з Менхетгладбаху, також не остання команда Бундесліги.

Наш український футбол знаходиться в глибокій, глибокій дупі. Ображайтесь, не ображайтесь, але це так. Ми самі собі видумали байку про нашу значимість, про силу наших футболістів, про наш великий український футбол, з яким повинні рахуватись гранди.

Та хіба ж це так?

Так, він був не то що великим, він був грізним для грандів, з ним рахувались. Але це було давним – давно. Ще в тій країні, в якій з 16 команд останнього чемпіонату в вищій лізі грало 6 українських клубів (Динамо, Шахтар Чорноморець, Дніпро, Металіст та Металург з Запоріжжя), а з Російської Федерації, не рахуючи московських команд, грала лише одна команда – Спартак з Владикавказу. А ще були й Карпати й Таврія, які деякий час грали в вищій лізі радянського футболу й наробили там шороху.

Ще була збірна СРСР, яка в останні 15 років існування тої держави комплектувалась в основному гравцями з України.

Де воно все ділось? Чому зникло, як з білих яблунь дим?

Футбол гра бідних, бідних футболістів, які намагаються через футбол вийти з мороку бідноти й злидоти. Згадайте звідки вийшли найкращі футолісти світу: Пеле, Гаррінча, Марадона, Роналду… Мати великого Кройфа була не баронесою, а технічкою в футбольному клубі. Та більшість нинішніх найкращих футболістів народились не в буржуазних, а в робітничих сім’ях Європи, або в фавелах Бразилії чи серед тропіків Африки.

Але футбол не лише гра бідних, але й для бідних також. Так футбол люблять всі: від аристократа до останнього жебрака, але для найбіднішого населення футбол, як видовище надає змогу хоч на хвилинку забути всі негаразди, всю сірість свого буття.

Згадайте розруху, голод, холод кінця 40-их та початку 50-их. А на футбол потрапити було неможливо. Стадіони заповнювались повністю, стояли в переходах і на сходах. І всі ці тисячі й десятки тисяч роботяг, які пили не тільки квас, єднались з письменниками, артистами, партійцями в одну велику касту – касту вболівальників. Навіть в моєму рідному селі Рівному в дні, коли грали дві колгоспні команди, біля футбольного поля збирався весь бомонд села і директор школи в два пальці свистів не гірше, ніж його учень з шостого класу.

І так було десь до кінця 60-их. А потім з’явилось Його Величність Телебачення, яке потихенько загнало вболівальників по своїм домівкам. І десь з середини 80-их вболівальників вже приходилось заманювати на стадіони.

В Європі таку тенденцію оперативно вирішили: була створена Індустрія футболу (та й не тільки футболу). Футбол став бізнесом великим бізнесом. А телебачення, на відміну від наших українських реалій, стало основним партнером і донором команд. І на стадіони потягнувся народ.

А в Україні з легкої руки Суркісів пішли іншим шляхом – шляхом олігархізації футболу, перетворивши команди в іграшки суркісів, коломойських, ахметових, димінських, геллерів та інших бізнес-горе-олігархів. І замість єдиного футбольного простору з’явився десяток окремих просторів, які натомність, щоб об’єднатись не тільки заради самого футболу, але й для отримання прибутку, стали ворогувати один з одним. І пішли найлегшим шляхом: для того щоб показати свою футбольну крутість замість вирощування своїх гравців, почали скуповувати пачками іноземний непотріб (хоч серед них попадались й непогані гравці, але дуже рідко).

Вболівальники на це відрегували відразу. Й команди, які колись були рідними, стали командами, за якими не цікаво було вболівати. Бо вони стали не нашими з Вами, друзі, а командами власників. Які грають не для нас з вами, а для власників.

Хтось скаже, що така практика є повсюдною. Так то воно так, але не зовсім не так. Якщо й топ –клуби основних футбольних країн скуповують гравців, то в абсолютній більшості купляють молоді, юні, а то й дитячі таланти, які виростаючи стають своїми. Так було з Мессі, так було з Фаті, а раніш з Гуліттом і так далі.… Потім ці гравці, вже європейці (хоч не всі й по паспорту), продаються іншим клубам, але й там вони, таланти, залишаються своїми, бо скупляють таланти, а не сірість. А талант він не тільки в Африці, чи Бразилії з Аргентиною талант, він талант і в Європі. І за ними цікаво дивитись і вболівати.

Багато клубів, якісних і великих, цим лише й живуть. Наприклад, Аякс та Бенфіка.

У нас таким шляхом пішов лише Шахтар і частково Динамо. Всі інші скупляють тюками гравців, які не підійшли іншим (і не тільки – великим, але й посереднім) клубам. Скупляють тому, що не мають ні школи, ні бажання вирощувати таланти. Бо яка може бути школа у того ж Поворознюка, того ж Козловського, чи у горілчато – митних олігархів. На жаль, ці клуби (Рух, Львів, Інгулець, Минай та й Десна) каліфи на час. Допоки у власників є гроші. Судячи з преси єдиним клубом, що будує свою систему розвитку, є Колос. А чи це так, чи не так – точно не знаю.

Був деякий період, коли наші футбольні олігархи купували якщо не талановитих, але й не без іскри божої гравців. Та ці часи минули. Грошей з повітря вже не заробиш. Потрібен впевнений надійний і стабільний бізнес. А його у більшості з наших олігархів немає. Тому й з’являються в українсьмому футболі Че Че, Самбрано, Клейтон та й інші футболісти, прізвища яких не те що не пам’ятаємо, але й вимовити не можемо.

Так ми бідна країна, наш футбол не може зрівнятись з футболом не тільки Італії, але й Португалії чи тої ж Греції, яка вже була навіть чемпіоном Європи. Але з футбольного хаосу потрібно будувати хоч щось схоже на системність.

Я розумію, що Ахметову й Суркісу важко буде поступитись навіть крихтою того, що вони загарбали в нашому футболі. Але щось робити потрібно. Я б почав з кількості арендованих футболістів, я б дав змогу грати цим футболістам проти команд, яким вони належать. Просто, здається, але й на це ніхто не хоче йти. Але дивитись матчі Маріуполь й Шахтар - соромно й гидотно.

А Федерація, вибачте - Асоціація, спить...

Досить на сьогодні. Колись продовжимо...

З повагою,
Скіф.