Володимира Зеленського переконують у тому, що вихід з кризи його президентства полягає в альянсі з старою номенклатурною вертикаллю періоду становлення в Україні національного олігархату. Таким проповідником, швидше за все, зараз виступає Сергій Льовочкін, колишній глава Адміністрації Януковича.
Днями керівництво партії Зе “Слуга народу” виступило із заявою про повну і беззастережну перемогу на місцевих виборах.
Тим часом цікавий не просто той факт, що беззастережну перемогу Зеленського неможливо було продемонструвати більш традиційними поствиборними рейтингами (занадто скромними виявилося результати партії влади у великих містах і областях), скільки той факт, що сам Зеленський не надто повірив у перемогу. А тому відразу ж після виборів у відставку був відправлений заступник голови ОП і любитель фотографій зі священниками московського патріархату Сергій Трофімов. Так само були звільнені деякі глави областей (яких потрібно перепризначити).На цю мить Кабмін погодив для В.Зеленського кандидатури на посади голів Одеської і Сумської ОДА. Сергій Гриневецький, наступний керівник Одеської області, встиг двічі побувати депутатом (членом фракції В.Литвина ЗаЄдУ і членом “Партії регіонів”). Він був вже головою Одеської ОДА з 1998 по 2005 роки — за часів Кучми. Сергій Рафаїлович був, м’яко кажучи, не чужий “руському міру”. У 2003 році він разом з губернатором Орловської області РФ очолив російсько-українську організацію “Співдружність регіонів”. Був членом групи дружби з РФ у парламенті. Після 2014 року був неодноразово помічений у Москві. Ще й Сергій Гриневецький був делегатом так званого Сєверодонецького з’їзду у 2004 році – сепаратистського збіговиська, зібраного в розпал Помаранчевої революції Януковичем. На з’їзді, зокрема були проголошені плани створення окремої української держави Південного Сходу зі столицею в Харкові. Зараз він входить до партії мера Одеси Геннадія Труханова “Довіряй справам”.
Головою Сумської області Зеленський призначатиме менш відомого, але абсолютно антиукраїнського Василя Хому, координатора сумського і харківського антимайданів. Він був помічником мера (тоді ще мера) С.Кушнарьова в Харкові. Балотувався до парламенту від партії СДПУ (о) Медведчука. У 2010 році курував Харків у передвиборчій кампанії Віктора Януковича. А потім був заступником глави ХОДА Добкіна. Як дотепно зауважив в одній зі своїх публікацій політолог, сумчанин Віктор Бобиренко: “Бути заступником у Добкіна — вже діагноз”.
Постало на часі глобальне питання про те, навіщо самому Володимиру Зеленському необхідні такі попутники — люди, з активною антидержавною позицією? Люди, які були готові продати Україну Росії за невелику ціну ще у 2004 та в 2014-му році?
Як уже неодноразово наголошувалось, особисто Зеленський не особливо обтяжений розумінням державних інтересів. Головний інтерес преЗЕдента – він сам і його влада. Влада, яка через непрофесіоналізм самого Зе і його нинішнього оточення витікає з президентських рук.
Весільні фотографи та інші нові обличчя виявилися прекрасною передвиборчою технологією. Однак на практиці вони виявилися не здатними вибудувати для Зеленського хоч якусь вертикаль. Крім того, неодноразово зазначалося, що внутрішній світ Зеленського і його глибоко радянське розуміння самого процесу влади частково ріднить його не стільки з Януковичем, скільки з Кучмою. Зеленський багато в чому — продукт саме кучмівської епохи. Епохи ієрархічності й старанності. Епохи багатовекторності. Ну, й епохи, коли президентська адміністрація була місцем олігархічного арбітражу.
Не вірите? Подивіться хоча б на висловлювання представника Зеленського в Конституційному суді Федора Веніславського — який заявив, що Україні необхідна президентська форма правління. Подивіться на те, як Володимир Зеленський намагається боротися за свої повноваження з президентською ж партією в парламенті. І ви побачите багато нехай і карикатурних, але відсилань до кінця 90-х – початку 2000-х. Відмінність його від Януковича з апаратної точки зору полягає і в тому, що за спиною Зеленського не стоїть якийсь певний клан з його вертикалями й кадрами.
Зеленський змушений створювати свою вертикаль влади з нуля. І в умовах постійного конфлікту Зеленського з умовно-проукраїнською частиною політикуму — з традиційним табором націонал-демократів, які були при владі з 2014 по 2019 роки, донорами для формування його вертикалі можуть бути тільки чиновники умовно ще кучмівського призову.
Як і кожна зациклена на собі людина, президент Зеленський не намагається рефлексувати над власними помилками. І скоріше буде звинувачувати у своїх провалах когось іншого. Швидше за все він переконаний в тому, що всі проблеми його президентства виникають від того, що його не слухаються. А значить, треба сформувати свою вертикаль зі старих загартованих в боях апаратників, які можуть бути лояльні до кожного, хто на цю мить займає крісло президента. І у виборі між молодими професіоналами, які будуть поважати інститути й закони та старими українськими паразитами, що звикли через лояльність до першої особи забезпечувати зростання власного добробуту, — Зеленський вибирає других.
Володимира Зеленського переконують в тому, що вихід з кризи його президентства полягає в альянсі з цієї старою вертикаллю. Перемовником від якої, швидше за все, зараз виступає Сергій Льовочкін — формальний член ОПЗЖ, зобов’язаний своєю політичною кар’єрою саме Кучмі, а не Медведчуку, з яким у нього тліє багаторічний конфлікт. Відзначимо тут, що Гриневецький вважається близьким саме до Львочкіна.
Не знаю хто і як продає Зеленському легенду про нього, як про Кучму-2. Але розрахунки Володимира Олександровича, звичайно ж, помилкові. Для того, щоб стати умовним Кучмою-2 треба володіти особистими якостями Леоніда Даниловича. Бути системним, любити владу, затівати інтриги, говорити з кожним депутатом окремо, мати навички роботи з кадрами. Тобто, бути всім тим, чим Зеленський не є і не буде. До того ж Володимир Олександрович просто не здатний так багато випити.
Які б казки не розповідало Зеленському його частково проросійське оточення, ніяка апаратна вертикаль йому не допоможе. Люди, які заходять з подачі Зеленського у владу будуть діяти виключно у своїх інтересах, розглядаючи самого президента собакою, на шерсті якого можна комфортно проїхатися до наступної, більш жирної собаки. Вони будуть лояльні не державі й не першій особі. А виключно тому, хто був і буде продюсером їх камбеку у владу. Перш за все людям, які своєю чергою лояльні не Києву, а Москві. Тому що за всією цією кадровою спецоперацією проглядаються вуха країни-агресора. І суть цієї спецоперації — ніяк не в зміцнення позицій президента-комедіанта, а в перехопленні у нього реальних важелів управління. Самому ж Зеленському цей умовний “московський центр” готує непривабливу долю. Долю людини, на яку повісять майбутню відповідальність за масштабну кризу державності й розкол країни. Як вже було зроблено з Януковичем. Для повноти картини Володимиру Олександровичу не вистачає лише власного “Межигір’я” і страусів. Тому що страуси на власній присадибній ділянці — це все, чим він зможе реально керувати в разі продовження такої кадрової політики.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 9
Загрузка комментариев
