Забути Динамо...

Мною в п'ятницю, 18 грудня, був написаний і розміщений тут пост про те, що Динамо, наше з Вами любиме Динамо, потихеньку, але цілеспрямовано, стало не клубом «Динамо» (Київ), а якимся таким «Динамо» (Суркіс), бо команда, яку ми бачимо в останні 15-20 років, ні по своєму духу, ні по своїй грі абсолютно не схожа на ту команду, якою захоплювались всі: від Остапа Вишні і Володимира Щербицького до останнього пацана з далекого українського (та й не тільки українського) глухого села.

Не пройшло й трьох днів як Football.ua 21 грудня в 11:30 бабахнув статтею Гліба Скрипченко «Историческая память Динамо — преграда к победам в наши дни». Не буду стверджувати, що стаття цього журналіста була відповіддю на мій пост. Ні. Абсолютно - ні, бо не думаю, що відомий блогер з ua.tribuna читає мої заурядно - пересичні пости на цьому сайті.

Просто в суспільстві назріла потреба обговорити й розібратись в тому, що склалось нині як в Динамо, так і навкруги Динамо. І потрібно подякувати адміністраторам нашого сайту, що вони через три з половиною години розмістили статтю Гліба Скрипченко тут.

Скажу відразу, що згоден з автором статті, що нинішнє Динамо – це далеко не те Динамо, що було колись. Я навіть згоден з автором, що назвати Динамо великим клубом за кількістю виграних трофеїв не можна.

Але далі я абсолютно не згоден з постулатами автором.

По перше, забути історію Динамо – це стати манкуртами зі стертою пам’яттю, що забули історію своєї країни і стали взірцевими рабами. Я ніколи не забуду історію команди, ніколи не забуду великих імен гравців і тренерів, що власне й створили Велике Динамо. Велике не за бухгалтерськими підрахунками, а Велике Динамо наших мрій, наших спогадів, нашої, нарешті, боротьби за право бути вболівальниками Динамо.

Динамо – це команда, яка тоді в 50-80 роки ставала Великою одночасно з тим, як великою для нас ставала сама Україна. Бо досягнення Динамо, які б вони не були, в першу чергу проектувались на нашу з Вами, колеги, Україну. Так футбол – це спорт, це боротьба, але футбол в ті роки став для нас значно більше, чим спорт, більше, чим боротьба, а скоріше тим повітрям, яким дихали ми…

І Динамо дарувало нам цю можливість. Тому не назвати Динамо Великим я не можу, не маю права, хоч стріляйте в мене. Не хочу бути манкуртом. Я ніколи не забуду ні Комана, ні Голубєва, ні Лобановського, ні Каневського, ні Базилевича, ні сотні інших, які вже давно на небі й які зі здивуванням дивляться на тих, хто вимагає їх забути заради майбутніх перемог. Так не буває… Бо всі перемоги мають не тільки матеріальний базис, але й духовну надстройку. І ще не доказано, що з них більше важить…

І мені, цей 21-літній блогер, Гліб Скрипченко, який ніколи не бачив банду Маслова, не насолоджувався грою з Каневського з Лобановським, Блохіна з Буряком, Реброва з Шевченко, блогер, який не підскакував до нестями після перемог Динамо над Спартаком, не напивався на радощах від перемог над Баварією, який разом зі мною не переживав несподіваний програш Гурніку, блогер, який ні разу не занурювався в атмосферу перемог (та й програшів) Динамо, каже «Змирись і забуть» те Динамо. Бо те Динамо вмерло, а є Динамо, яке методом проб і помилок колись може й стане схожим на колишнє Динамо, але буде воно називатись не Динамо (Київ), а Динамо (Суркіс).

Хотів би я побачити, як відрегував би на "змирись й забудь" рік тому померлий Сергій Мороз (Олег Маркович Мєльський). Хочу прочитати, що напише на "змирись і забудь" найстарший тут блогер - Деві Аркадьєв, чи мій друг Історик - Омельченко Василь Дмитрович...

Колеги, я вважаю, що непотрібен «залізний занавіс» між історією й сучасністю, як і не потрібно всує згадувати щоденники Лобановського. Потрібно лише вибрати нарешті шлях й методи, які відродять честь Динамо, Великого Динамо, а не покладатися на натхнення, на почуття, на око, на славу колись посередньо - успішного, але в минулому, тренера, на якесь динамівське серце.

Надіюсь... Надіюсь... і знову надіюсь... Хоч може й даром...

З повагою,
Скіф!