Колгоспний футбол

Стріляйте в мене, критикуйте мене, але скажіть яким має бути футбол в сільськогосподарській країні. Правильно: сільський, або, якщо хочете, колгоспний: і по фінансам, і по якості. Маємо те, що маємо. Я не дорікаю селянам, я сам з села, я знаю, як змінюється село, але дух колгоспу вивітрити з наших мізків за 20 років неможливо. Мойсею потрібно було 40 років, але й жили тоді менше.

Колос, Олександрія, Інгулець, Агробізнес – це команди, що фінансуються з фондів сільскогосподарських підприємств. І таких команд стає все більше і більше. Хай, хай буде, але ж наш футбол замість того, щоб, розвиваючись, піднімати планку рівня цих колективів, сам потихеньку опускається до них.

І це болісно. Болісно тому, що по – іншому в найближчий час-то і не буде. Не буде тому, що ми, крути – не крути, все ще колгосники з сільськогосподарської країни. І гроші акумулюються там. Це раз. А два, ще й тому, що ентузіастів футболу в селі нині куди більше, ніж Суркісів в містах. Чесно кажучи, Поворознюк з Петрово – це той же самий Суркіс з Києва. Звичайно в футбольному плані: ентузіазм, любов до гри, готовність вкладувати в команду гроші але і такий же недолугий футбольний менеджмент – все вирішувати самостійно.

Тому ми вчора бачили битву титанів: місто проти села. І в двох випадках село перемогло, а в третьому, наше Динамо, ледве-ледве врятувалось й уникло ганьби. Я не скалю зуби, не радію програшу Шахтаря Агробізнесу, бо розумію, що це не ганьба, не позор, а це наша дійсність, яка раніше не могла й приснитись, а нині стає очевидною реальністю: не випадком, дійсністю . Тому й радіємо, які малі цуценята, перемозі Динамо на жилах над Колосом з півторитисячної Ковалівки. І що найстрашніше - є чому радіти. Бо іншого футболу у нас то не має.

Наш футбол – це околиця світового футболу. І слава богу, що у нас є Динамо, та й той Шахтар, що дарують нам хоч якусь надію…

Про гру лише пару фраз.

Перше. Травма Циганкова знову показала нам, що Динамо без нього - це колективний Бєсєдін. Це не в образу Артему, це просто констатація факту, що крім «бицця та бороцця» ми за чотири роки іншому не навчились. При різних гравцях і при різних тренерах: від Хацкевича до Луческу. Вчора, наприклад, 100 хвилин після травми Циганкова Динамо грало по конспектам Хацкевича: вони не забуті, вони не викинуті на смітник, вони сидять в головах наших гравців, немов пам'ять про маму в дитинстві. Скільки разів вчора пуляв в карний майданчик м'яча на авось Караваєв, а скільки теж саме робив Миколенко? Скільки ж раз не знав що робити з м'ячем Сидорчук? Буяльський, здається, без Циганкова осиротів, як пацани з республіки ШКІД. Без Циганкова атакувати можемо ЛИШЕ числом, а не вмінням: наприклад, такої атаки як з Брюгге і на приміті вчора не було видно.

І друге. Не здається друзі вам, що погоня за флаконом 3 в 1 (ЧУ, ЛЄ, Кубок) може обернутись катастрофою? Чому б вчора не випустити честолюбивих дублерів? Бо здається, шо заганяє наш домнул гравців. Заганяє. Вчора зламався Циганков. Дай бог, щоб хоча б на неділю. Грати без нього 11 березня з іспанцями – смертельно…
Боюсь, що основні гравці, ключові гравці, вже загнані, як коні. Сидорчук вчора на полі ледь не падав від втоми….

Все…

З повагою, Скіф.