Се ля ві...

Краще написати зараз, коли ейфорія від нічиєї з чемпіонами світу, з французами, ще не вляглась в наших головах і коли вона бушує всіма кольорами веселки.

Колеги, скажу чесно, що коли б я не був українцем та якби не був громадянином нашої любимої країни, я б не зміг вболівати за нинішню збірну України по футболу.

Вбивайте, стріляйте в мене, але за таку команду, не привязуючись до громадянства, можуть вболівати лише одні мазохісти. А ось за збірну України зразка Шевченко я вболівав і вболівав би й далі. Бо та збірна давала надію на гру, на гру, що була схожа на поезію, на гру, що нагадувала не кавалерійські наскоки, не гусарське "бистро-бистро", а аромат білої акації після весіннього дощу. Згадайте сербів, чехів, португальців, іспанців та й тих же галів. А нинішня ж збірна Петракова – це збірна одинадцяти степаненків, що готові вмерти, але не грати в футбол самим і не дати супернику. Не пам'ятаю хто, але один з тренерів збірної, що грала проти нас, сказав, що "українці винайшли якись новий футбол". Ось в цей футбол ми нині й граємо. Як грали при Фоменко, чи як грало Динамо Хацкевича й Михайличенко. Колеги, як схожі ці футболи. Як Ленін з Крупською...

Так, може Шевченко й не хапав зірок з неба, але він намагався писати не жахливі картини Мунка, а запорожців, що пишуть листа турецькому султану. Це йому то вдавалось, то ні. І велика шана Шевченку, що він, розуміючи, що має обмаль тренерського досвіду, запросив в свій тренерський штаб більш досвідчених іноземних спеціалістів, що допомагали йому і в яких він вчився сам.

Але його збили. Його зрадили. В тому числі й ми. На мою думку левова частина в прийнятті рішення не продовжувати з Шевченко контракт полягала в тому, що більшість з нас навіть радіє з цього. Чи не так? Чи не так, що ми радісно знову хочемо бачити, як наша збрна грає в «бий – біжи», але вже по - лекалами Петракова. На мою думку ні Зінченко, ні Малиновський, які вже розучились грати в "бий - біжи", як і кияни, яких той же Луческу вже привчив дорожити мячем, не зможуть повноцінно грати в збірній від Петракова.

Чесне слова, ми не того поховали...

Нічия з французами? Що за нічия з піжонами, які чомусь не бажали грати, в яких були відсутні Канте, Мбаппе, Жиру, Варан, Бензема тобто ті, майже всі ті, що зробили цю команду чемпіонами світу. Відсутність Канте, наприклад, дозволила Степаненко на пару з Шапаренко закрити Погба. А в березні всі вони (крім Бензема) грали. І як грали. На мою думку (повторюсь – на мою) збірна України на Стад де Франс в березні грала куди краще, чим нині дома. І хоч ми там забили нелогічний гол, але ми грали…

В Парижі, наприклад, був куди більш великий тиск на наш захист, ніж в Києві. Згідно даним Wyscout французи в березні завдали по нашим воротам 16 ударів, а в Києві – 14. При цьому в Києві їх удари були більш небезпечні, чим в Парижі (середній xG ударів в Києві 0,13, а в Парижі 0,1). На Стад де Франс стараннями нашого захисту було менш ударів з меж штрафної площадки, як і менше загрозливих ударів: лише 2 удари з xG 0,2 і більше, а в суботу в Києві – 5 . Тобто наш захист в Парижі грав куди ефективніше, ніж в неділю дома.

В неділю збірна Петракова в першому таймі, скориставшись пофігізмом і піжонством французів, граючи розумно й легко, здавалось зможе вдруге в житті переграти французів. І хоч збірна в першій половині гри завдала на один удар по воротам менше, чим гали (сім проти восьми), але xG наших ударів першого таймі був більшим, чим у французів (приблизно 1,5 проти 1,0). Сподобались стандарти (кутовий, коли били по воротам Ярмоленко та Забарний, штрафний, що розіграли Циганков та Ярмоленко, та й гол Шапаренко був ефектним). Здавалось, що Петраков, відійшов від гри а-ля Михайло Фоменко з Михайличенко. Але тільки здавалось.

Другий тайм – це похоронний марш надій від Петракова на гру в футбол. Українці по конспектам нинішнього коуча відійшли в глухий захист, намагаючись втримати рахунок. Намагались, намагались, знову ж намагались, намахались і не змогли. Французи легко зрівняли рахунок, а випустивши Бензема, ледве не виграли цей матч. А наші ж хлопці за весь другий тайм завдали лише одне щось на подобі удару, в той час як французи – шість. І знову як часто це буває, провалився Миколенко, а Коман знову й знову перегравав Віталія.

Українці не захотіли контролювати м'яч, а відійшовши назад, намагались не мудруючи (навіщо?) діагональними лонгболами знаходити вінгерів. Це робив навіть Забарний, який цього по визначенню не вміє робити, бо потрібно не тільки віддати м'яча партнеру на велику дистанцію, а віддати так, щоб гравець, що прийняв м'яч, міг почати атаку. А цього не було. Це виглядало дико й смішно, коли замість контролю мяча, наші гравці намагались швидко його позбутись. Лише Шапаренко й Циганков, поки грав, старались пересувати м'яч. І, як наслідок, пропущений мяч, рятівна штанга, й xG у них 1,84, а у нас - 1,52.

Шевченко за 1:1 з куди більш сильною командою Дешама в березні змішали з багном. Петракова за такий самий рахунок, але послабленою командою чемпіонів світу носимо на руках.

Се ля ві. Як кажуть тіж французи. А надій вже не залишилось.

З повагою,
Скіф.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости