Де, футбол, де?

В вівторок, після закінчення страхолюдства, що називалось «матч Бенфіки з Динамо», тягнуло написати пару, дві пари, три пари і т.д неласкових слів, про Динамо. Про наше з Вами любиме Динамо.

Слава богу втримався.

Бо на холодну голову розумію, що потрібно говорити, писати, кричати, верещати, навіть, не про ГРУ Динамо, а про САМЕ Динамо і взагалі про наш український футбол.

А він зник, пропав, згинув, як міраж в пустелі.

Можливо я перебільшую, але ми того дня, 23 серпня, лише бачили, як бився головою в стіну Шахтар в грі з Металістом 1925 року, як Чорноморець під орудою знаного тренера не знав що робити з Вересом, як в грі Колоса з Кривбасом запам'ятався тільки мат і кулак Вернидуба. А потім через декілька годин, вночі, ми всі, хто надіявся на Динамо, отримали нокаут від Бенфіки.

Друзі, не Динамо отримало, а ми з Вами. Бо нинішньому Динамо цей удар вже давно став звичним. Можливо лише тільки й ми на щось ще надіялись: не на перемогу в спарці (не тільки я, думаю, розумів, що Динамо могло спасти лише чудо), а на достойну, пристойну гру заради своїх вболівальників, які нині розкидані по всьому світу і задля яких так печеться, так печеться зі свого монакського далека пан Суркіс-джуніор, що кинув, зірвав, як партизан в степах України, весь телепул.

І що ми отримали? Так, так - що ми отримали, бо те, що ми побачили назвати футболом неможливо? Подумайте, Динамо за гру спромоглося лише тричі ударити по воротам лісабонського супостата. Тричі і жодного разу не попавло в ствір воріт.

Я б не казав, що хлопці не старались. На мою думку вони бажали подарувати нам гру. Згадайте розпач Шапаренко, згадайте як крив матом (думаю) своїх захисників Бущан, згадайте відчай того ж самого Сироти, який зконструював другий гол і привіз третій… Згадайте, як несамовито бажав боротись той же Бесєдін…

Так, ми це можемо згадати й оцінити. Але ми абсолютно не можемо пригадати малюнок гри Динамо. Не можемо. Тому що це був не малюнок, не картина гри, а розмазня. І це головний висновок: хлопці бажали грати, але абсолютно не знали як.

Невміння грати в футбол – наше головне горе. І списати його на війну, на відсутність легіонерів, на те що у нас особливий шлях – нісенітниця. Наш футбол років на 20-ть , а то й більше, відстав від сучасних тенденцій в грі. Подумайте, вже багато – багато років ми лише мріємо попасти в ЛЧ (і то заради грошей), а не щоб виграти її.

Так в футбол нині вкладаються дуже великі гроші. Захмарно великі. Але ж, друзі, не долари, не євро, не тугрики з донгами грають в футбол. В футбол грають люди. З двома ногами, двома руками і, що головне, з головою. Можна досить легко нормально координованого пацана навчити грати ногами. І учать… учать і знову ж учать. А ось грати в футбол з головою, з мізками, розуміти гру – наших хлопців не вчить майже ніхто, бо наші тренери, це в – першу чергу, акули, а не вчителі. Лише дехто з них, менше десятої долі відсотка, намагаються вчити дітлаців і юнаків грати головою не як Бєсєдін, а як Хаві. Але ж їх мізер. Це наше горе, наша біда, наше нещастя і наше прокляття.

Люди, ми пішли шляхом фізичних навантажень від Лобановського, зовсім не перейнявши в нього інших його тактичних задумок.

До речі, знаєте яке прізвисько було у директора академії Динамо О. Іщенко, коли в середині 70-их він грав за нашу тоді ще кіровоградську Зірку? Акула. Ось і нині з хлопців виховують акул, а не розумних футболістів. Це ж легше. Гризти граніт науки значно тяжче, чим нарощувати м'язи. А прочитати сторіз красотки в інстаграмі, куди цікавіше, чим прочитати, наприклад, книгу Базилевича про футбол чи, хоча б «Три мушкетери». Та й куди приємніше набити тату, чим насолоджуватись віршами Ліни Костенко чи Олега Ольжича. Чи не так? Ось і вбивають ці горе - тренери в наших хлопцях футболістів.

Писав про це не раз. І не два. Ну й що… Та нічого. Краще в телепул побалуємось.

Скажете, що ми бідна країна, а футболу потрібні великі «бабки». Так то воно так. І це вірно. Але ж подивіться на туж Хорватію, у якої клуби також не з супермільйонними статками. І де хорвати, а де ми. Хорвацькі гравці, як знаєте, грають перші ролі в топ-чемпіонатах.

Навіть норвежці на нас вже дивляться зверхньо. Та хіба лише норвежці? Албанці грають в великих клубах: Беріша в Торіно, Джимсіті в Аталанті, Хюсай в Лаціо, Байрамі здається в Емполі, і так далі. А наших гравців вже навіть турки не запрошують. Довчились, розважаючись телепулом.

Лише раз Динамо повезло, коли за часів Реброва в клуб запросили іспанських тренерів. Це вони, а не Мороз з Костюком, підготували і Циганкова, і Шапаренко, і Миколенко, і інших деяких гравців, які більш – менш вміють думати в грі. Та дуже швидко їх випроводили, збивши на зльоті. Навіщо вони нам - ми самі з вусами. Не буду вигадувати конспірологічних теорій чому так сталось, бо їх видно і без окулярів: в Динамо чужаку не прижитись, не вижити і не працювати. Тому й отримали ми нині гру Динамо без процесору. Про інші команди й говорити не буду. Більшість з них виживають лише за рахунок бродях - футболістів, які щосеннно мігрують між клубами. Назвіть хоч одного вихованця Колоса, наприклад, чи Львова.

Хоч, до речі, потрібно сказати, що здається академія Руху працює нині в вірному напрямку. Подивимось. Бо там більше понтів Козловського, чим тверезої оцінки.

Нинішнє покоління на жаль нічого не дасть нашому футболу. Нічого, тому що, повторюсь, не вміє ГРАТИ в футбол. Битись, боротись, вигравати вміє, а ось грати – ні. Тому воно нікому і не потрібне. Подумайте лище три гравці ( Зінченко, Малиновський, Миколенко) грають на високому рівні. Три з сотень. Інші час від часу попадають в основу, щоб бути до кінця гри заміненими.

І останнє. Все що написав про гравців, можна змоделювати й на тренерів. Бо наші тренери - це ті ж самі борці. Всі від А до Я. Тому на їх фоні, навіть такий посередній тренер як Луческу виглядає титаном.

Ось так і живемо. Як всі.

З повагою,
Скіф.