Де футбол, де-2?

Декілька слів в продовження вчорашнього посту.

Ворскла вилітає з Ліги Конференцій від посереднього шведського клубу АІК.

Зоря під фанфари вилітає з тої ж самої Ліги від не менш посереднього румунського клубу Університатя.

І як вишенька на торті, Дніпро -1 ганебно летить в прірву Ліги Конференцій, куди його відправив АЕК з кіпрської Ларнаки.

Динамо ж тужилось, тужилось, але народити ЛЧ так ф не змогло. Бенфіка показала наше місце в сучасному європейському футболі.

Що буде з Шахтарем в ЛЧ гадати не будемо, але здогадуємось.

Писати «ганьба» не буду. Але, чесне слово, соромно.

І цей сором народжений не війною, ні. Так, війна зумовила піти з нашого футболу майже всіх легіонерів. Але цей вихід колеги, показав нам справжнє обличчя нашого футболу, нашого українського ОЛІГАРХІЧНОГО футболу. Показав, що без реформ, без цілеспрямованої державної футбольної політики, без публічного контролю за діями власників клубів ми як були в багні, так там і залишимось. Бо олігархам, що придбали клуби, вони потрібні лише як візитки, як вітрини їх досягнень, якщо звичайно ці досягнення є. І чим швидше ця вітрина почне сяяти, тим для них краще. Олігархам байдуже хто буде грати в їх клубах: Івани з Миколами чи Карлоси з Самуелями. Абсолютно байдуже. Навіть якщо буде більше Самуелів і Густавів тим їм краще.

Отак то. А думати про розвиток своїх вихованців, про свою школу, про своїх гравців, то довго, дорого і не завжди принагідно. Тому в складах Львова, Колоса, Олександрії, обох Металістів, дніпрян, Інгульця і всіх інших або зовсім немає своїх вихованців, або не більше одного - двох, які майже не грають. Тільки кияни, Шахтар та нині Рух можуть похвастатись своїми школярами і курсантами. Але й серед них киян, донеччан і львів’ян майже немає. Навіть в Динамо, в якому дуже багато своїх вихованців, в основі грають лише три киянина (Бойко, Сирота і Андрієський). Всі інші вихованці академії Динамо запрошені з інших міст і сіл України.

Волати чи плакати, що все прорало – дурня. Але все ж таки волати потрібно. Бо час втрачено. Втрачено вже давно. І втрачено на міжкланові війни, на суперечки, на принизливі образи, на інтриги, на телепули і т.д. А до справи діло не доходить. Не цікаво... Без шариків, що заходять за ролики, їм не цікаво.

Та, друзі, невже від нас нічого не залежить? Невже на нас кладуть якщо не з Сінаю, то з Говерли? Невже ми ті прості гвинтики, які хоч всі викрути, а все одно нікому вони не потрібні? Невже для нас важлива лише перемога свого клубу, а всі інші нехай горять в геєні вогняній, тобто в пеклі?

Невже ми можемо лише лизати і мовчати, ридати по колишньому футболу, по колишнім перемогам, насолоджуючись відосиками з Ю ТУБа, воювати між собою, з'ясовуючи "кто матери- истории ценен, " а не заявляти прямо, що нам такий футбол не потрібен. Що суркіси, ахметови, козловські, коломойські, геллери, павелки і іже з ними повинні думати не лише про свої футбольні іграшки, а й дбати про те, що у всьому світі називається футболом. І не плювати на нас з вікон монтекарловського казино чи лондонського маєтку. Олігархи приходять і ідуть кудись в безвістя, але ж футбол -то залишається.

Але, якщо ми такі, якщо ми гвинтики з зірваною різьброю, то нам грош ціна в будній день. І футболу, від якого залишились крихти, у нас не буде. Хоч чесно кажучи, багатьом нині не до футболу. Абсолютно не до нього.... Але ж, якщо він є, то він є для когось.

І мовчати в такий час злочинно. Мовчання, звичайно золото, але не все те що блистить, золото.

З повагою,
Скіф