Не про Динамо...

Цей пост не про Динамо.

Динамо з Шовковським виграло з матчі з трьох. Чесно - молодці. І якщо гра з Металістом було прогулянкою, хоч про нею багато писалось, як про звитягу, то матчі з Ворсклою та Кривбасом дались динамівцям нелегко. Тому й молодці.

Але я так, як мабуть і ви, колеги, не помітив нічого нового в грі Динамо.

На мою думку, в заслугу Шовковському потрібно поставити те, що він зумів розкріпачити хлопців. Якими новими фарбами засяяв, наприклад, Андрієвський, списаний румунським фахівцем в далекий запас. А як заграв Ванат з Беніто, в якого я, признаюсь, ніколи не вірив!

Але, на жаль, як не було в Динамо розумних фулбеків так і не має. Бо Тимчик і Дубінчак, як до речі колись і Миколенко, це бійці, але не гравці. Бо грати потрібно головою. До того ж головною проблемою Динамо і був, і є лівий фланг. В останній грі Дубінчак з Кабаєвим говорили не то що різними діалектами, а різними мовами: один суахілі, а інших ненецькою. Волошин трохи оживив мертвий лівий фланг, але і його зусиль не досить для просто нормальної гри.

Але я ж не про Динамо.

І навіть не про вчорашню гру Реалу з МанСіті, хоч і отримав від нею величезне задоволення. Для тих, хто пише, що сучасний футбол вмер, пропоную подивитись цю гру без шор на очах. І Реал, і манчестерські місцяни грали в сучасний інтелектуальний футбол від якого ми отримали величезне задоволення.

Але, знову ж, я не про цю гру. Я про інше.

Наш футбол, як радянський, так і український завжди був футболом фізично вправних бійців, футболом довгих передач, проходів по краям і навісам в карний майданчик. Нашим командам завжди було тяжко зламувати захисні редути команд, які захищались всіма польовими гравцями. Наприклад, з 16 ігор з «Крылья Советами» в період з 1947 по 1954 роки, коли ця команда демонструвала свою фірмову абрамовську «волжскую защепку» київське Динамо виграли лише 4 рази в 17 іграх (9 нічиїх та 4 поразки).

До речі і більш сильні тоді московські команди мучились з "Крылышками". Наприклад, всемогутній на той час ЦДКА в 1949 році програв їм обидві гри, а не менш могутнє московське Динамо в 1947-1948 роках з чотирьох ігор програло дві гри, не вигравши жодної.

А самі «Крылья Советов», забивши в 1951 році лише 34 голи зайняли 4 місце. А п’яте місце зайняло московське Динамо, забивши 62 м’ячі в 28 іграх.

Вболівальники мого віку також можуть згадати, як московське Торпедо в 1966 році з геніальними Вороніним і Стрельцовим нічого не могло вдіяти з катеначчо Інтера Еленіо Еррери.

Сильних європейських команд як Динамо, так і інші радянські і українські команди перемагали в основному за рахунок контратак. В контратакуючому футболі ми були чемпіонами світу. Але якщо ж проти наших команд грали від захисту, ставлячи автобус, то вони рідко знали що необхідно робити. Київське Динамо, наприклад, намагались вигравати за рахунок сильних далеких ударів і витривалої фізичної підготовки, Спартак – за рахунок стіночок. Але це не завжди приносило результати. А якщо й приносило, то лиш на якийся період. Повторюю: фішкою нашого футболу були швидкісні контратаки і фізична витривалість.

Наприклад, в знаменитому матчі фіналу Кубка кубків 1986 року Динамо Лобановського грало від захисту, а всі голи, в тому числі й геніальна веєрна атака була контратакою. Навіть на самому яскравому чемпіонаті Європи 1988 року ми вигравали і в Нідерландів, і в Англії, і в Італії за рахунок фантастичної фізичної підготовки і швидкісних розумних контратак. Кращі європейські команди навчились за рахунок тактики зламувати і катеначчо, і «волжскую защепку», і автобус з паровозами від Моуріньо. Це і футбол від Кройфа, у якого воротар був першим нападником, а нападник – першим захисником, це і тіки-така Гвардіоли, це і футбол «гегенпресингу» від Клопа, це і футбол особистей від Анчелотті. Можу ще згадати футбол Венгера, Фергюсона, а ось після Лобановського жодного українського тренера - новатора не пригадаю.

Наші тренери, назвавши «тіти-таку» «тіті-какою», вирішили піти своїм шляхом, шляхом фізики, фізики, фізики і ще раз фізики з дисципліною. І опинилися біля розбитого корита, тому що футбол без мізків немає не тільки майбутнього, але й теперішності, скільки б наші футболісти не намотували кілометрів, не робили лонгболів і не лупили по горобцям.

Колись «великий пролетарський письменник» Максим Горький писав, що народжений повзати літати не може, бо навіщо, коли «все в землю лягут, все прахом будет…». До речі, коли Горький це писав, він ще був письменником. Через 20...30 років Максим Горький стане пам’ятником, літаком, містом, чим завгодно, але не письменником.

Так ось, наші народжені повзати залюбки вчать літати. Але Соколів виховати не вміють. В кращому випадку народжують Гагар.

І доки наші повзуни бути вчити літати тих, що створені для польотів, у нас не буде футболу. Як би ми цього не хотіли. Нашому футболу потрібні тренери, що вміють думати, а не маляри і севідови. Нашому футболу потрібні божевільні самогубці, які нарешті зможуть зламати кругову поруку павелок з суркісами, козловських з пересоляками і інших футбольних функціонерів, що заробляють на футболі, а не футбол заробляє на них.

І тільки так. Тому що, як писав той же «пролетарський письменник»: «Безумство храбрых – вот мудрость жизни!»

P.S. Перше. Може комусь мої роздуми видадуться маячнею з маячнень, дурницею з дурниць, не буду заперечувати. Може бути. Я все - таки дилетант. Хоч і люблю футбол.

І друге. Можу побитись об заклад, але на наступний сезон Динамо знову буде готувати румунський тренер. Чомусь є така чуйка.