Маємо те що маємо: рекорд...

Вчорашня гра Динамо з Вересом, що займає передостаннє місце в турнірній таблиці – яскрава ілюстрація до мого минулого опусу: без Буяльського Динамо грає в примітивний футбол. Та суть навіть не в Буяльському, а в тому, що в Динамо немає гравця, який би міг керувати грою в завершальній стадії атаки.

Немає.

Щоб доставляти м’яча до штрафного майданчика суперника у нас є Шапаренко. Він вчора намагався це робити і робив, робив не погано, але ті, хто приймав його передачі, далі просто пуляли м’ячем до купи гравців біля воріт Вереса. Згадайте, як неодноразово той же Шапаренко виводив на оперативний простір Дубінчака. Згадали: чудово виводив, блискуче виводив.
А що робив далі Дубінчак? Прострілював, навішував «на авось», а не на когось. Вішав, стріляв туди, де повинен був Ванат, але той був закритий як джин в пляшці. Не знайшлось Вольки, щоб випустив його, як Хоттабича, з неї. хоч плач, але крім Буяльського, з його неординарним інтелектом, в Динамо нині Вольок немає. Бо кому вони потрібні – це раз, і де їх взяти – це два.

Я не пригадую жодної конвертації позиційної атаки в удар. Кабаєв, Волошин кудись бігли, щось робили, Волошину, навіть, вдалось забити гол на початку гри, але давайте подумаємо і собі скажемо чесно: ефективність дій цих вінгерів без гравця, який може зв’язати їх дії з діями Ваната, стрімко скочуються до нуля.

Повторюсь знову і знову. Футбол став грою інтелектуальною. Не шахами, звичайно, але й не Чапаєвим.

На жаль, з давніх давен, у нас, ще в СРСР, гра в футбол була грою фізично міцних гравців, які могли, знявши чорну пов’язку з правої ноги, прибити воротаря. Ось ця легенда і є уособленням радянського футболу.

До речі, наше з Вами любиме Динамо, до початку 60-их років саме і було таким. Змінюватись Динамо стало з приходом Соловйова, який зрозумів, що Біба, Трояновський, Каневський, Лобановський, Войнов, Базилевич – це не гравці тарану, а гравці керованого броуновського руху.

А Маслову потім стало тісно в жорстких формулах футбольних систем (4-2-4, 4-3-3 чи ще щось) і він, відмовившись від них, відмовившись від персональної опіки, впровадивши пресинг, дозволив творити гравцям. І це дало феноменальних результат на роки, та там що на роки – на десятиріччя. Лобановських лише додав декілька нових мазків в масловську систему (наприклад, фізичну витривалість…).

Так, гравці Маслова і Лобановського не були ні академіками, ні, навіть, членами – кореспондентами. Але їх футбольний інтелект не закінчувався навісами та лонгболами. В командах Маслова і Лобановського завжди були гравці, які творили футбол. Наприклад, легендарні Біба, Серебряніков і Мунтян – у Маслова, і ціла плеяда у Лобановського – Вєрємєєв, Колотов, Буряк, Михайличенко, Заваров, Белькевич і т.д. Але Маслов і Лобановський розуміли, що потрібні ще гравці, які могли б забезпечити можливість творити. Згадайте Сабо і Турянчика, Медвідя і Боговика у Маслова, і Яковенко, Бессонова, Яремчука, Гусєва, Хацкевича, Михайленко у Лобановського.

Універсалізм універсалізмом – але індивідуальність і інтелект в футболі ніхто не відміняв.

А ми нині бачимо лише спроби універсалізму і відсутність інтелекту. Навіть футбольного. Спитай у футболістів, хто такі Екзюпері, Сартр, Камю, то, мабуть, дев’яносто відсотків з них, відповість, що це колишні гравці ПСЖ.

Та що там Екюпері з Сартром? Казав же Хацкевич, коли був тренером Динамо, що більшість гравців його Динамо не знають, хто такий Каневський. Не знаю, але сміятись над цим не можу. Тут ридати потрібно.

Тому і маємо те що маємо: не можемо одною ногою обіграти Верес. І нікуди від цього нам дітись. Це Динамо може все ж таки виграти чеипіонство (коли повернуться Буяльский з Яромоленко і гратиме Бражко), але це Динамо, на жаль, на мій безмірний жаль, не стане тим Динамо, який уособлюватиме Україну.

І останнє. Вбийте мене, але я не можу зрозуміти, чому на останні хвилини гри Шовковський випустив на заміну Дячука і Сироту разом з Беніто. Невже з переляку?

І на полі виявилось шість захисників, які разом з Беніто лише заважали грати один одному. Мабуть переляк нашого коуча призів до встановлення Динамо клубного рекорду – шість захисників на полі одночасово. За рекорд подякуємо, але результат то виявився негативним.

Досить, а то попливу…

З повагою,
Скіф.