Про що співаємо?

Ніколи не претендував на істину, тому ці нотатки - це лише мої думки і нічого більшого.
Декілька слів про минулий тур.

Сподобались дві гри: Динамо з Зорею і Карпати з Шахтарем. А все інше: туги, туги і розпач від побаченого.

Чесне слово чекав, що Рух буде грати в футбол, а він грав за очко. Винникянам (здається так), що вийшли на поле, в середньому й 22 років ще немає, а ми побачили втомлених життям старуганів, яким вже нічого не потрібно.

Зоря з Динамо показали те, що і очікувалось. Динамо, на мою думку, в цьому сезоні повинні взяти чемпіонство. І якщо цього не трапиться, то винне буде саме Динамо, а не міфічні космічні прибульці з Дарт Вайдером, підбурювані Луческу. Нестандартні рішення Шовковського навівають і запалюють лише оплески. Бражко – лівий центральний захисник, недосвідчений Михайленко – опорник: хто цього чекав? А ось у Буяльського і Піхальонка, коли вони грають одночасно, в одному флаконі, на мою думку поки не все добре виходить. Піхальонок все – таки не Шапаренко, не стільки тягає м’яча. Він, на мою думку, по - профайлу швидше Буяльський (тільки з несамовитим ударом лівою), а два Буяльських на полі –це вже занадто. Тому кияни зуміли дотиснути зорян лише після замін, коли малюнок гри змінився, коли з виходом Шапаренко, нарешті по – справжньому запрацював лівий фланг атаки Динамо, а луганці не встигли перевзутися.

Але все ж таки кияни без ложки дьогтю в бочонок з медом не можуть грати: ну як міг Біловар, що був метрів на п’ять ближче до м’яча програти дуель Ндурі? Не розумію і не хочу зрозуміти: так грати в захисті заборонено і якщо хто – небуть цього не знає, того з пляжу.

І два слова про розгром Карпат.

Скажу чесно: хвала Лупашку! Грати в атакуючий футбол проти Шахтаря- це самогубство, тим більше коли Шахтарю ще й рикошети допомагають. Але, на мою думку, це виправдане самогубство, бо, як стверджував класик, тільки про сміливість безумців ми співаємо пісні. Лише в бою можна перевірити себе: той хто не нюхав пороху в бою, хто не тримав меча, ніколи не зможе достовірно оцінити свої сили. А Лупашко хотілось перевірити і себе, і команду. Тому ми і спостерігали футбол, спостерігали, нарешті цікаву гру Судакова, а не гнітючу драму Хічкока про безсилля сили в нашому футболі.

Так, Лупашко міг побудувати автобус і відбиватись, відбиватись і відбиватись, як зробив би майже кожен прагматичний український тренер, тому що це передалось їм якщо не генами батьків, то з настановами класиків від нашого рідного футболу. Можливо з автобусом Лупашко міг би отримати заповідний бал, за який би його носили на руках, як носить на руках господар АТБ нині тренера Полісся. Хай носить. Але мені все таки більш до вподоби сміливість програшу Лупашка.

Подивимось, що буде далі. Чи піде той же Лупашко шляхом Ротаня, який забув про жайворонка в небі і міцно, здається що міцно, намагається втримати в руках синицю, яка інколи згодна грітись в долонях Руслана, а інколи й намагається вирватись, щоб попити Оболонь. І напилась…

Про гнітючу гру веринидубівського Кривбасу і згадувати не хочеться. Девіз цієї команди: боротьба, боротьба, і нічого крім боротьби. Тому, хай живе Лівий берег і футбольний романтик Микола Лавренко. До речі, це третя команда Лавренко, яку він виводить в УПЛ. Вболівальники Поліграфтехніки, моєї Зірки і тепер ось Лівого берегу дякували і ще дякують Лавренку, який приходив в ніякі команди і виводив їх вищу лігу українського футболу.

Досить на сьогодні.

З повагою,
Скіф