Що робити?

Отже, Шовковський випустив проти Роми якщо не резервний склад, то відсотків на 80 гравців резерву. Бо хто може вийти зі вчорашнього римського стартового складу на поле динамівського стадіону на Грушевського в неділю, 27 жовтня? Майже 100 відсотково що гратиме Попов і, можливо, Тимчик з Михавко. На місті Вівчаренко швидше за все буде грати Дубінчак.

Виставляючи такий стартовий склад Шовковський ясно, як два по два чотири, дав нам зрозуміти сьогоднішні пріоритети Динамо.

Цей пріоритет називається: чемпіон України. Тільки це і лише це.

Але чому ж тоді наші команди рубляться якщо не на смерть, то на довічне інвалідство, в матчах УПЛ. В часи суворої реальності, в часи війни щодо виживання країни, в часи, коли футбол перетворюється з гри (принаймні у нас) в битву на зеленому полі і стає схожим на поєдинки гладіаторів, в часи, коли все більше і більше нашим світом править сила жовтого металу сатани, то невже лише заради примарного щастя і ілюзорної честі для нас, для себе, для Суркісів з Ахметовим і іншим?

Навіщо наші команди, не жаліючи живота свого, б’ються за вихід в єврокубки. Чому? Заради престижу? Щось в цьому є, але в нашому цинічному світі навряд чи це є головним стимулом.

Чи може гравці таким чином хочуть побачити світ? Та вони мають змогу і так його бачити, навіть якось під час війни.

Чи може клуби хочуть щось підзаробити в цих турнірах, щоб не канути в вічність.

І підзаробляють дещо. Одні більше, інші - трохи –трохи, але якась крихта все-таки попадає в бюджет, хоч, на мою думку, у деяких клубів дохід за рахунок трат на поїздки може бути мінімальним, а то й мінусовим. Тим більше, що за рахунок логістики, та і якості футболу, що демонструють наші клуби, вони в основному в цих турнірах програють.

Тобто, домігшись участі в європейських турнірах, наші клуби програють там все що можна і не можна програти, втомлюються, вимотують своїх гравців, щоб через пару-трійку днів боротись насмерть дома, в УПЛ, щоб на наступний рік знову ж таки потрапити в європейські турніри.

При цьому кількість можливих учасників за рахунок програшів і зниження нашого рейтингу в УЄФА буде постійно зменшуватись. Якесь зачаровано коло: клуби дома в УПЛ б’ються вусмерть, щоб зменшити можливу кількість наших учасників в європейських турнірах. Диво та й годі.

Все це помітив Олександр Сажко в своїй статті на Трибуні. Він вважає, що для виправлення ситуації потрібно більш ретельно розробляти календар турніру УПЛ, погоджуючи його з розпорядком ігор в європейський лігах і, крім того, заради покращення логістики пересування клубів, проводити ряд ігор зимою в Європі.

Може й так. Але ж календар ігор УПЛ розроблюється ще до того, коли немає ніякої ясності які клуби і в яких турнірах будуть грати. Тут можливо лише гадати.

Далі. Матчі наших учасників в європейських турнірах між собою заради покращення логістики проводити за кордоном привабливо, але ж це також є як моральним, так і фізичним впливом на гравців, і, до того, значними тратами для клубів. Крім того, і це основне, саме нашим рідним місцевим вболівальникам, а не вболівальникам за кордоном, які, чесно кажучи вже майже не вважають себе громадянами України, хочеться наживо бачити ігри «заклятих друзів» між собою.

Є більш радикальне рішення: на період війни відмовитись від європейських кубків.

Можливо хтось скаже, що ця пропозиція є дурною і, навіть, злочинною.

Можливо. Але ж давайте чесно скажемо, що в нинішніх умовах, крім того, в умовах нестерпної логістики війни, участь наших клубів зводиться до того, що, як коні, будуть загнані гравці. А це приведе і вже приводить до нескінченних травм футболістів і, як наслідок, їх можлива неучасть в іграх збірної.

Та неучасть в іграх збірної ще можна пережити, а жертвувати здоров'ям гравців заради того, щоб зменшити кількість місць для українських клубів в європейських турнірах – це вже злочин (сарказм, якщо хто не розуміє).

Добровільна неучасть можливо саме дозволить залишити ту ж саму кількість місць в європейських турнірах, бо як показує практика, якісь бали все одно будуть нараховуватись. Наприклад, вигнаним росіянам нараховуються 4,33 бали. До речі в сезоні 2023/2024 наші клуби зуміли занести в рейтинг УЄФА лише 4.1 бала, а в цьому році українці мають поки лише 2,2 бала, а вигнана з турнірів країна –агресор буде мати ті ж самі 4,33 бали.

Це перше.

Друге, може здатись, що ми неучастю в турнірах будемо втрачати європейський досвід. Але який досвід отримали гравці Кривбасу і Поліссі, програючи кваліфікаційні матчі другорядним клубам? Який досвід отримують загнані гравці Динамо і Шахтаря, граючи проти європейських команд з пудовими гирями на ногах? Так що я б про отримання досвіду перед тим як стверджувати цей постулат подумав би трохи.

І третє. Престиж. Який до чорта престиж, коли наші клуби так граючи втрачають його.

Хоч якщо чесно, мені дуже хочеться бачити ігри Динамо і з Ромою, і Аталантою, а ще дужче хочу вболівати за Динамо в грі проти Барси, наприклад. Хочу до нестями хочеться. Але ж реалії воюючої країни, в якої найкращий клуб називається ЗСУ, заставляє хоч трохи подумати і задати сакральне питання: «Що робити?».

Моя пропозиція абсолютно дискусійна. Можливо я зовсім втратив розум, пропонуючи добровільно відмовитись від європейських турнірів, але щось же потрібно робити, щоб не спускатись до того, щоб в ЛЧ, ЛЄ, ЛК наші клуби грали дублючими складами.

А Шовковський молодець, що наважився на такий крок і буде найбільшим виправданням цього кроку (хоч навіщо оправдовуватись) перемога Динамо над Шахтарем в цю неділю.

З повагою,
Скіф.