Кома ще не крапка

Ох і не весело нині нам, вболівальникам українського футболу.

Зима, війна, чорт її забирай, а тут ще й футбол… Не ФУТБОЛ з його радощами, з його екстазом і азартом, а футбол з безнадією, розпачем і, на жаль, безпросвітністю…

Наші топ-команди, як по писаному, програли абсолютно нетоповим командам з абсолютно нетопових чемпіонатів.

Якщо гру наших «заклятих друзів» - гірників з нідерландцями ще можна було дивитись, ще десь відчувалась надія на перемогу, то гра наших улюбленців, наших динамівців, виглядала повною безнадією. Як же страшно і пекельно боляче бачити як талант (ну майже талант) перетворюється в сіру посередність.

Куди ділись просування з м’ячем і гострі передачі Шапаренко?
Чому кожна гра Миколи є спадаючою синосоїдою донизу? Та навіть в грі проти посередніх команд нашого Шапи майже не видно. Чому?
Що сталось з Ванатом, який перестав прогресувати, вирішивши, що його доля УПЛ і голи Інгульцю з Оболонню?
Чому перестали співати оди Бражку, якого нещодавно вважали найталановішим гравцем цього покоління? Чому все частіше і частіше він порушує правила, чому саме в нього найбільше відбирають суперники м'яча? Нині у нього залишились лише сильні, та часто неточні, удари по воротам. Та подякуємо йому хоч за це. Бо його креативність, його творчість, якими ще недавно ми захоплювались, кудись зникли, як сніг в квітні.
Чому Михавко, якого ще рік тому сватали в АПЛ, тепер здається фонвізинським Митрофанушком з постійно розгубленими очима?

Вчора активністю виділявся Рубчинський, якого, якщо мені не зраджує пам'ять, вперше випустили в стартовому складі. Але ж активність активністю, а брак браком. 37 відсотків його передач були неточними. Валентин виконав лише 10 точних передач, найменше зі всіх гравців стартового складу. Як з такими показниками можна грати в Динамо?

Костя Вівчаренко… Ох і ах. Сил, як у невтомного Геракла, осмисленості в діях на полі, як в того ж самого невігласа Митрофанушки, недорослі з «не хочу вчитись, хочу женитись».

Не хочу більше по гравцям. Скажу лише одне, основне, на мою думку. Не вони винні, це їх біда. Їх так вчили грати. Саме так: активно носитись, боротись, битись, бити, вигравати будь за що. І вони цю арифметику футболу вивчили, добре вивчили. А ось перейти до алгебри хоча б, а тим більше до простих похідних та інтегралів, вони не можуть. Не тому що розумово відсталі, а тому що їх просто не вчили, не вчили грати в розумний футбол, а не в той, що ми називаємо бий-біжи, а більш інтелігентніше – вертикальним футболом.

У нас, в Україні склався вузький цех тренерів, які думають уставами, параграфами і правилами ще футболу ХХ століття і гордо називають себе учнями Лобановського. Але від футболу Лобановського вони взяли лише фізичну підготовку і інтенсивність руху. Та й то, зважаючи на час, ця інтенсивність складає лише малу частину тої, що демонстрували команди Лобановського.

Наші команди вміють грати від оборони, в контратакуючий футбол, футбол довгих передач на вільне місце. І грають саме так в міжнародних матчах. Та, на жаль для нас, але на щастя для футболу, справжні топ – команди, та й посередні європейські команди, такі як той же ПСВ і навіть та ж Вікторія, навчились протистояти таким контратакам створюючи в першу чергу щільність на небезпечних ділянках футбольного поля. І натикаються наші на щільну, хоч і малочисленну стіну захисту, не знаючи як її пройти. Тому й перемагає Вікторія, а не Динамо чи Шахтар.

Так це гірко. І скільки б ми з вами, колеги, не вимагали від наших гравців горіння очей, скільки б ми з вами не заставляли їх швидше бігати, це все без толку. Тому що не палаючі очі чи швидкі ноги перемагають слабеньку Вікторію та трохи сильніший ПСВ, а тому що перемогу завжди кує сіра в звивах речовина, яку називають мозком і якому, як душі, не можна дозволяти лінуватись, бо він повинен працювати і день, і ніч. А наші тренери щось не дуже бажають вчитись і вчитись: їм і так добре. Та коли тренер перестає змінюватися, перестає відчувати, перестає любити свою справу, він вмирає як тренер. І таких зомбі-тренері у нас безмежна більшість.

Чесно кажучи, нині я бачу лише одного тренера, як бажає і здається, що знає як навчити грати команду в футбол. Це Лупашко. Не знаю наскільки його вистачить, але в поточний час цей коуч намагається привчити грати Карпати в футбол, який нагадує сучасний. Та боюсь, що він може повторити шлях Ротаня, який пару сезоні назад намагався грати в розумний футбол, але не зумів навчити грати в нього своїх гравців і повернувся до налаштувань українського футболу.

Повторю, у нас немає, друзі, сучасного тренерського цеху. Йому просто ні звідки взятись. Ми варимось у власному соці. Еволюція футболу пройшла мимо нас. Тому всі заклики повернутись до налаштувань часів Лобановського – це втіха для бідних. Повернувшись наші команди будуть перемагати такі ж самі сіренькі клуби УПЛ і програвати посереднім командам Європи. На жаль майже вся історія українського футболу - це історія поразок, за які, як пишуть футбольні піїти, не соромно. Друзі, мені соромно.

Тому, колеги, забудьте про колишні великі перемоги Лобановського, і якщо можете насолоджуйтесь тими нинішніми впевненими перемогами Динамо в домашньому чемпіонаті, бо іншого не буде. Не може бути.

Наш футбол, друзі, нині в якійсь сплячці. В комі. Та слава богу, як говориться в відомому анекдоті, кома ще не крапка. Може й виберемось якось з неї. Та тільки коли?

З повагою,
Скіф.