Ще за часів Маслова я, пацан 13...14 років, вважав динамівців такими собі гвардійцями, які можуть програти, але ніколи не складати рук. Сабо, Сосніхін, Турянчик, Щегольков, Серебряников - були для мене бійці з бійців і я завжди був впевнений, що доки є хоч десята доля секунди, то для Динамо ще не все втрачено.
Саме тоді я прочитав «Знедолені» Гюго. Пам’ятаєте в тому романі був розділ про останній бій вояків полку Камбронна зі старої гвардії Наполеона, які в битві під Ватерлоо вирішила загинути, але не здатись. До речі, в книзі генерал Камбронн, якому приписують цю нині знамениту і часто вживану фразу, висловлюється по – іншому, але не менш блискуче «Merde!». Дослівний переклад цього слова вибачте «гімно», але по поняттям початку ХІХ столітті воно приблизно синонімізує послання на три букви в нашому розумінні.
Так от Динамівець, саме так з великої букви, мені тоді уособлювався воякою зі старою гвардії Бонапарта. Ось таким:

Нині ж в кращих традиціях гірників, особливо після уроків Луческу, гравці легендарного і безстрашного Динамо, відчувши дотик мізинця гравця суперника з театральним вереском, якому позаздрили б Карузо з Шаляпіним в одному флаконі, валяються на полі, корчаться в судомах, начебто отримали удар по Фаберже від Тайсона з Усиком одночасно. Навіть Буяльський, якого я поважаю за футбольний інтелект, за його геніальні паси, часто імпровізує підстрелену качку.
І тоді, саме тоді, мені стає соромно за Динамо. І тоді, саме тоді, вибачаюсь, щиро бажаю, щоб суперник покарав його голами (хоча програшу не хотілось би). В останній на цей час грі чемпіонату я навіть почав вболівати за Оболонь, чим дуже здивував мою дружину і вірну вболівальницю за Динамо мою собаку Соньку.
Я розумію, що бувають моменти, коли опускаються руки, коли хочеться плюнуть на все і зникнуть десь за горизонтом, коли не хочеться бачити ні себе, ні друзів, ні ворогів. Буває. Але у нас це лише «буває», а безвольних динамівців ми бачимо постійно. Невже нинішні нащадки славного Динамо не розуміють, що сама птаха в руки не летить, а без труда не отримати плода.
Та здається, що динамівці втратили стимули до праці. До тяжкої праці перемоги на футбольному полі.
Здається, що вони самі собі вже доказали, що вони відбулись як футболісти, але цього чомусь ніхто не помічає. І вони щиро ображаються на нас нетямущих...
Здається, що нині мірилом досягнень для динамівців, та хіба лише динамівців, є прописана в контракті сума зарплат і премій, а не кількість перемог, забитих голів, сейвів та недопущених ударів по воротам.
Не хочу бачити такого футболу від моєї любимої команди. Не хочу поважати її за минулі подвиги. Не хочу насолоджуватись голами Блохіна і фінтами Заварова в Ю-Тубі , а хочу бачити вживу чудо - голи від нинішніх гравців.
Не хочу і не можу забути про доблесть, про подвиги, про славу колишніх поколінь клубу, та хочу, чорт забирай, бачити звитягу сьогоднішньої генерації Динамо.
Але, на жаль, не вірю і вже не надіюсь, хоч і залишаюсь вірним і незрадливим вболівальником цієї команди, яка на моє Динамо абсолютно не схожа, хоч і носить ту ж саму назву.
Колись моє Динамо стало Динамо Суркісів, лише Суркісів. Можливо для Динамо це і добре, можливо цього ніяк не можна було уникнути, але Динамо, яке раніше символізувало Україну, нині ж, страшно сказати, а тим більше повірити, стало іграшкою - забаганкою в руках однієї родини, яка до того ж щиро любить її, але не може дати їй ради.
З повагою.
Вибачте за сповідь.
Скіф
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости

Загрузка комментариев