Справжня чоловіча робота

Бачу дехто вже прирівнює вчорашню перемогу над ісландцями трохи не до подвигу схожого зі звитягою трьохсот спартанців на чолі з царем Леонідом, де звичайно Леонід це наш легендарний тренер.

Ні, друзі, цю звитягу я подвигом назвати не можу навіть в самому солодкому сні. Вчорашня перемога – це насамперед справжня чоловіча робота.

Бо в більшості ігор цього відбіркового циклу ми з Вами спостерігали не гру мужніх чоловіків, а маячню субтильних татуйованих принців з відсутніми чоловічими ознаками на чолі з не менш інфантильним тренером. За перемогу завжди у всі віки, у всі століття потрібно було боротись, битись, воювати від першого подиху і до священної Голгофи. "Боротись і шукати, знайти і не здаватись».

І тільки вчора жага боротьби прорізалось у нашої команди. Навіть коли перемагали цих же ісландців в жовтні тоді доля підкинула не купку везіння, а цілий вагон з маленькою вагонеткою. А повторна гра з азербайджанцями швидше нагадувала російську рулетку, а не впевнену перемогу.

На мою думку, колеги, вчорашня справжня чоловіча робота гравців і стала тою основою на якій прописалась перемога.

Пам’ятаєте коли крупним планом показали в другому таймі Маліновського: з його обличчя піт стікав не менше, чим у сталевара біля домни.

Пам’ятаєте, як ввійшов в гру Шапаренко, який ніколи не відрізнявся жагою до боротьби за кожний мікрон поля. А вчора, перебуваючи далеко від середньої своєї фізичної форми, боровся як лев за свій прайд.

Особливо в цьому плані виділю Калюжного – справжнього СуперІвана. На мою думку саме він був Левом матчу. Випадкова попавши в збірну країни, здавалось би незграбний і неповороткий Іван став тим гравцем без якого нині команду не можна уявити.

А Трубін: два його сейви, особливо другий, будуть довго снитись справжнім вболівальникам, як мені до цих пір сняться польоти Рудакова в грі з Іспанією в 1971 році. Саме ці сейви залишили України в боротьбі за вихід на чемпіонат світу. Впевненість і героїзм Трубіна надихнула і інших гравців до звитяг.

Команда діяла продумано, але виділити якихось тактичних особливостей я цій грі не можу: просто не побачив їх. Українці попросту грали вперед-вперед і знову ж таки вперед. Там м’яча підхоплювали вінгери і доставляли його до карного майданчика, не забуваючи при цьому ще й самим бити по воротам. З п’яти ударів Зубкова один перетворився в переможний.

Так це був дуже вдалий і стратегічно розумний матч, але ж на межі фізичних можливостей наших футболістів. Тому програш французам, на жаль без жаги до боротьби, можна сьогодні вибачити: вдалось зекономити сили гравців основи. Однак чи буде далі так, коли можна вимушено програвати заради майбутньої більш важливої перемоги? Не впевнений….

Так перемагати, перемагати за рахунок фізичної готовності, завдяки суперфантастичного настрою на гру можна раз, ну – два та й то проти команд класом не вищого за себе. А надалі рівень суперників буде все-таки вищим.

Що ж чекаємо до березня.

З повагою, Скіф.