Просто наш футбол...

Вдалось повністю подивитись кубкову баталію киян з козаками з села Петрового і другий тайм насінєводів з соратниками колишнього баскетболіста – прометеївця пана Дубинського.

Чесно кажучи, за всі ці три тайми бачив лише одну футбольну іскринку. Ту, коли гол забивав Піхальонок після майже геніальної передачі Михайленка.

Та якщо і ЛНЗ, і Буковина з Інгульцем мені до одного місця, то від гри киян хотілось бачити не дещо більше, а просто інше.

На жаль, друзі, майже всі українські футбольні клуби грають від оборони, від захисту, називаючи такий футбол вертикальним. Хоч вертикальністю там є лише дірка від бублика.

Я розумію чому так, чому ми граємо в цей найтупіший футбол, який то і футболом назвати не варто. А лише тому (це і перше, і друге, і третє), що такий футбол найлегше і найпростіше прищепити команді. Саме під такий футбол і готують з дитинства гравців, які не знають іншого футболу: навчити «бицця-бороцця», навчити носитись по полю як той самий невловимий Джо, якого ніхто не ловить, навчити пуляти вперед, надіючись на помилку так само навчених захисників, значно легше і простіше, чим навчити грати дітей в думаючий футбол: в той футбол, що оснований на технічній підготовці і інтелектуальній складовій. Тому і бачимо ми оскаженілу біготню Коробова з Вівчаренко, які на триста з гаком тисяч тугриків вміють це робити, а ось віддавати точну передачу в карний майданчик їх ніхто не вчив. На 99 відсотків вся футбольна маячня цих беків закінчується абсолютним пшиком. На мою думку, коли б ці гравці пройшли вишкіл не від Іщенко і К, а від вдумливого тренера, то вартість їх була з в цифрах х сімома нулями. Та де взяти таких наставників, де?

Списувати на війну страждання нашого футболу не варто. Такий футбол насамперед обумовлений нашим рідним олігархічним футболом, де власники клубів хочуть бачити результат сьогодні і зараз. Вони хоч і розуміють, що їх команди грають не в футбол, а в антифутбол, та гаяти час на організацію клуба, на побудову стадіонів, на підготовку власних вихованців і т.д. їм, що звикли отримувати прибуток не особливо вкладаючись в бізнес, ретельно розвивати футбольний бізнес не до снаги. Тому ми і отримуємо такі команди - скороспілки як Минай, Епіцентр, Кудрівка, Полтава, що виблиснуть разочок, вихвалять своїх власників, а далі хто їх згадає. Як хто нині пам’ятає нашу кропивницьку Зірку і її власника?

Хто з наших коучів команд УПЛ може нести світло сучасного футболу, футбол в якому гольові моменти виникають не з причини «авось», а через добре підготовлену атаку, яка може бути і стандартною і імпровізованою? Можливо Ротань. Ну можливо ще Скрипник. А раніше був Лупашко. І все. У Турана ж, як на мене, все побудовано на імпровізації талановитих гравців без базису організації. Пономарьов? Не смішіть мою Соньку. Бо і Пономарьов, і Шандрук, і Баранов, і Костишин, і Нагорняк і інші – це добрі і сумлінні футбольні ремісники. Але, на жаль, не творці.

Спостерігав гру киян і сумував, що час Ярмоленка і Буяльського, які, до речі і чесно кажучи, були і є зірками лише нашого рідного футболу, в Динамо минув, як минає весною аромат духмяних грон акації білої. Роки чомусь невпинно ростуть, а ноги і тіло, навпаки, видихаються. Ці два гравця в УПЛ ще пару сезонів могли грати в клубі і передавати досвід інтелектуального футболу партнерам, але під гру з ними повинна бути заточена команда, гравці якої б розуміли куди віддавати м’яча і де його отримувати. На жаль, крім Шапаренко, який не грав проти Інгульця, і Караваєва, який вийшов на останні хвилини, жоден киянин не розуміє, як грати в футбол з цими двома ветеранами. І тому здалось, що в Динамо грало 9-ть, а не 11 гравців. Так кому передавати досвід?

Розумієте, друзі, мені вже за сімдесят, але коли я дивлюсь футбол, я чомусь знову себе відчуваю тим пацаном, для якого таїнство футболу було святом як день народження чи як космічна експедиція на Марс з Венерою, для якого марш Блантера був ріднішим чим гімн СРСР. Коли з’являвся м’яч (будь який – резиновий, волейбольний, баскетбольний) ми відкладали наші шпаги, зроблені з соняшникових палок і консервних банок (ну як же фехтувати без ефесу), і зранку, і до пізнього вечора ганяли його на будь-якій зеленій полянці, а то і просто по земляній битій вулиці, вітаючи потім друг друга з переможним рахунком в 21-19 чи 33:30. Той футбол для мене і до цих пір є еталоном справжнього футболу.

Тому, друзі, мені до сих пір хочеться бачити гру Динамо з душею пацана, гру Динамо, для якого стадіон ім. Лобановського є Храмом футболу. Хочеться бачити хоча б таку гру як вчора грали Ньюкасл з МЮ: з видаленням, з пенальті і з перемогою в меншості.

Костюк же, на мою думку, плоть від плоті фізичного футболу. Але маючи все ж таки гравців в більшості своїй переважаючих рівень середньостатичних гравців інших команд Динамо може вилізти з хаосу і болота нинішньої УПЛ на друге-третє місце, може також взяти Кубок, однак його футбол як був, на жаль фізично бігунковим (синонім – тупим), так ним залишиться. На жаль… В такому футболі - головне результат, а його можна узнати і в новинах.

Тому буде цікаво спостерігати битву титанів: Полісся з Динамо. Динамо за рахунок фізичної готовності може перебігати, за рахунок можливих помилок суперника може перемогли, але не вірю, що може переграти.

З повагою,
Скіф.