Последним футбольным тренером в Украине был Фоменко

Чи знаєте ви, що в нас майже не залишилося майстрів із ремонту годинників, автомобілів, телевізорів? Фізично ці люди ще є. Проте їхні вміння та кваліфікація тепер майже нікому не потрібні. Навіщо колупатися в коліщатках годинникового механізму, коли точний час є у кожного в мобільному? Навіщо розбирати коробку передач, коли швидше й вигідніше поміняти її на нову?

Приблизно те саме сталося з професією футбольного тренера. Віктор Маслов в 1960-х зробив київське «Динамо» лідером радянського футболу. У нього були лише два помічники. Один із них — тренер «дубля». Стільки ж у 1970— 1980 роках мав Валерій Лобановський. Ніяких тренерів воротарів, із фізичної підготовки, не кажучи вже про «спортивних директорів». І нічого, справлялися. Тренери були одночасно президентами клубів, менеджерами, агентами.

У ті часи теж були «здачі ігор» та «договорняки». Футболісти могли «сплавити тренера», який їм із певних причин не подобався. І тоді без вміння «крутити» навколофутбольні махінації всидіти на посаді було неможливо. Але на першому місці залишалася кваліфікація. Її за жодні гроші не купиш. Тепер це — в минулому. Знайти в Україні висококваліфікованого тренера для топ-команди практично неможливо. А чи потрібен він у сучасних умовах?

Навіть найталановитішому наставнику усіх часів і народів не вдасться в Україні зробити умовну «Ворсклу» чемпіоном. Тому що для цього потрібні футболісти. Вони, на жаль, є лише в «Шахтарі» й «Динамо». Тож, аби посісти друге місце в нашому чемпіонаті, слід просто бути тренером однієї з двох названих команд. Після чого автоматично станеш успішнішим за інших.

Звідси проблема: де шукати тренерів двом нашим лідерам, коли ті, що є, або самі захочуть піти, або цього забажають власники клубів? Останнім часом у передчутті можливих змін на тренерській лаві «Шахтаря» та «Динамо» спостерігається помітне пожвавлення як серед безробітних наставників, так і серед тих, хто хотів би поміняти нинішнє місце. На матчі почали ходити, інтерв’ю давати. Чи є в них шанси?

Усі нинішні кандидати у тренери вітчизняних топ-команд є продуктом уже пострадянського футболу. Футболу, в якому останнє слово належить багатим людям, у кожного з яких свої примхи. Українські команди, як усі на пострадянському просторі, давно не грають для глядачів. Тому типовий вітчизняний наставник має бути здатен не стільки організувати професійний тренувальний процес, скільки вміти переконати власника витратити побільше грошей на нових гравців, а також на «роботу з арбітрами» й на «роботу із суперниками».

У сучасному українському футболі кількість кваліфікованих футбольних агентів давно перевищила число гравців топ-рівня. Тож чи не всі сили тренери спрямовують на те, аби переконати хазяїна набрати тих чи інших футболістів. Після чого починається глибоке та брудне болото «відкатів», «підйомних» і подібного. Залишається одне — шукати тренерів за кордоном. Але за яким?

Російські тренери до нас не підуть. Підуть білоруські чи болгарські. Але і вони вже за півроку «вростають» у нашу футбольну практику і стають такими, як українські. Брати західних тренерів дорого й безперспективно — умовний іспанець, португалець, француз чи аргентинець приїдуть сюди винятково за грошима. Та ще й привезуть за собою оберемок «асистентів» і гравців сумнівного рівня. А після першої ж невдачі поїдуть, аби потім роками судитися за недоплачені за контрактом гроші. Чи розуміють це власники вітчизняних клубів? І ті, що впливають на футбольну владу, і ті, що не впливають? Чи розуміє це сама футбольна влада?

Не став би з цих людей суворо запитувати. Ми ж не будемо від власника найновішої моделі автомобіля чи годинника вимагати, аби той тямив як ці автомобілі чи годинники працюють. Так уже склалося, що ті, хто тямить, не часто стають мільярдерами чи бодай мільйонерами. А багатіям неприємно, що є хтось розумніший за них. Як наслідок, у їхньому найближчому оточенні справжніх фахівців знайти нелегко.

Що відповість на зауваження хазяїна-мільярдера кваліфікований тренер? Нічого не скаже, бо коли скаже — одразу ж вилетить зі свого місця. Чому передостанній тренер збірної України був такий мовчазний? Чому Михайло Фоменко так нічого нам і не сказав упродовж роботи з командою і навіть після цього? А навіщо? Який сенс диригентові симфонічного оркестру дискутувати зі спонсором про особливості гармоній верхнього регістру духової секції? Спонсор може зненацька вирішити — щоб махати паличкою перед музикантами, особливого вміння не треба. І призначить диригентом свого кума.

Михайло Фоменко був останнім із тренерів старої закваски, які воліли менше говорити й більше працювати. І, що важливо, були на це здатні. Нинішні тренери вже не мовчать. Говорять де треба і не треба, що треба і не треба, сподіваючись дорожче себе продати. Що цікаво: про футбол вони говорять на рівні, який зрозумілий потенційним покупцям. Які за визначенням тямлять у футболі в найкращому випадку на рівні вболівальника. Звідси й маємо тренера національної збірної, який щиро вважає: не гірший за інших і може без жодного досвіду й помітних здібностей опинитися на посаді, до якої інші йдуть усе життя.

Та чи так усе погано? Футбольна дійсність у нас ще гірша, ніж виглядає на порожніх аренах під час виступів «клубів прем’єр-ліги». В Україні вже немає масового дитячого футболу, який підживлював команди усіх рівнів — від сільських до національної. Немає тренерів, які б професійно працювали з дітьми. А не намагалися збити грошей із батьків або продати якнайдорожче хлопчика, який почав хоча би через раз влучати по м’ячу. Недовго чекати часів, коли до наших «професійних клубів» братимуть бразильських двірників або таксистів. Вони вже тепер помітно кращі вихованців віт­чизняних футбольних шкіл.

Тому що нинішній український футбольний тренер — це вже зовсім не та професія, що була 20 років тому. І потреба в таких професіоналах зменшується з кожним роком. Зате кількість володарів тренерських дипломів від Федерації футболу збільшується.

Микола НЕСЕНЮК