Національні футбольні команди поділяються на дві категорії. До першої належать ті, хто ставить перед собою високі завдання — здобути світові чи континентальні титули. До другої — усі інші. Для них головне — просто існувати, щоб громадяни країни мали можливість періодично співати разом зі збірною національний гімн і радіти хоч її локальним успіхам, хоч візитам раз на кілька років видатних команд із видатними футболістами.
За останні тридцять років наша збірна впевнено подолала шлях від першої до другої категорії. Тридцять років тому ми уболівали за Бєланова, Михайличенка, Литовченка, Протасова, Дем’яненка, Заварова, Раца у фінальному матчі чемпіонату Європи на переповненому Олімпійському стадіоні Мюнхена. Сьогодні обговорюємо гру Ярмоленка та Коноплянки в контрольному матчі проти Албанії на напівпорожньому сільському стадіоні у Франції.
Та чи насправді все так погано? Як на мене, у згадані старі часи ми теж не мали футболістів найвищого світового класу. Зате мали власну футбольну школу і гравців, здатних завдяки правильно обраній тактиці та суворій ігровій дисципліні змагатися з найсильнішими командами світу. Тож потрібно не так багато — зібрати до національної збірної насправді найсильніших українських, а не перевдягнутих бразильських, футболістів. І запропонувати їм зіграти в той футбол, в який вони здатні грати. «Іспанський експеримент», що його услід за «Динамо» запроваджував у збірній тренер Рауль Ріанчо, завершився. Тому є шанс повернутися до більш притомної тактики, що приноситиме результат. Приклад Михайла Фоменка, який за кілька місяців навчив українців обігрувати Францію, досі перед очима.
Чи буде зроблений цей цілком очевидний висновок? Чи запросить очільник національної команди Андрій Шевченко асистента, який буде не лише його приятелем, а й тямитиме в тактиці футболу? Час і можливості для цього є. І футболістів насправді вистачає. Сподіватимемося, що період експериментів закінчився. Хочеться вірити, що в керівництва нашої збірної вистачить здорового глузду, аби її повернення на українські стадіони цієї осені втішило нас не лише змогою разом проспівати гімн, а й отримати задоволення від її гри та результату.
Микола НЕСЕНЮК
ную и ныне. С одной стороны - Тренер, с другой - не имеющий никакого тренерского опыта. При всех претензиях к тогдашнему советскому футболу и борьбе во внутреннем чемпионате,разве мы видим аналогичным ЧУ, когда исчезают один за другим клубы, в т.ч. имевшие исторические традиции...
Н.Несенюк перечисляет киевских динамовцев-игроков сборной-88(правда, забыв при этом Бессонова и Балтачу) - плеяду замечательных футболистов, подобных которым
давно нет в современном украинском футболе. Как же можно говорить, что игроков для
сборной ныне "на самом деле хватает"(?!). О тренерах уже сказал выше.
Коль автор вспомнил сборников-киевлян ЧЕ-88, странно не назвать тех, кто вместе с
ними играл в одном коллективе( и не один год в 80-е г.г.), тем более, что их призвал в
сборную В.В.Лобановский - Дасаева, Хидиятуллина, Сулаквелидзе, Алейникова, Гоцма-
нова, Пасулько и др.
учетная запись этого пользователя была удалена
напрашивается риторический вопрос: кто из Вас( Фоменко или Вы) профессиона-
льный тренер? Ответ очевиден, поскольку трудно не понимать, в каком состоянии
пребывал и пребывает украинский футбол и какая разница в классе между сборной
Украины и сборными Англии и Франции на тот момент. Впрочем, и сегодня.
учетная запись этого пользователя была удалена
І, слід сказати, я чомусь з Несенюком погоджуюсь. Ба, більше: так бачу, що і більшість юзерів на цьому форумі - також.
учетная запись этого пользователя была удалена
учетная запись этого пользователя была удалена