Президент Всеукраїнського об’єднання тренерів з футболу, заслужений тренер України Микола Павлов в інтерв’ю «КОМАНДІ1» відповів на актуальні питання, що стосуються українського футболу та реалій життя під час війни.
Микола Павлов
— Миколо Петровичу, що для вас значить футбол під час війни?
— Це дуже добра і велика справа, і я можу лише повторити те, що вже не раз говорили. Призупинення чемпіонату України сильно вдарило б по нашому професіональному футболу, який би дуже багато втратив. Потім ми б його довго відновлювали.
В дитячому футболі не так, і я бачу це по ФК «Лівий берег». Багато наших хлопчиків на початку війни роз’їхалося, але, повернувшись, вони вже за якийсь місяць грали так, наче нічого не трапилося. В професіональному футболі такого не буває, тут потрібно все чітко планувати. Зараз на прикладі «Динамо» ми це бачимо. Проводячи багато благодійних матчів, команда не змогла належним чином закласти фундамент, і тепер від цього страждає.
Проте для того, щоб дати якусь чітку оцінку рівню окремих команд та усього чемпіонату, треба бути там, всередині, а я наразі переглядаю матчі, як простий вболівальник.
— Тоді якими будуть ваші загальні емоційні враження?
— Можу поговорити про роботу тренерів, адже саме тренерське об’єднання досі очолюю. Так ось, бачу, що в умовах війни, частих переїздів, призупинення матчів та їхніх переносів набагато краще себе показують молоді спеціалісти. Ви ж погодитеся зі мною, що, приміром, від Мірчі Луческу, Юрія Вернидуба та Романа Григорчука чекали набагато більшого?
Зате подивіться, як впевнено крокують команди Ігора Йовічевича, Олександра Кучера, Юрія Гури, Юрія Вірта, Олександра Призетка. Та й Валерій Кривенцов добре почав сезон, а потім в його «Металісті 1925» щось трапилося.
— Людські відносини в колективі та прості життєві речі у вас завжди цінувалися більше деяких тактичних схем та теоретичних занять, а зараз, коли йде війна, цьому треба приділяти ще більше уваги?
— Безумовно. Планшети та плакати сьогодні не так потрібні, як підтримка та спілкування з хлопцями. У кожного з нас вистачає знайомих, які так чи інакше постраждали від вторгнення цих нелюдських істот. Я недавно прочитав, що відразу у семи гравців молодіжної збірної України чи то батьки, чи то рідні брати захищають нашу країну. Можу собі тільки уявити, як непросто працювати з цими хлопчиками, які постійно переживають за своїх рідних.
Крім того, навіть під час матчів деколи лунають тривоги, футболісти дуже багато часу проводять в дорогах — все це на них тисне, і просте, живе спілкування має виходити на перший план. Про персонал команди я взагалі не кажу. В моєму тренерському штабі ніколи не було такого, щоб після матчу всі встали та роз’їхалися по домівках.
Ми завжди збиралися та разом обговорювали всі ті важливі нефутбольні події, які трапилися за той час, поки ми готувалися до гри. Звісно, випивали по 100 грам, не забували відзначити радісні події, що сталися після попереднього поєдинку. Це і є життя, а воно зараз тим паче важливіше за сам футбол.
— Важко уявити ситуацію, за якої Микола Павлов прямує в укриття після оголошення повітряної тривоги...
— Рішення зупинити тренерську кар’єру було прийнято мною задовго до цієї війни. Але якщо вас цікавить, то я скажу — ніколи в житті не пішов би в ніякий підвал. Ні один офіцер безпеки чи делегат матчу не змусив би мене це зробити.
— Як вам виступи українських команд в єврокубках?
— Звісно, я слідкував за «Динамо», «Шахтарем» та «Дніпром-1» в групових раундах турнірів, в яких вони виступали. Тільки на міжнародній арені можна оцінити справжній рівень саме цих клубів — в УПЛ з ними і так все зрозуміло. А там зовсім інший рівень.
На жаль, нас порадував лише «Шахтар» і, можливо, «Дніпро-1». Всі інші провалили все, що тільки можливо, тому я дозволю собі погодитися з Мироном Маркевичем, який зазначив, що на цьому всьому фоні наша молодіжна збірна виглядає, як велика світла пляма. Вирішити таке складне завдання в такий складний час — це велике досягнення команди, до речі, ще одного молодого тренера. І я ще раз вітаю Руслана Ротаня, його штаб та всіх наших молодих футболістів.
— Ви були одним з небагатьох, хто підтримував Ротаня з першого дня його роботи в молодіжці. Чому в вас було передчуття, що в нього все вийде?
— Тому що я завжди шаную багатодітних батьків — ці люди не вміють працювати аби як, в них великий рівень відповідальності. Ми це бачили на прикладі роботи Андрія Шевченка, який створив таку збірну України, яка не просто досягала серйозних результатів, а грала в футбол, який всім подобався. Так само трапилося і в Ротаня. Я з нетерпінням чекаю на молодіжний чемпіонат Європи.
Мені дуже запам’яталася презентація книги Руслана — він мене туди запросив. Я знаю, який це складний захід, тому що сам видавав книгу, але бачив, як себе поводив цей молодий чоловік, чув, що про нього говорили присутні, а потім прочитав те, що він написав.
Знаєте, я ніколи не працював з нинішнім наставником молодіжки, але завжди за ним стежив. Поясню чому. Одного разу, коли тоді ще «Металург» (Маріуполь) приймав «Дніпро» мені зателефонував мій давній товариш, колишній футболіст та тренер Роман Шнейдерман. Ми з ним завжди спілкувалися, коли я приїздив до тоді ще Дніпропетровська, але дзвонив він мені нечасто, а тут...
"Коля, — сказав Роман Григорович, — там в "Дніпр"і буте грати хлопчик, зверни, будь-ласка, на нього увагу, це мій вихованець«. Взагалі-то, я майже не стежу за грою суперників, але в тому матчі мені запам’ятався один епізод. М’яч за дуже високою траєкторію опускався у кут штрафного майданчика, і тут його майстерно зупиняє гравець Дніпра та віддає чудовий пас на партнера. Питаю: «Хто це?» Мені кажуть: «Ротань».
З тих пір я за ним і стежу а коли 2010 року не стало Романа Шнейдермана, почав робити це ще більш пильно. Я знаю, який життєвий шлях пройшов Руслан Ротань, пам’ятаю, як він переходив в «Динамо», бачив, яким він був капітаном «Дніпра», — не чужої для мене команди, розумів, що таке зіграти 100 матчів за збірну. Та не зустрічав людей, які б погано про нього висловлювалися.
Зізнаюся, що далеко не кожного колишнього футболіста я особисто вітаю з днем народження, але номер телефона Ротаня маю, і завжди відправляю йому повідомлення.
— Ви згадали достатньо тренерів — молодих та досвідчених. Наставник «Ворскли» Віктор Скрипник до якої когорти відноситься?
— Мабуть, до золотої середини... Я колись казав, що для мене справжнім тренером є той, хто вміє добре працювати в багатьох командах, не лише в одній. Сподіваюся, що Скрипник гарно проявить себе і в Полтаві — так само, як це було в «Зорі». У «Ворскли» є все для того, щоб бути в трійці кращих команд УПЛ, адже за умовами, за оплатою праці команда, як мені відомо, точно входить в число трьох кращих клубів України.
— На жаль, останніми днями футбольну Полтаву сколихнула трагічна звістка в зв’язку про смерть багаторічного функціонера клубу — Геннадія Слюсарєва. Чим вам запам’яталася співпраця з цим фахівцем?
— За моєї роботи в «Ворсклі» він обіймав посаду спортивного директора. Спеціаліст його профілю не завжди працює в тісному контакті з командою, але я відразу наполіг на тому, щоб людина з таким життєвим досвідом була з нами постійно — на зборах і на матчах. Була всередині команди. Я неодноразово підкреслював, що за чотири з половиною роки роботи в Полтаві не пропустив жодного матчу дублюючого складу — ні дома, ні на виїзді. За день до гостьової гри основи сідав в машину та їхав на гру молоді. Так ось, поруч зі мною постійно був Геннадій Слюсарєв, а також наш аналітик. Спостереження та поради Даниловича, як ми його всі називали, були дуже цінні.
Останніми роками він був не так близько з командою. Не знаю, чому, але мені здається, що його вплив на футбольні здобутки «Ворскли» був деколи недооціненим. Наведу приклад. Після того як ми виграли Кубок України 2009 року я хотів, щоб роботу всіх моїх помічників відзначили якось особливо. І коли дійшла черга до Слюсарєва, не знав, як саме йому подякувати. Думав, що Данилович, який стільки років пропрацював в одному місті, в одному клубі, вже давно заслужений працівник фізичної культури і спорту, а коли з’ясувалося, що такої відзнаки в нього немає, був шокований. Цієї ж миті віддав розпорядження готувати відповідні документи, а Слюсарєв, коли дізнався про це, не стримав сліз.
На зборах він починав кожен день з басейну чи з моря. Ходив Царською стежкою в Ялті. Закладався з футболістами, що зможе скинути по 5-7 кілограм зайвої ваги, та вигравав їх. Особистим прикладом показував гравцям, що таке характер та воля...
Данилович дуже допоміг багатьом футболістам, коли вони закінчували кар’єру. Він першим сказав мені, що Василь Сачко стане гарним тренером, і ми призначили його на посаду наставника тільки но створеного колективу U-19. Потім, коли Сачко очолював вже першу команду, Геннадій Слюсарєв завжди був поруч з ним і багато йому допомагав. Впевнений, що Василь Вікторович скаже вам про нього лише добрі слова.
В «Ворсклі» в нас була гарна традиція — ми вітали від тренерського штабу всіх жінок в клубі та дружин нашого персоналу. Цю місію ми могли довірити тільки Геннадію Даниловичу, а якщо чиясь дружина проживала не в Полтаві, він знаходив людей, які в любому куточку країни приносили іменинницям подарунки від нашого штабу.
Я добре пам’ятаю 65-річчя Слюсарєва, яке ми святкували в Полтаві. На жаль, коли цього літа я збирав друзів на свій день народження, будучи саме в Полтаві, він не зміг прийти, бо вже недобре почувався. Проте за вечір тричі телефонував та контролював наш процес. В цьому питанні рівних йому теж не було.
— Можна сказати, що ваша робота в «Ворсклі» — це був вищий пілотаж взаємовідносин з керівниками клубу?
— Так. Згадуючи Геннадія Слюсарєва, я не можу не згадати і нашого головного керівника — Олега Бабаєва. Я не раз підкреслював та написав в книжці, що це кращий президент клубу, з яким я працював. На жаль, його вже давно немає з нами...
Було обмаль питань, які б не міг вирішити Бабаєв, і якщо вони виникали, я відразу говорив — потрібна зустріч з почесним президентом Костянтином Жеваго. Олег Мейданович ні разу мені не відмовив — для нього це був закон. Ми зустрічалися в Києві, в Полтаві, і це були дуже яскраві події. Жеваго — молодий, але вже досвідчений менеджер та керівник, цікавий співрозмовник. І він мені теж ні в чому і ніколи не відмовляв.
— Гадаю, ви єдиний тренер, який так часто зустрічався з Жеваго, хоча кажуть, що Віктор Скрипник теж намагається йти шляхом спілкування з першою особою клубу...
— Я не володію такою інформацією, але зауважу, що ні одна телефонна розмова, а тим паче лист чи повідомлення не замінять особистої зустрічі. Мене в цьому ніхто не переконає.
— Незабаром підсумки року буде підбивати національна збірна України. Як ви ставитеся до того, що за наявності чинного тренера майже вся країна вже шукає йому заміну?
— Мені це не подобається, це не гарно і так не повинно бути, але Олександр Петраков, на мій погляд, сам дав привід для цих розмов. Після останньої гри в Шотландії він продемонстрував своєму колезі характерним жестом, що це фініш. Що він йде...
Вийди і скажи на всю країну: «Я готовий працювати далі, в мене є сили та бажання. Я впевнений в собі, в своїх помічниках та футболістах, з якими працюю. Я довіряю своїм керівникам. Я буду нести цей тягар до тих пір, поки в мене вірять». Все. Крапка. Або навпаки: «Я прийняв рішення — я йду».
Зрозумійте, тренера клубу можна вмовляти, тренера збірної — ні. Це честь країни. Особливо зараз. Під час війни тренер будь-якої команди має особистим прикладом демонструвати свою впевненість та готовність вирішувати найскладніші завдання. Так зараз поводиться Президент України, і на нього повинні рівнятися вся керівники.
— Миколо Петровичу, в той час коли російська орда руйнує все, що бачить, в столиці України, прямо поруч з вами, будується справжня футбольна оаза. Можливо, ви знаєте, коли ФК «Лівий берег» повернеться у професіональний футбол?
— За підсумками минулого сезону, попри те, що він був неповним, команда виборола право виступати в першому дивізіоні, але президент клубу Микола Лавренко був дуже обурений тим, що деякі тренери та гравці, злякавшись, не повернулися з турецького збору в Україну, коли почалася війна, та призупинив діяльність команди. Сподіваюся, що він вже потроху відходить, визначиться з тренером та поверне колектив, за яким збережено місце у ПФЛ.
Ви праві, у нас на Осокорках справжній футбольний рай. Так склалося, що ми з Миколою Лавренком — сусіди, і наша зустріч п’ять років тому стала приносити такі результати. Нещодавно, на відкритті стадіону, на якому можна проводити матчі УПЛ та міжнародні змагання молодіжної, юнацьких та жіночої збірних, в мене не було можливості сказати слова від імені гравців, батьків наших дітей, адміністрації клубу та наших вболівальників. А звучать вони так — всі ми з нетерпінням чекаємо, коли Микола Лавренко буде аплодувати своїм футболістам з VIP-трибуни вже нової арени, вимагати призначити пенальті чи скасувати гол.
Проте поки ніхто не знає, що з цього приводу думає сам президент. Можливо, зараз він ніяк не може зробити вибір тренера, тому що не хочу знову помилитися. Саме я рекомендував йому Анатолія Бузника. Як спеціаліст, він виконав своє завдання, але через сімейні обставини не з’явився на робочому місці, коли почалася війна. Це особистий вибір кожного, наразі багато людей чинить так, що оцінити їх поведінку можна буде лише згодом...
Хай там як, але мені здається, що команда в нас буде. Клуб з такою інфраструктурою обов’язково має грати на професіональному рівні, і я впевнений в тому, що незабаром «Лівий берег» опиниться в УПЛ. Не знаю, коли саме, але він там буде.
Юрій ДЕНИСЕНКО
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
