Один із колишніх керівників донецького «Металурга» та «Сталі» Вардан Ісраелян розповів про роботу з легендарними легіонерами, долю клубної бази та телепул.
Вардан Ізраїлян — Вардане Михайловичу, чим ви займаєтеся сьогодні?
— Можна сказати, що від футболу я пішов недалеко. В основному, це футбольна школа, сконцентрована на дитячому футболі. Називається «Фенікс». Там уже 6 різних вікових груп. Поки що все це не так, як хотілося б, не так, як у моєму уявленні має працювати школа. Але нічого, ми це надолужимо.
— Чемпіонат України з футболу зараз дивитеся? Як оціните його рівень?
— Наскільки це можливо, я дивлюся. Щодо рівня, він, на жаль, впав. Навіть серед наших топових клубів.
— Напевно, цікавішою за деякі матчі була епопея з телепулом. Як ви вважаєте, яка модель сьогодні була би правильною: показ на платному майданчику або ж у відкритому доступі, на загальнонаціональних телеканалах?
— У тій ситуації, яка склалася в країні, напевно, зробити платний перегляд було б не зовсім коректно. Можливо, варто було б спробувати якийсь комбінований варіант: пряма трансляція платна, а в записі показати безкоштовно. Ця проблема завжди була. Але клуби не ставилися до цього серйозно в 2000-х. Це питання вперше на клубному рівні порушив Володимир Генінсон. Він хотів зробити єдиний пул, але у нього не вийшло, тому що частина клубів хотіли, щоб їх ігри транслювалися на «2+2», частина — на телеканалах «Футбол». У підсумку, на загальну думку не прийшли.
Це не правильно. У країні має бути одна телекомпанія, яка може транслювати матчі чемпіонату. Це моя думка. На жаль, сама оснащеність каналів не зовсім відповідає приємному перегляду. Ви дивитеся чемпіонат Італії, наприклад. Там красива картинка, навіть найнецікавіші ігри виглядають цікаво.
— Я чув, що в часи, коли ви керували «Сталлю», ви розглядали питання про те, щоб змінити транслятора і піти на «2+2». Правда?
— Ні, такої історії не було.
— Ви прийшли в «Металург» у 2001 році і застави перший потік легіонерів у команді. 5 років тому Ігор Гьюзелов розповідав мені історію про Бернарда Чутанга, який прийшов в один із донецьких торгових центрів і купив джинси. Після оплати він сів на підлогу і почав терти їх об плитку. Коли його запитали, навіщо він це робить, він відповів, що потерті джинси — це писк моди зараз. Які історії з першими легіонерами згадуєте ви?
— Перший рік моєї роботи прямо великого потоку легіонерів у нас у клубі не було. Ми взяли Гьюзелова, потім з’явився Ристич. Але місцеві кадри нас цілком влаштовували. Це вже потім стало модно запрошувати легіонерів. У нас в основному були добротні легіонери.
Щодо таких моментів, як ви розповіли, то їх було повно. Я вважаю, що футбольний гумор дуже своєрідний. Такого, що коїться у футбольному світі, в командах, напевно, в інших сферах життя не буває. Звичайно, смішних історій багато, але вони не зовсім для загального огляду.
— Як то кажуть: «згадати є багато чого, та розповісти нічого».
— Так це точно.
— А яка зарплатня була у легіонерів у ті роки? На які умови вони погоджувалися їхати до Донецька?
— Перший час, зараз це навіть смішно звучить, у нас була зарплата в 1500 доларів. У той час, як у «Шахтаря» тоді зарплатний лист починався з 10 тисяч. Природно, коли ти будуєш клуб і хочеш досягати якихось результатів, доводиться намагатися рівнятися на лідерів. Ми ніколи не ганялися за цим, щоб вирівнювати зарплатний лист відповідно до «Шахтаря» або «Динамо». Але ми платили більше, ніж в інших клубах.
Потім уже з’явилися інші клуби, у яких були кращі можливості за зарплатою. Але у нас бюджет завжди був меншим, ніж казали, і чим був у лідируючих клубів.
— У різний час за «Металург» грали такі відомі на той момент у Європі футболісти, як Андрес Мендоса, Йорді Кройфф і навіть легендарний бразилець Аілтон. Як вам вдалося їх заманити в «Металург»?
— Той період, про який ви говорите, це був час процвітання Селюка. В основному всі легіонери приходили через нього. Мендоса був справді дуже класним гравцем, але грав тоді, коли він хотів. Якщо він був в іншому періоді в клубі, враховуючи його футбольні можливості, поведінку і ставлення до всього, він би надовго не залишився в команді.
З приводу Кройффа, він дуже розумна і приємна людина, і футболіст хороший. Ми навіть, коли епопея Селюка закінчилася, хотіли продовжити з ним контракт. У нього були хороші якості, але досягти успіху в переговорах нам не вдалося — хтось дуже не хотів, щоб він залишився в клубі.
Аілтон дуже нам допоміг якраз у той момент, коли всі легіонери пішли, тренером був Ященко, а я повернувся до клубу. У клубу трошки впав рейтинг, а Аілтон був дуже сильним футболістом. Я пам’ятаю, коли ми грали проти «Вердера», він нам створив колосальні проблеми. Я розумів, що з його приходом не варто очікувати, що він гратиме в такій формі, як і в часи «Вердера». Але сам факт того, що Аілтон приїхав до «Металурга», вже радував уболівальників. На жаль, він до ладу і не проявив себе, тому надовго не залишився. Він сам розумів, що кар’єра вже закінчується, так що особливо не виблискував.
— Ви згадали про матчі з «Вердером» і у мене в пам’яті сплив той жахливий рахунок 0:8... Як вам спалося після цієї поразки?
— Якщо спалося... Я заснув десь після третьої ночі. Описати ті почуття неможливо. Мені було так соромно, що я навіть не хотів летіти звідти назад. А летіти треба було з керівництвом, з командою, з уболівальниками. Це був чорний день для мене і для клубу. Хоча багато людей нормально перенесли. Як кажуть: у футболістів трагедія тільки на одну ніч. Потім усе забувається.
— У 2005 році я вперше прийшов на футбол, на стадіон «Шахтар». Це був матч «Металург» — «Шахтар». Начебто би номінально домашній, а за фактом для «Металурга» гірше, ніж будь-який виїзний. Чому клуб так і не зміг нав’язати «Шахтарю» конкуренцію в боротьбі за вболівальника?
— Тут треба дивитися в історію. «Шахтар» був єдиною командою в Донецьку, яка грала на найвищому рівні. Через багато років з’являється нова команда — «Металург». Люди ще не звикли, не розуміють, що це таке. Якщо простому донеччанину тоді сказати, що можна сходити на футбол, він вибере матч «Шахтаря», а не «Металурга».
Але чим краще команда почала грати, тим більше у нас вболівальників з’являлося. У нас спочатку був маленький стадіон — 2500 уболівальників. Потім нам вдалося його розширити до 5000. Напевно, не відкрию вам Америку, якщо скажу, що деякі клуби практикували простий метод наповнення трибун: возили вболівальників автобусами. Наше керівництво було категорично проти цього. У нас були можливості з кожного заводу привезти по 5-10 автобусів, аби лише забезпечити картинку. Але це не шлях розвитку. Так люди не вболівають за клуб. Вони приходили, були 15-20 хвилин і йшли у своїх справах.
Але коли ми почали грати на стадіоні «Шахтар», оскільки ігри Кубка УЄФА не можна було грати на нашому стадіоні, дуже багато вболівальників приходило. Близько 12 тисяч. Це процес дуже складний був, але цікавий.
— «Металург» хотів будувати стадіон у Макіївці. Був гарний проект на 20 тисяч, але будівництво заморозили і його так і не побудували. Чому?
— Конкретну причину я не назву, просто не знаю. Але цей проект не закривався, все одно хотіли його добудувати. Якщо знаєте, у нас там базувалася академія «Металурга», були поля, дитяча школа, місце для проживання. Ми йшли цим шляхом, але потім різко цей проект припинився. Було дуже шкода, бо я сам був присутній під час проектування цього стадіону німецькою фірмою. Там усе мало бути чудово: 22 тисячі — це цілком хороший стадіон для чемпіонату України.
— Тобто був план перевезти «Металург» з Донецька до Макіївки?
— Так, стадіон будувався в Макіївці, бо там було місце, на старому стадіоні. Інші варіанти теж розглядалися, зокрема, Алчевськ. Чому не вийшло, бо Алчевськ — це «Сталь». Люди звикли все життя ходити на «Сталь». Поки «Металург» став би своїм, нехай і власники одні й ті ж, минуло б дуже багато часу. Але і вболівальники би все одно любили «Сталь». Для них це як «Шахтар» у Донецьку. Тому Алчевськ відпав одразу. А Макіївка розглядалася, там мав бути великий комплекс.
— Але у «Металурга» була ультрасучасна база, яка дуже подобалася всім гостям. Як її будували? Скільки вона обійшлася?
— База справді була прекрасною. Будувалася дуже швидко. Скільки обійшлася, не можу сказати, але думаю, десь в районі 10 мільйонів, може більше. Вона дуже гарна. Я був на багатьох базах навіть топових клубів, але такий на той момент не бачив ніде. Зона комфорту там дуже маленька, було де поспати, і було де тренуватися. А у нас була дуже класна база.
Відгуки були дуже хороші, багато хто приїжджав просто, щоб подивитися. До речі, це було нашою секретною зброєю. Ми коли футболіста сильно хотіли заманити, а агенти перешкоджали, то я залишався розмовляти з агентом, а футболіста відправляли на базу, тому що знали, що він закохається. Зрештою, ми вмовляли гравця.
— Ви не знаєте, що зараз з базою? У якому вона стані?
— Я знаю, що коли починалася війна ще в 2014 році, туди зайшло якесь угруповання. Вони розповідали, що нічого не чіпають, мовляв, приходять, миються і йдуть. Потім я дізнався, що звідти вкрали дуже багато обладнання. Але роки 2-3 за полями стежили, все це поливалося. Я курував цю частину в клубі. Але, незважаючи на те, що клубу вже не було, поля ще якийсь час підтримувалися в хорошому стані.
Звідки я знаю? Денис, функціонер «Зорі», якось проїжджав повз і подивився на стан полів. Вони були на найвищому рівні. Чесно кажучи, боляче говорити про це навіть сьогодні.
— Дмитро Селюк: продуктивний менеджер чи внутрішній конкурент? Він більше допомагав «Металургу» чи заважав?
— Він точно не конкурент. Не в плані того, що він сильніший або краще в чомусь. Просто для нього клуб сам по собі нічого не означає. Менеджером я би його не назвав. Він гарний агент, який може проштовхувати своїх незрозумілих футболістів у будь-яке місце. Якось у нього це виходить. Він вмів умовити керівництво взяти непотрібних футболістів.
Коли він отримав офіційну посаду в «Металургу», я в клубі не працював. У нас з ним були постійні конфлікти з багатьох питань. Він привозив футболістів, які не мали права бути у футбольному клубі. Були й гарні легіонери, звичайно, але якщо у тебе є можливість провести 100 футболістів через якийсь клуб, то 2-3 з них, напевно, будуть на гарному рівні.
Ви спитайте про Яя Туре, це єдиний гравець, який дійсно був топовим. Навіть після першого тренування було видно, що він класний гравець. Було ясно, що це для нього перевалочний пункт, адже він був ще молодим гравцем. Навряд, у нього було бажання залишитися в Україні надовго. В результаті, він пограв недовго і поїхав.
У Селюка своя програма. Його розвиток клубу ніколи не цікавив. До речі, можу розповісти смішну історію.
— Розкажіть.
— Він якось відправив нам двох футболістів. Ми мали їх забрати, коли летіли в Австрію, щоб провести збори. Зустрітися з цими гравцями ми повинні були в аеропорту. Взагалі, по всьому аеропорту бігали адміністратор і начальник команди, шукали цих хлопців.
У підсумку, знайшли. Прийшли двоє, такі щупленькі. Повезли їх, вони потренувалися і ми їх навіть заявили. Хоча я думав, що в кращому випадку, вони можуть грати в U-17. Загалом, приїхали вони, почали награвати їх. Один зробив пару прискорень, упав на брівці і ледве відкачали. У підсумку, я переконав усіх, що таких гравців не повинно бути в команді. Тому що це впливає і на атмосферу в команді, і на футболістів теж.
Вирішили їх відправити назад. Начальник команди, Сорокін, особисто зголосився відвезти їх в аеропорт. Я йому сказав: «Ти проконтролюй, щоб вони точно сіли на той літак і полетіли». Він приїжджає в шоці. Я питаю: «Що сталося?». Він говорить: «Михайлович, я їх довів до самої посадки, тільки до трапу мене не пустили. Я подумав, що все добре, і вони вже полетіли. Поки я поговорив зі знайомими, поки повернувся до машини, сів, їду назад... Дивлюся, а полем біжать два наші хлопці, які мали полетіти. Наздогнали, спіймали їх, а вони почали благати: «Не відправляйте нас назад, ми робитимемо, все що скажете. Якщо треба, то і бутси чистити». Ось така кумедна історія.
— Як ви вважаєте, агенти шкодять футболу чи щось хороше від них є?
— Агенти шкодять футболу, хоча й серед них є дійсно люди, які думають про футболіста. Коли свого часу Мхітарян переходив у «Шахтар», я був спортивним директором Металурга і виконав функції агента в цьому випадку. Коли ми підписували контракт, деякі пункти мені не сподобалися. Я сказав, що їх потрібно або змінити, або взагалі прибрати. І Палкін мені сказав: «Ти гірше, ніж агент. З ними мені легше домовитися, ніж із тобою». Я кажу: «Так, гірше. Але тільки вони за це потім захотіли б ще пару мільйонів з тебе». Він погодився.
Агенти потрібні, щоби вести переговори замість футболіста. Футболіст у принципі не повинен цим займатися. Я Мхітаряну тоді сказав: «Тобі не потрібно шукати агента. Настане час, і агенти самі шукатимуть тебе». Тим більше, що у нього сестра працювала в юридичному відділі УЄФА. Головне, щоб контракт був правильно написаний, щоб потім до футболісту жодних претензій не було.
А багато агентів заважали, бо їх не цікавила доля футболіста, чи залишиться він у клубі чи ні. Чисто отримати свої агентські гроші — і на цьому їхня зацікавленість закінчувалася. Але прийом з базою свою роль грав. Хоча особисто мені агенти частіше заважали, ніж допомагали.
— У чому відмінності функціоналу генерального директора та віце-президента клубу на прикладі донецького «Металурга»?
— Спочатку в клубі були віце-президенти, а потім їх замінили на такі посади, як генеральний директор, спортивний директор і так далі. У чому різниця? Я не знаю, як в інших клубах це відбувається, але в тому ж «Шахтарі» спортивного директора як такого і немає. Там усім займається Палкін. Зараз ще Срна з’явився, але у нього посада якось дивно називається: «директор з футболу».
У нас була внутрішня домовленість, що генеральний директор займається суто клубними побутовими питаннями: база, поля, фінансова частина. А спортивний директор закриває на собі всі питання щодо спортивної складової. Якщо в двох словах, то різниця тільки в цьому.
Хоча, іноді доводилося займатися всім, але це нормально.
— Ви керували футбольним клубом «Сталь» (Кам’янське). Але це було недовго. Чому?
— Спочатку, коли мені запропонували працювати в «Сталі», я відмовився. Це було коли «Металург» вже припиняв своє існування. У «Сталі» були свої керівники, і мені не хотілося туди влазити. Але через певний час, мені запропонували посаду президента клубу. І я спитав інвесторів: «А навіщо вам клуб?». Мені відповіли: «Ми хочемо зробити класний клуб, щоб він розвивався і був схожий на донецький «Металург».
І спочатку все було добре, але потім завод ДМКД різко припинив фінансування. Мені доводилося шукати грошей, щось вкладати. Так ми протрималися майже сезон. Я обіцяв президенту Федерації, що ми не знімемося по ходу чемпіонату, а дограємо його до кінця. І при всіх цих проблемах ми навіть не вилетіли. Але це теж хвора тема для мене.
— У «Сталі» було два лисі нідерландські тренери, які дуже схожі один на одного: Ерік ван дер Меєр і Якоб Галл. У донецькому «Металургу» у вас теж був період нідерландських фахівців: Віллем Фреш і Тон Каанен. Як ці люди опинялися в Україні? Що за нідерландська схема працювала?
— Фреш і Каанен працювали в «Металургу» тоді ж, коли працював і Селюк, по ним не можу сказати, як вони потрапили в клуб. А ось щодо Еріка, то тоді в «Металург» приїхала одна людина і привіз 3-4 тренерів для дитячо-юнацької школи. Але у нього були якісь конфлікти з керівництвом, тому він не затримався. А ось Ерік залишився в Україні, він працював у нашій академії і працював дуже добре.
А потім, коли з’явилася «Сталь», я йому запропонував очолити команду. Він знав український чемпіонат, мені подобалося, як він працював в академії. А він вже привів свого помічника, Якоба Галла. Це вже моя частина «нідерландської схеми». І коли Ерік пішов, то Якби очолив команду.
— «Металург» мав гарну вірменську діаспору в команді. Найуспішнішим з них став Генріх Мхітарян, але були й інші цікаві легіонери: Геворг Казарян, Маркос Пізеллі та інші. Як відбувався цей селекційний відбір?
— Так, був ще Ара Акобян, найкращий бомбардир Стали свого часу. У мене була можливість стежити за вірменськими гравцями, тим більше президентом футбольного клубу «Бананц», за який я свого часу грав, був мій брат. А ще, разом із «Металургом», Олег Артушевич Мкртчян курирував і вірменський футбол теж. І футболісти, які переходили до нас, були футболістами збірної Вірменії. Серед них були і ті гравці, які дуже швидко адаптувалися в українському футболі, але були і ті, хто за якостями були непоганими, але з якихось причин не влаштовували клуб. Багато хороших гравців було, і Пізеллі був хороший, бразильський вірменин.
Як Селюк любить хвалитися Яя Турі, так і я можу похвалитися Мхітаряном. Він прекрасна людина і футболіст, приклад для наслідування для сьогоднішньої молоді.
— Відомий факт, що Мхітарян під час виступів за «Шахтар» жив на базі, а не знімав житло в місті. У «Металургу» теж так було?
— Він жив на базі. І у нас, і в «Шахтарі». Я навіть іноді лаяв його за це: не можна весь час сидіти в чотирьох стінах. Я пропонував йому виходити в місто, каву десь випити, прогулятися вулицями. Але он постійно тренувався! У будь-який час ти приїжджаєш на базу, а він постійно з м’ячем, робив якісь вправи. Для себе він поставив мету і досяг її.
— З якими проханнями до вас найчастіше зверталися легіонери?
— Легіонери зверталися з побутових питань. Ми не могли їх змусити вчити мову. По-перше, це їм було складно. Тому, у нас був перекладач, який допомагав їм з побутових питань. Вони дзвонили йому в будь-який час, він допомагав їм. Але в Донецьку тоді всі звикли до іноземців, різниці не було, шахтарський це був легіонер, або металургівський. Усі люди намагалися допомагати.
— Чи плануєте ви в найближчому майбутньому повернутися в топ-менеджмент українського футболу?
— Це бажання завжди є. І бажання, і можливості. Я би із задоволенням працював у клубі. Але хочеться, щоб то була віддушина, а не просто місце, куди прийшов у 9, пішов у 18 і все. Так не хочеться.
Данило Вереїтін
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
