«Я жив у чудовий футбольний час» — так назвав свою другу книгу, що вийшла в 2007 році, відомий футболіст, заслужений майстер спорту, п’ятикратний чемпіон СРСР, семиразовий володар Кубка СРСР, володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА 1975 року, бронзовий призер у Монреалі Леонід Буряк. 56 матчів зіграв він у складі СРСР, 51 — в єврокубках за «Динамо».
Фото: fcdynamo.comБуряк — заслужений тренер України, найкращий тренер країни 1994 і 1995 років, колишній наставник національної збірної України. У своїй книзі автор розповідає про життя, про шлях у великому футболі, про тренерську кар’єру, про друзів, про сім’ю.
Тим, кому не вдалося прочитати цю книгу, пропоную ще три фрагменти з її 27 глав, а це 314 сторінок.
Потрібно було перемагати
У сезоні-1982 мінське «Динамо» стало головним претендентом на золоті медалі першості країни. Мінчани обійшли «Спартак» та тбіліське «Динамо», випереджали і нас. На фініші чемпіонату ми за очками наздогнали їх і за три тури до завершення першості приймали в Києві «Спартак». Потрібно було перемагати.
Скажу чесно, мені особисто завдання не видалося таким уже складним. По-перше, приймали суперника вдома, що завжди додає сили. По-друге, ми все ж сильніші за «Спартак». Це підтверджено результатами останніх років. Так і матч був дуже престижним.
Але ми програли. І хоча в цей день мінчани, виступаючи на своєму полі, теж втратили очко (але одне, а не два, як ми) в матчі з «Пахтакором», можна було майже напевно припустити, що суперечка між нами вже вирішена.
Потім, щоправда, під завісу чемпіонату ми завдали поразки тбіліському «Динамо» та «Арарату», але й мінчани виявилися на висоті: у двох останніх турах перемогли московських одноклубників і «Спартак».
За підсумками багатомісячної боротьби мінське «Динамо» набрало 47 очок, київське «Динамо» — 46, «Спартак» — 41. Але наші вболівальники звикли до великого і від нас чекали більшого. Тому фініш чемпіонату виявився менш радісним, ніж ми розраховували.
Наділений «Якістю всіх якостей»
Коли на Республіканському стадіоні грав прощальний матч Блохіна, Олег забув чи не захотів запросити мене на нього. Запросили інші, і ми разом зіграли в складі збірної світу. Відносини у нас залишилися нормальні. Може не такі близькі, як раніше, коли були спільні інтереси, один тренер і одна мрія. Звичайно, минуле якось стерлося, заросло мулом.
Прикро, що довкола нас багато пліток. Люди хочуть піднести все не так, як воно є насправді. Я завжди з повагою ставився до Блохіна, до його тренерської та депутатської діяльності. З цією людиною я багато чого виграв, і так вихований, що до подібних речей ставлюся дуже дбайливо.
...Тут я дозволю собі невеликий відступ, щоб поділитися деякими своїми міркуваннями щодо складових таланту Блохіна. «Якість усіх якостей форварда — найбільша результативність гри». Ці слова належать одному з найавторитетніших тренерів — Борису Андрійовичу Аркадьєву. Так, до гола прагне вся команда, заради цього «маленького дива» пашуть, не шкодуючи сил, всі 11 футболістів, що знаходяться на полі і об’єднані у колектив. Коли ж приходить цей завершальний момент, вирішальне слово має сказати хтось один. Фахівці називають це «реалізацією гольового моменту». Так от, Олег Блохін з 1972 року протягом усіх сезонів своєї ігрової кар’єри переконував усіх у тому, що він як ніхто інший наділений «якістю всіх якостей». І переконав.
Головне — тренування, а не лікарі
Останні роки здоров’я Валерія Васильовича Лобановського погіршилося. Як визначили лікарі, у нього склався цілий «букет» недуг. Васильович, зчепивши зуби, продовжував працювати і чути не хотів про лікування. Йому керівники клубу пропонували пройти обстеження та госпіталізацію в кращих клініках Ізраїлю, Німеччини чи Іспанії.
Коли «Динамо» проводило тренувальний збір в Ізраїлі, вдалося затягнути його в кабінет до місцевого «світила». Той обіцяв — за півтора тижні одна з квіток у «букеті хвороб» назавжди зів’яне. Для цього потрібно було пройти курс лікування у стаціонарі. Умовляли Лобановського всі, але більше інших — Ігор Михайлович Суркіс. Але все було марно.
«Я не на лікарняному ліжку лежати приїхав. У нас багато роботи. Давайте поспішати. Зворотний шлях триватиме близько двох годин. Головному тренеру не належить запізнюватися на заняття», — обурювався Васильович після візиту до «світила».
До грошей він ставився безпристрасно, меркантильності в ньому не було ні на грам. Блага і комфорт його не приваблювали. Він був невиліковним трудоголіком-ідеалістом. Матеріальне знаходилося для нього на останньому місці.
Лише одного разу він зізнався, що, побачивши в околицях Монреаля під час Олімпіади-1976 затишний котедж, перейнявся бажанням побудувати такий в тихому місці під Києвом. Ігор Михайлович дізнався про це і повіз якось Васильовича в Кончу-Заспу. Невдовзі там було споруджено дерев’яний зруб. Він із задоволенням приїжджав сюди — втому, що накопичилася, як рукою знімало. Коли випадали рідкісні дні, а то й години відпочинку, він запрошував: «Поїхали у дерев'яшку».
Олександр ЛИПЕНКО
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (3)