«Динамо» без медалей: хто винний і що робити?

«Динамо» завершило сезон 2022−2023 на четвертому місці, востаннє таким «досягненням» клуб відзначився дев’ять років тому, у сезоні 2013−2014, тоді командою керував Олег Блохін.

Результат безумовно провальний і не лише через ім’я клубу в комплексі з динамівськими традиціями, але ще й тому, що перед початком сезону мало що віщувало подібний підсумок — команда зуміла зберегти тренера та склад, і на тлі всіх пертурбацій, що відбувалися у надрах в основних конкурентів виглядала явним претендентом як мінімум на срібло. Тим не менш, результат, як кажуть, на лице. Спробуємо проаналізувати причини нинішнього фіаско і які в команди є перспективи в найближчому майбутньому повернути втрачені позиції.

Згаслі очі Містера

Відповідно до відомого вислову, виграє команда, а програє тренер. В даному випадку і команда не виграла, і тренер програв. Що стало основною перешкодою Луческу у тому, щоб не допустити нинішньої катастрофи? Вважаю (та й не лише я один), що відсутність звичної для румунського фахівця зони комфорту, в якій Луческу почувається як риба у воді, і без якої він як швець без чобіт. Еталоном такої зони, безумовно, був «Шахтар», де румунський фахівець мав усе — стадіон, базу, інфраструктуру, задоволення трансферних запитів, а найголовніше — безмежну довіру президента клубу Ріната Ахметова, який прощав Луческу всі його провали, латаючи їх багатомільйонними вливаннями і терпляче чекаючи результату в вигляді побудови конкурентної команди. Результат, як відомо, був, а створена Луческу команда, крім усіх інших досягнень, стала ще й володарем єврокубку, який на сьогоднішній день залишається єдиним в історії незалежної України.

Подальші етапи кар’єри румунського фахівця (у «Зеніті» та у збірній Туреччини) виявилися провальними, підтвердивши, що румун за своїм амплуа не є кризовим менеджером, здатним давати результат тут і зараз. Здавалося б, у звичні умови (нехай і не зовсім «шахтарські», проте) повернув Луческу Ігор Суркіс, призначивши на тренерський місток «Динамо» влітку 2020 року. Незважаючи на те, що ультрас біло-синіх цей крок президента клубу, м’яко кажучи, не сприйняли, можливості будувати плани та втілювати їх у життя були. А чемпіонство киян у перший же сезон із новим тренером дало і Ігорю Суркісу, і самому наставнику дуже серйозний козир.

Однак війна, яка почалася в лютому 2022 року, по суті, вибила з-під наставника табуретку, у тренера, судячи з усього, стався всередині серйозний надлам, який, напевно, вбив залишки мотивації, що, безумовно, було помітно всім, хто спостерігав за поглядом тренера та його постійно згаслими очима. Які, як відомо, є дзеркалом душі. Додамо до цього ще й віковий фактор, який викликає цілком логічне питання — навіщо 77-річному тренеру, який в українському клубному футболі досяг, по суті, всього вистрибувати зі своїх штанів, намагаючись щось комусь довести, ще й у ситуації, коли сам футбол для громадян України нині далеко не на першому місці?

За останньою інформацією, Мірча Луческу не має наміру залишати «Динамо» і планує допрацювати до кінця свій контракт, який діє до літа 2024 року. Залишається гадати, чого тут більше — бажання не втратити свої гроші чи реабілітувати свій імідж перед можливим виходом на пенсію.

Перетримали

Щодо команди, то багато вже доводилося чути про те, що рівень гравців нинішнього «Динамо» не дозволяє говорити про якісь серйозні завдання. Але тут варто зробити акцент на рівні гри, яку здебільшого демонструють нинішні динамівці, а не на їхніх здібностях. Те, що нинішні футболісти не демонструють належним чином свій потенціал, має свої причини. Гадаю, що одна з них — це наслідки чемпіонства сезону 2020−2021. Так, Мірчі Луческу вдалося виконати хорошу роботу, зарядити команду на потрібний емоційний фон і досягти результату, десь за рахунок свого авторитету, десь на тлі обставин, що сприятливо склалися (взяти той самий «Шахтар», який згаданий сезон провалив). Але цим успіхом з команди він вичавив практично все, «Динамо» потребувало серйозної перебудови та комплектації новими якісними футболістами. Особливо на тлі тих, хто при Луческу взагалі не заграв — ті ж Бесєдін, Попов, про Супрягу й говорити зайвий раз не варто. Однак з виїздом на старому багажі не склалося, а потім почалася війна, після чого говорити про якісь серйозні трансфери було нереально.

А де тонко, там почало рватися вже у сезоні 2022−2023. Першим ударом по амбіціях чемпіона став виліт через травму Шапаренка, що багато в чому зумовило фіаско у груповому етапі Ліги Європи. А коли взимку «Динамо» залишили Забарний та Циганков, кістяк зник, по суті, остаточно, на команду взагалі не можна було дивитися без здригання. До речі, щодо Циганкова, то всі ці місяці ми спостерігали, як ожив у 10-й команді чемпіонату Іспанії гравець, якого в «Динамо», по суті, списали. Думаю, що всі отримали наочний посібник, як важливо не маринувати у власному соку футболіста, якого давно можна і потрібно було відпускати.

У будь-якому разі рано посипати голову попелом, контури нової команди так чи інакше, але проявляються. Вже заявили про себе ті ж Ванат, Вівчаренко, під кінець сезону зумів розкритися Андрієвський, постійно у двері основи стукають Царенко, Боль. Загалом є з ким і над чим працювати. Інша справа — скільки піде часу на побудову конкурентної команди, особливо з урахуванням того, що момент початку перебудови було втрачено. Можливо, має сенс максимально зосередитися в найближчому майбутньому саме на цьому завданні, не ганяючись у вигляді самоцілі за ще одним комплектом «золота».

Пенсіонер Луческу чи Шовковський на «постійці»?

Інше питання — кому доведеться це робити. Як уже згадувалося вище, Мірча Луческу за попередньою інформацією, не має наміру залишати клуб і збирається допрацювати свій контракт до кінця (що цілком логічно, враховуючи слова Ігоря Суркіса про майбутню зустріч із тренером та обговорення з ним стратегічних питань). Цілком можна припустити, що, побувавши на лікарняному і відпочивши від футбольних справ, Містер нарешті усвідомив, що ідеальних умов не буде, і працювати доведеться в основному з тим кадровим матеріалом, який у команді є на сьогоднішній день, і за тим алгоритмом, що сформувався. Інше питання — наскільки його свідомість готова цю істину прийняти у 77 років. Чи ми далі вислуховуватимемо виправдання з приводу того, що команда живе в автобусі? Так не тільки вона так живе одна, є такі, хто ще й своєї бази зі стадіоном не мають. Наприклад, «Зоря», яка виграла бронзу. До речі, їхній тренер скаржився на логістику? Поки що не пригадую.

Не можна не відзначити і фактор Олександра Шовковського, який кілька останніх турів керував командою, поки Луческу був у лікарні. Легенді «Динамо» треба віддати належне — він зумів дати біло-синім друге дихання, команда сяк-так, але побігла, що, безумовно, позначилося на результаті. Відразу ж посипалися компліменти, мовляв, ось вона заміна без п’яти хвилин пенсіонеру Луческу.

Однозначно на боці Шовковського як вік, так і те, що нинішнє «Динамо» добре знає зсередини. Але є два найважливіші нюанси. Перший — не забуватимемо, в якій ситуації він прийняв команду, нехай у статусі тимчасово виконуючого обов’язки. А прийняв тоді, коли всім було зрозуміло, що шанси на лігочемпіонівські позиції, власне, були втрачені, а на бронзу залишалися (і з кожним наступним туром це було видно все виразніше) більш теоретичними, ніж реальними. Відповідно, ніхто не чекав від Шовковського жодних чудес, ніхто не ставив надзавдань. Одним словом — він разом із командою догравав сезон. Інша справа — повноцінний цикл, особливо якщо перед новим тренером (у разі схвалення його кандидатури керівництвом) буде поставлено завдання повертати втрачене тут і зараз. Чи готовий сам Шовковський до зняття з себе приставки «в. о.» разом із відповідальністю, яка на нього ляже? І другий, не менший (якщо не більше) важливий нюанс — чи готовий Шовковський в умовах обмеженого ресурсу до непопулярних, а часом і жорстких рішень, особливо кадрових, і до можливого, скажімо так, нерозуміння цих рішень з боку клубних босів? Чи вистачить йому авторитету для продавлювання своєї точки зору? Запитань багато, відповіді на них дасть лише час.

Нема результату — на фронт?

Здається, що в контексті рецептів вирішення проблем нинішнього «Динамо» не можна не згадати про саме ставлення гравців до своїх професійних обов’язків. І в цьому контексті згадати про обіцянку. А саме — обіцянку президента клубу Ігоря Суркіса відправляти гравців на фронт за незадовільні результати. Про це він говорив ще восени минулого року, коли вже більш ніж чітко виявлялися ознаки, як потім виявилося, майбутнього провалу.

«Виходьте і боріться до крові, як наші Збройні сили сьогодні б’ються та звільняють села та міста. Вони дають добрі інтерв’ю, кажуть, що вони за наші ЗСУ, що вони готові. Але якщо не готові на полі, у вас, хлопці, призовний вік. Тоді будьте ласкаві, візьміть зброю та йдіть, захищайте нашу країну», — сказав тоді Суркіс.

Невідомо, чи на емоціях це було сказано президентом, чи в його голові дозрів реальний механізм втілення в життя такої ідеї. Якщо так, то він як мінімум не завадить за нинішніх умов, особливо якщо футболісти просто відбуватимуть номер. Однозначно не зайвим буде регулярно їм нагадувати (і, мабуть, не лише на словах) про те, що, незважаючи на всі, м’яко кажучи, складнощі сьогоднішнього часу вони мають можливість займатися своєю роботою, перебуваючи нехай у відносній, але безпеці. Дивишся, кількість таких нагадувань поступово перейде у якість гри. І, відповідно, результат.

Євген Савчук