Колишній капітан «Динамо» Сергій Сидорчук, який нині виступає за бельгійський «Вестерло», дав велике інтерв’ю виданню Nieuwsblad.
Сергій Сидорчук— У матчі проти «Антверпена» я вперше за багато років знову відчув себе професіоналом. Через корону та повномасштабну війну минуло, щонайменше, чотири роки, відколи я востаннє грав на повному стадіоні. Це було фантастичне відчуття, мені цього дуже не вистачало.
До мене в Бельгію переїжджає моя сім’я. Коли я сказав дружині, що збираюся грати у футбол тут, і що ми знову зможемо жити разом, вона була надзвичайно рада. Вперше за півтора року ми дійсно знову будемо разом.
Це був важкий період. Мої діти росли, але я не міг бути з ними. Я також відчував, що вони бездомні. Минулого літа вони один раз поверталися до Києва. Незабутня мить. Вони були в захваті від можливості знову гратися у своїй кімнаті. Зі своїми іграшками. Або прогуляйтеся в саду. Однак Київ зараз не є безпечним містом. У дитинстві я завжди відчував себе в безпеці. Я сподіваюся, що зможу знову подарувати це відчуття своїм дітям тут.
— Як ви приготувались до зустрічі із родиною?
— Приготував букет квітів для дружини і щось смачненьке. Найголовніше, що ми можемо відновити нормальне життя в Бельгії. Це вже набагато і набагато важливіше, ніж якісь нові іграшки для дітей.
— Нинішня ситуація в Україні стала основною причиною вашого переїзду за кордон?
— На спортивному рівні я дуже хотів відчути іншу атмосферу після одинадцяти років у київському „Динамо“. У майбутньому, я хотів би залишатися активним у світі футболу як менеджер або тренер, а тому не завадить отримати досвід в іншій країні. У плані конкуренції Бельгія є цікавою. Тут хороший рівень, молоді гравці мають можливість розвиватися, є тренери з цікавими ідеями.
Війна в Україні дещо полегшила вибір, хоча йти з „Динамо“ через одинадцять років було боляче. Я ніби відрізав частину власного тіла. Крім того, мені довелося попрощатися по телефону, тому що я був у Польщі зі збірною. У Києві я б точно плакав.
— Як ви пережили останні півтора року?
— Важкий період. Я дуже добре пам’ятаю початок повномасштабної війни. Це було 24 лютого, 4:00 ранку. Ми спали, і раптом у нашій кімнаті опинилася старша дочка. Плакала і кричала, вона злякалася. Надворі було видно вибухи, у квартирі — ми жили на 24 поверсі — від удару вирвано віконні ручки. Я швидко схопив наші паспорти, трохи грошей і одяг, щоб сховатися в підвалі. Ми провели там три дні і три ночі. На вулиці було −10 градусів.
Наші друзі поїхали на Захід України, а моя дружина була на восьмому місяці вагітності. Через пару днів мені подзвонив Луческу: ми могли б поїхати до Бухареста, і оскільки в мене троє дітей, мені б дозволили виїхати за кордон згідно закону. Коли ми були в Бухаресті, російська армія була всього за кілька кілометрів від Києва.
— Важко уявити, але минулого сезону ви провели футбольні змагання в країні, у якій йде війна. Які емоції у вас були на полі?
— Я довго думав про це на початку змагань. Чому ми це робимо? Чи потрібен суспільству взагалі футбол? Під час візиту до госпіталю я спілкувався з постраждалими військовими. Футбол дуже важливий для героїв, які воюють за нашу країну. Це дало їм відчуття, що вони можуть повернутися в минуле, до нормального життя. Це давало відчуття безпеки. Це додавало мені енергії. Я міг би щось зробити для тих людей. Без цих слів мені було б набагато важче грати.
— Ви не боялися? Адже будь-якої миті могло щось статися.
— Більшість матчів проходили на заході або в центрі України. Там було трохи безпечніше, а в Україні ти завжди напоготові. Перший раз, коли спрацьовує сигнал повітряної тривоги, це невеликий шок, але через деякий час це стає звичним.
— Чи зупиняли якісь матчі через повітряну тривогу?
— Звичайно. Тоді нам усім довелося йти в бомбосховище. Це викликало дивне відчуття. Для цього навіть були створені спеціальні правила. Якщо матч не можна було продовжити через годину, обидві команди могли за взаємною згодою вирішити, чи продовжувати гру пізніше, чи зберегти рахунок. Одного разу ми були в укритті хвилин 40. Гра була зупинена на 88 хвилині за рахунку 2:0. Ми все-таки дограли матч. Ми навіть витратили ще двадцять хвилин на розминку для останніх п’яти хвилин.
— Які емоції переживаєте зараз, усвідомлюючи, що можете повернутися до нормального життя в Бельгії?
— Те, що я побачив в Україні, неможливо описати. У такий момент вчишся все цінувати набагато більше. Нормальне тренування, нічний сон без порушень. У Києві будильник спрацьовував вночі два-три рази на тиждень. Потім потрібно було йти в підземний паркінг і чекати, поки вам дозволять повернутися нагору.
Бувало, що ти був там до 5 ранку, а починати тренування доводилося на кілька годин пізніше. Уявіть, що ви сидите там зі своїми дітьми, а вони повинні вранці йти до школи. У Бельгії ми можемо повернутися до нормального життя, але я також хочу бути корисним для своєї команди тут і як футболіст.
— Як ви оціните свої перші матчі за «Вестерло»?
— У матчі зі „Стандардом“ було важливо, щоб ми, як команда, змогли зберегти ворота недоторканими. Ми зіграли внічию 0:0. Як завжди казав Луческу в Києві: «Перемога не важлива, якщо ти не можеш виграти наступний матч». Для нас нині важливе кожне набране очко. Але без нового позитивного результату та нічия зі „Стандардом" нічого не варта.
— Чи задоволені ви особистим рівнем гри?
— Я не той футболіст, який багато говорить про власну гру. Я хочу бути командним гравцем. І те, що я прийшов з київського „Динамо“, не означає, що я буду тут великим гравцем. Усе життя я мусив боротися за своє місце під сонцем. Цей характер у мене в крові, і це не зміниться у «Вестерло». Але якщо відповісти на ваше запитання: найкращого Сидорчука ви ще не бачили. Мені ще потрібен час, щоб адаптуватися і вирости до свого найкращого рівня.
— Спочатку сезону у «Вестерло» були великі амбіції, але тепер доводиться боротися, щоб не опинитись у зоні вильоту. Вас це не бентежить?
— Абсолютно ні. Я відчував, що повинен зробити цей крок. Ви весь час сидите в теплій ванні, але іноді потрібно прийняти холодний душ. Це тримає вашу гостроту та дає вам новий погляд. На початку кар’єри я боровся за збереження місця в еліті із запорізьким „Металургом“. Якщо ви зможете виграти цю битву як команда, ви розвинете менталітет, на якому зможете розвиватися в найближчі роки.
— Битва для «Вестерло» буде довгою.
— Буде важко, я це усвідомлюю. Але я впевнений, що у нас є команда, яка може подбати про себе. Минулого сезону я дивився кілька матчів. Я бачив схожість з футболом «Динамо». Команда, яка любить грати в уважний і конструктивний футбол. Зараз, можливо, нам не варто цього показувати деякий час, зараз нам потрібні в основному очки. Коли ми це отримаємо, настане хороший футбол.
Керстен СТЕРБАУНТ
Переклад та адаптація — Dynamo.kiev.ua. При використанні матеріалу, гіперпосилання обов’язкове!
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
