Колишній півзахисник «Мариуполя» Родіон Плакса, який зараз виступає в «Олександрії», розповів про жахіття, які він пережив з початком повномасштабного вторгнення у Маріуполі.
Родіон Плакса. Фото — fcmariupol.com— В нещодавньому матчі з «Металістом 1925» ви після забитого голу показали на камеру свої щитки, де був написаний заклик повернути з полону героїв «Азову». Розкажіть про цю акцію.
— Ці щитки я зробив ще перед початком сезону і чекав шансу відзначитись, щоб їх продемонструвати. Я хочу, щоб спільнота не забувала, що наші захисники, які були в Маріуполі на «Азовсталі» та захищали нас ціною свого життя, знаходяться в полоні у ворога, і їх потрібно повернути додому. Зараз, на жаль, про них почали забувати.
У полоні знаходиться мій родич — чоловік сестри. Він у 23-му Загоні морської охорони і з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь, був на «Азовсталі». Він для мене герой, як і інші захисники. Тому ця акція була присвячена і йому також.
— Чи є з ним зараз зв’язок, знаєте, де він знаходиться, він є у списках на обмін?
— На жаль, ні. Ми нічого не знаємо про нього, тільки те — що він у полоні.
— Ви застали початок повномасштабного вторгнення у Маріуполі. Розкажіть, як це було?
— Я грав тоді у «Маріуполі U-19» і 23 лютого був на базі. На наступний день ми повинні були їхати на гру з «Чорноморцем» до Одеси. О 4 ранку мені подзвонила сестра і сказала, щоб я терміново приїжджав до неї, почалась війна. Я не міг зрозуміти, що коїться. Вийшов на вулицю, все було спокійно, ніяких машин та вибухів не було чутно.
Першим дзвіночком стало те, що я довго не міг викликати таксі, але все ж таки мені це вдалося і я приїхав до сестри. Ми вирішили, що не будемо нікуди їхати і залишимось в Маріуполі. Думали, що війна швидко закінчиться і бойові дії будуть проходити десь у полях і міста не зачепить. Як же ми помилялися!..
Десь о 9 ранку ми почули перші вибухи. У квартирі почали труситись вікна. Але ми все одно вирішили залишитись, бо виїжджати вже було страшно. Ми не розуміли, куди їхати, і боялись потрапити під обстріл.
— Коли зникли комунікації?
— Десь через 6−7 днів вимкнулося світло, потім зникло опалення, газ. Вдома стало холодно. Синові сестри, моєму племіннику, було всього чотири роки і ми за нього дуже переживали, намагались одягнути його якомога тепліше. Почала закінчуватися їжа.
— У вас були запаси продуктів?
— У сестри були запаси м’яса. У перші дні ми закупили молоко, яке можна довго тримати, крупи, яйця. Їжі нам вистачило десь на два тижні. Потім з нами почали ділитися сусіди, щось ми їм давали. Коротше, допомагали один одному.
— Де ви брали воду?
— Воду ми набирали із джерел, а для побутових потреб могли топити сніг. Похід за водою був моторошним і займав близько 40 хвилин в одну сторону. Над головою пролітали російськи винищувачі і було незрозуміло, куди вони можуть скинути бомби, а паралельно працював «Град». Ти йдеш з баклагами води і бачиш густий чорний дим. Це страшно.
— Ви перетиналися у Маріуполі з військовими росіянами?
— Росіян я вперше побачив, коли ми виїжджали з Маріуполя. До цього перетинався з нашими військовими та поліцейськими, які допомагали їжею та водою. Поліцейські розповідали нам, що коїться в місті, і казали, що краще знаходитись у Маріуполі, бо росіяни можуть розстріляти машини при виїзді.
— На початку березня у пресі почала з’являтися інформація, що з вами втрачено зв’язок. Хто вас розшукував?
— 5 березня у Маріуполі зник зв’язок. Моя дівчина почала мене розшукувати і першою запостила у соцмережах цей пост.
— Де була ваша дівчина?
— Моя дівчина проживала у Вугледарі, звідки я родом, і виїхала звідти на Хмельниччину через тиждень після початку вторгнення.
— Коли ви зрозуміли, що пора виїжджати?
— Наш район почали сильно обстрілювати, закінчувалась їжа, і десь в 20-х числах березня ми ризикнули виїжджати з Маріуполя.
— Який найстрашніший момент ви можете згадати у Маріуполі?
— Їх було два. Перший, це коли ти спиш і о 3−4 ранку починають пролітати літаки, працювати артилерія. З кожним днем ти розумієш, що бойові дії все ближче і ближче до твого дому.
Другий момент трапився на першому російському блокпосту, коли ми виїжджали із сестрою і племінником із Маріуполя. Окупанти почали мене питати, чому немає техпаспорта на машину. Я сказав, що загубив документи, бо автомобіль був не наш, його нам дав сусід, а техпаспорт залишити забув.
Росіяни стали довкола мене і змусили роздягнутися до трусів, шукали татуювання. Потім почали лазити по сумках, перевіряти телефон та психологічно тиснули на мене: «Зараз відберемо машину і підете пішки». Але я вже змирився і був готовий до всього.
— В телефоні нічого не знайшли?
— Вони побачили мою фотографію у військовій касці, яка належала чоловіку моєї сестри, і почали допитувати, звідки вона в мене. Ми з сестрою придумали, що знайшли її і просто сфотографувались на пам’ять. Росіяни повірили і пропустили нас.
— Куди ви поїхали із Маріуполя?
— У Бердянськ, який також був окупований. Там ми пробули трохи більше місяця. Нас приютили зовсім чужі люди, які ставились до нас дуже добре. Вони не хотіли нас відпускати казали: «Залишайтеся, ще трохи і ЗСУ нас визволить». Я можу сказати точно, що в Бердянську ніхто не чекав Росію. Кожен день всі сподівалися, що от-от і Україна буде тут.
— Якщо в Бердянську ніхто не чекав росіян, то як було в Маріуполі?
— Деякі були за Росію, але це меншість, в основному люди похилого віку. Думаю, в Донецькій області приблизно 20% жителів чекали на прихід росіян.
— Як ви виїжджали із Бердянська на підконтрольну територію?
— В Запоріжжя ми їхали на автобусі. Машину я залишив у Бердянську, бо боявся, що росіяни можуть не випустити через відсутність техпаспорту. В автобусі я був єдиним чоловіком і окупанти перевіряли в основному мене, але вже не так жорстко, як при виїзді із Маріуполя. Правда, на одному блокпості орки хотіли забрати в мене бампи, але допомогло, що розмір їм не підійшов.
— Що ви відчули, коли опинились на підконтрольній Україні території?
— Це були неймовірні почуття. Зникла тривога, постійний страх та переживання. Навколо був дух свободи.
— Коли ви перебували у Маріуполі, клуб якось допомагав вам, можливо пропонував евакуюватись?
— Ні, керівництво ні з ким з юнацької команди не контактувало і ніхто нам не допомагав. Гравці «Маріуполя U-19» під час вторгнення перебували у гуртожитку і, наскільки я знаю, ними опікувався лише тренер команди Грибанов. Більшість гравців U-19 виїжджали із Маріуполя самі, деяких вивозив Ярошенко, який зараз керує в ФСК" Маріуполь".
— Чи були в «Маріуполі» співробітники, які підтримували Росію?
— У нас був масажист в U-19. Після початку війни я побачив його на базі і він сказав: «Як Росія могла так вчинити і напасти на нас? Я в шоці». Через деякий час дивлюся, а він вже знімається у пропагандистських роликах окупантів та підтримує війну. Зараз він живе у Росії, займається масажем, але не у футбольному клубі. Прізвища його я не знаю, тільки по батькові — Леонідович.
— А серед гравців були зрадники?
— Так, це Микита Фурсенко, з яким я раніше добре спілкувався. Він також був у Маріуполі на початку війни і прекрасно бачив, як росіяни вторглися на нашу землю. Але потім він виїхав до Росії і почав мені розповідати, що це «Азов» стріляв по мирних жителях. Я був у шоці з його слів, сказав йому: «Що ти за маячню несеш?!».
Ми посварилися і я його всюди заблокував та видалив із друзів. Я не знаю, як склалася його доля і де він зараз, мене це не хвилює. Таких людей я не хочу знати. Можливо, він думає, що на болотах у нього більше перспектив у футболі, але я знаю точно, що немає там ніяких перспектив.
— Коли ви виїхали на підконтрольну територію, «Маріуполь» з вами контактував?
— Керівництво не телефонувало, я розмовляв тільки з лікарями, адміністраторами та тренерами U-19 — Оберемком та Грибановим. З ними я і до сьогодні підтримую зв’язок. Після виїзду з Маріуполя я почав шукати шляхи продовження кар’єри.
— Що зараз відбувається у вашому рідному місті — Вугледарі?
— Окупанти з першого дня обстрілюють місто зі всього чого тільки можна. Але наші захисники з 24 лютого тримають Вугледар під контролем і знаходять сили проводити контрнаступальні операції. На жаль, від міста зараз практично нічого не залишилось.
— Там хтось живе сьогодні із цивільних людей?
— Приблизно 50 людей живуть у підвалах.
— Що з вашим будинком у Вугледарі?
— Я бачив на відео, що мій будинок постраждав від пожежі, а сьогодні, можливо, його і зовсім знищили. Важко без дому. Зараз відпустка, а я навіть не знаю, куди поїхати.
Андрій Піскун
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
