Вихованець київського «Динамо», півзахисник Антон Котляр пригадав період своєї кар’єри, пов’язаний зі столичним клубом.
Антон Котляр. Фото — nkveres.com— Хотілося б поговорити про вашу кар’єру. Ви почали займатися футболом у кропивницькій ДЮСШ №2. Як це було?
— На футбол мене привів батько. Він возив мене на кожне тренування, тому я не пропустив жодного заняття. Тренувався із хлопцями 1991 року, хоча був на два роки молодшим за них. Я завжди грав по два матчі — спочатку за 1991 рік, а потім за 1993 рік.
— Як ви потрапили до київського «Динамо»?
— Коли я був у п’ятому класі, батько зателефонував Валерію Шабельникову та Євгену Рудакову. Це мої вже покійні перші динамівські тренери. Шалено їм вдячний. Вони дали мені, хоча й маленьке, але футбольне життя.
Я приїхав на перегляд (у 2006 році, — прим. ред.). Коли вони побачили, що я 30-метрівку пробіг швидше за усіх, вирішили мене залишити.
— Кажуть, ви дуже багато забивали на дитячому рівні.
— Так, на дитячому рівні я тоді забив дуже багато м’ячів. Це був клас сьомий-восьмий. Можливо, дев’ятий. Відчував моменти та реалізовував їх.
— Чому через два роки ви покинули київський клуб та вирішили перейти у «Моноліт» (Чорноморськ)?
— Перед фінальною частиною чемпіонату України я відчув дискомфорт. У мене відбулося зміщення у тазу. Я не зміг продовжити виступи у фінальній частині. Здається, вплинув батько, аби перейти в іншу команду.
Я у «Моноліті» провів шикарний сезон з Олександром Єрмаченком. Він згодом став моїм кумом. У нас була божевільна зв’язка, яка перетворювала моменти у голи.
— У «Моноліті» ви перетиналися з Олександром Зінченком. Які спогади залишилися про нього?
— Зінченко був у молодшій групі. Він виділявся на фоні хлопців. Недарма після «Моноліту» він одразу опинився у «Шахтарі». Це талановитий та креативний гравець. Перед тренуванням він приходив працювати, після важких занять залишався на 15−20 хвилин та допрацьовував. Це дуже дорогого вартує та дає свої плоди.
— Чому вже за рік «Динамо» вирішило вас повернути до себе?
— Я забив багато голів за «Моноліт». Команда на той момент потрапила у вісімку найкращих команд України.
У групі ми обіграли «Шахтар» із рахунком 6:2. Я два голи провів. Тоді ми просто винесли той «Шахтар» та не відчули його. Хоча минулого року вони стали чемпіонами. Тоді за «гірників» Артур Загорулько виступав. Часу пройшло немало, вже не пам’ятаю, хто там ще був.
З групи ми не вийшли. Посіли у підсумку, здається, сьоме місце з восьми команд. Однак та звитяга над «Шахтарем» не пройшла повз очі тренерів «Динамо» і мене повернули.
— Із ким з відомих сьогодні гравців ви виступали за дубль «Динамо»?
— Тоді я займався разом з Олександром Ткаченком, Віталієм Буяльським, Владиславом Калитвинцевим, Денис Баланом, Бадрі Акубардією, Антоном Братковим.
— Хто був лідером тієї команди?
— Буяльський. Дуже креативний гравець, який може підготувати атаку та віддати останній пас. Це помічник для будь-якої команди.
— Як вважаєте, чому він не поїхав до Європи?
— Людина повинна знайти момент, коли потрібно піти. На це впливають багато факторів, і не завжди усе залежить від футболіста. Є певні нюанси, про які ніхто ніколи не дізнається.
— Хто був серед того покоління найбільшим талантом, що не розкрився?
— В академії в нас був Євген Мирослін. Дуже технічний гравець, із головою. Грав опорником. Думаю, що він не розкрився. Він дуже віддавався футболу. Ходив на додаткові заняття, займався до та після тренувань та мене кликав із собою. Зараз він живе у Білій Церкві й ми підтримуємо із ним контакт.
— До тренувань із першою командою вас підключали?
— Я з основою провів усього два-три заняття. Бувало, гравців з дубля, які не потрапили до заявки, відправили брати участь у двосторонніх матчах першої команди.
— Хто з зірок вам запам’ятався найбільше?
— Для мене великою честю було перебувати на одному полі із такою легендою, як Андрій Шевченко. Я йому протистояв на фланзі. Як зараз пам’ятаю, був момент, коли він сказав мені: «Малий, що ти тут бігаєш під ногами?!». Запам’ятав цю фразу на усе життя. Я намагався взагалі навіть не підходити. (Сміється).
— Як тодішні лідери ставилися до молодих гравців?
— Можу сказати, що у ті часи дорослі віталися лише із дорослими. Ти зіграв погано — тобі бутс у голову. Наступного разу зіграєш добре. Тоді був інший менталітет. Зараз люди більш делікатні. Зараз усе простіше. Раніше було жорсткіше.
— Із Мілевським перетиналися?
— Мілевський — це дуже хороша людина. Він 17 січня не обійшов увагою день народження мого сина. Записав невеличке відеопривітання на 30 секунд. Я за це йому дуже вдячний. Для мого сина це було дуже важливо, а для мене приємно.
Перше знайомство мого сина із ним сталося у потягу, коли йому було, мабуть, три рочки. Вони сфотографувалися. Зараз йому виповнилося сім років. Думаю, це буде велика пам’ять моєму синові на майбутнє.
— Чому вам не вдалося пробитися в першу команду «Динамо»?
— Не побачили подальшої перспективи. Я пішов в «Олександрію» (у 2011 році, — прим. ред.) та підписав там контракт.
Дмитро Вєнков
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар