Під час своєї ігрової кар’єри півзахисник київського «Динамо» та збірної СРСР Іван Яремчук виступав також у Німеччині та Чехії. Після початку повномасштабної війни уродженець Закарпаття знов пішов схожим маршрутом. Три місяці жив у Німеччині, де йому допомагав одіозний ексдепутат. Далі півтора року мешкав у Празі, а потім переїхав до Бельгії. Про свої нефутбольні маршрути Яремчук відверто розповів в ексклюзивному інтерв’ю Чемпіону.
Іван ЯремчукМи знайомі з Іваном понад 15 років. Пам’ятаю, як приїжджав до нього у двокімнатну київську квартиру, яку він знімав разом із двома молодими жінками (жили в іншій кімнаті). На той час Ваня (а його всі друзі та знайомі й зараз продовжують називати саме так) вже програв у казино всі власні гроші, продав квартиру, машину і мав великі борги. Здавалося, його життя котиться «в тартарари». Але, судячи зі всього, Яремчук зумів вийти з цього крутого піке — можливо, тому, що вже не було з чим більше ходити в казино. Влітку 2020 року дивився виступ Івана за команду ветеранів і відмітив, що для своїх 58 років він був у повному порядку. А потім в Україну прийшла війна.
— Пане Іване, де ви жили напередодні 24 лютого 2022 року?
— В селі Мархалівка під Васильковим. Племінниця придбала там будинок, жив у неї. Буквально в 100 метрах від нас мешкає мій експартнер по «Динамо» та збірній СРСР Олег Кузнецов. Був у Олега в гостях. Трохи далі — багаторічний пресаташе, а потім віцепрезидент київського «Динамо» Олексій Семененко.
Коли почалася війна, записався в тероборону. 2−3 тижні чергували, рили окопи. Напередодні свого 60-річчя поїхав на свою малу Батьківщину — в село Великий Бичків на Закарпатті. Відсвяткував день народження, знайомий, екснародний депутат і експрезидент Федерації кінного спорту України Олександр Онищенко запросив до Німеччини. На той час він дуже допомагав українській армії — передавав бронежилети, медичні препарати. Навіть організував благодійний матч — куратор нашої ветеранської команди Віктор Хлус приїхав з хлопцями на автобусі. Зіграли матч, коли їхали додому, навантажили автобус потрібною тоді допомогою. Олександр обіцяв посприяти з працевлаштуванням. Але німецької я не знаю, тренерської ліцензії не маю. Побув у Німеччині 3 місяці та зрозумів, що потрібно кудись їхати далі.
— Хто порекомендував Прагу?
— У мене там родич живе. Він і запропонував. У підсумку провів у Празі півтора року. Зустрів Сашу Хацкевича, він був у Чехії з родиною. У нас сформувався свій колектив. По вівторках грали у футбол. На тренування приходив Юра Габовда, який грав за місцеву Дуклу. Відвідували домашні матчі «Спарти» та «Славії», благодійні концерти «Океану Ельзи» та інших українських зірок шоубізнесу.
Познайомився з багатьма українцями, які в Чехії вже по 20 років мешкали. Грав і в більярд, знайшов клуб неподалік. На соціальний захист не подавався. Мав пару копійок на життя. Зловживати гостинністю родича не хотів, якийсь час із товаришем винаймали квартиру. В Празі зняти на місяць двокімнатну квартиру коштує 800−1000 євро. Знайти роботу в Чехії не зміг. Знов на заваді стала мова і відсутність тренерської ліцензії. Що я вмію? Тільки грати в футбол.
— Як виник варіант із Бельгією?
— У нас були спільні знайомі з Валерієм Двойниковим. Його батько, Валерій Двойников-старший, — легенда українського та радянського дзюдо. Став другим на Олімпіаді в Монреалі-1976 та в цьому ж році виграв чемпіонат Європи, який, до речі, проходив у Києві. Потім тренував збірну України, а в 1990 році Валерій Васильовича запросили очолити збірну Бельгії. Тож він уже понад 30 років там мешкає. Його син — Валерій Двойников-молодший — професор політології Льєзького університету. Він і допоміг 5 місяців тому переїхати до Бельгії. Живемо в селі в горах. В Арденнах. Недалеко від Льєжа, в напрямку Люксембургу. В готелі, який віддали під український центр.
— Багато там українців?
— 30−35 з різних куточків країни. Тут дуже красиво. Чудові краєвиди, свіже повітря. Тричі на тиждень нас навчають французької. Вона мені важко дається. У провінції Льєж розмовляють французькою та німецькою. Недалеко від нас є дитяча команда і поле зі штучним покриттям. Але це не Прага — немає чим зайнятися. Можливо, з часом переберуся у більше місто. В Бельгії, до речі, зараз живуть батьки Андрія Гусіна. В Антверпені. Спілкуюся з ними телефоном.
У Генті з сім’єю мешкає Андрій Оксимець — свого часу він грав за Закарпаття, Кривбас і трохи за ветеранів. Також у Бельгії Сергій Серебренніков, який грав за Динамо і Брюгге, а зараз працює в футбольній агенції. За Вестерло грає екскапітан «Динамо» Сергій Сидорчук. Ще минулого року за Брюгге виступав Роман Яремчук, зараз він у Валенсії. Трохи стежу за його кар’єрою. Перетинався з Романом в жовтні минулого року в Празі, коли збірна України грала проти Північної Македонії. До цього спілкувався з його татом.
— В Україні вже не були два роки?
— Так, я трохи важкий на підйом. Але вже в березні збираюся приїхати. На два-три тижні. Дуже скучив за Україною. Спілкуюся з друзями. Російські гади бомблять постійно. Одеса страждає, Кривий Ріг. Київ більш-менш захищений, але все одно прилітає. Постійно повітряні тривоги. Приїду, побачу, що та як.
— Жити будете у племінниці?
— Племінниця продала свій будинок і переїхала до Канади. Там у неї працює син, він айтівець. Її мама, моя сестра, зараз зі мною у Бельгії. Можливо, теж поїде до дочки.
— Тобто, вам зараз в Україні й жити нема де?
— Є знайомий забудовник, пообіцяли мені надати однокімнатну квартиру у Василькові. Коли добудують. Також є варіант отримати житло у Броварах. Хотілося б, звісно, мати свій куток.
— Пенсію в Україні встигли оформити?
— Ні. Я трохи пограв за кордоном — у Німеччині, Ізраїлі. Не знаю, як оформити документи за цими роками. Розмовляв із Заваровим, він собі пенсію оформив. Була 6−8 тисяч гривень, зараз 11−13 тисяч. А я витрачати нерви на оформлення довідок не хочу.
— У вас є донька Валерія. Вже стали дідусем?
— Так, онучці незабаром буде 2 роки. Зараз живуть у Чернівцях, там трохи спокійніше. Шкодую, що свого часу мало уваги приділяв доньці.
— Ви народилися в селищі Великий Бичків. Знаєте, що після поразки від угорських регулярних військ у березні 1939 року вояки проголошеної за добу до цього Карпатської України рятувалися від полону і розстрілу, та якраз із вашого селища перепливали на інший берег Тиси до Румунії Серед вояків був і Роман Шухевич, причому він перепливав Тису тричі — повертався у справах.
— Не знав. Але так, Великий Бичків якраз розділяє Тиса і на іншому березі вже румунська частина селища. Там чудові краєвиди. Починаються гори. Поруч румунське село Солотвино, соляні шахти. Недалеко в селищі Ділове знаходиться географічний центр Європи, Його вирахували географи Австро-Угорщини наприкінці XIX століття. Там навіть пам’ятник стоїть.
— Про що мрієте напередодні чергового дня народження?
— Щоб Україна перемогла і розвивалася. За Києвом дуже скучив. Там багато друзів. Кожен день щось нове. День за днем пролітав. Хотілося, щоб здоров’я було. В останні роки почали вилазити різні болячки. Лівим оком майже перестав бачити — катаракта. Робили операцію, вставили кристалик. Тепер і праве око потрібно лікувати. Були проблеми зі шлунком. Але головне, що війна закінчилася, щоб наші люди перестали гинути.
— Пригадаєте свій найкращий день народження в житті?
— В 1986 році ми грали матч у межах чвертьфіналу Кубку кубків з «Рапідом». Я зробив дубль. Перший гол забив головою вже на 7-й хвилині після подачі зі штрафного Васі Раца. А на 32-й хвилині знов головою, але вже з подачі Заварова. Сам собі зробив подарунок на 24-ліття. В підсумку ми перемогли Рапід 5:1, а за два місяці «Динамо» виграло Кубок кубків.
Максим РОЗЕНКО
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
