Головний тренер «Вереса» Олег Шандрук дав інтерв’ю Футболу 24, в якому, зокрема, розповів багато цікавого про свою кар’єру.
Олег Шандрук— Станом на зараз ви є наймолодшим тренером УПЛ. Як почуваєтеся в цьому статусі?
— Ого, не знав цієї інформації (усміхається). Приємно. А колись я був наймолодшим гравцем команди. Зараз, здається, не такий вже й молодий — 41 рік…
— Іващенко, Любеновіч, Вишняк, Ротань трохи старші від вас. До речі, з ким із колег по тренерському ремеслу у вас найкращі стосунки?
— Я не так давно дебютував в УПЛ. У принципі, в мене хороші відносини з тренерським штабом «Олександрії». Сергій Кравченко — мій товариш, разом грали колись. Досі зберігаємо чудову комунікацію. Так само Руслана Петровича (Ротаня — ред.) добре знаю.
— Недооцінки від старших колег не відчуваєте?
— Ні, не було такого. Не відчув. Є тренерська етика — в УПЛ проблем із цим не бачу взагалі. Незалежно від віку, повага у тренерському цеху має бути присутня.
— Скоро виповниться десять років з моменту, коли ви розпочали тренерську діяльність. З якими труднощами зіткнулися на любительському рівні?
— Любительський рівень — хороша школа. Там займаєшся всім і зразу, тож отримуєш певне загартування. Радий, що мав такий досвід. Здобув багато інформації, провів чимало експериментів. Воно пішло мені на користь — це 100 відсотків.
— Хто з тренерів світового рівня є вашим орієнтиром? Чиї ідеї вам близькі?
— Напевно, немає такого тренера, якому не подобається Гвардіола. Він робить унікальні команди. Дуже імпонує Юрген Клопп, а також Унаї Емері. Чому Емері? Бо не працює з топ-клубом, і все ж зробив дуже амбіційну команду. Раніше вигравав Лігу Європи. Досягав успіху без суперзірок. Топовий тренер.
— Коли Блохін тренував «Динамо», то полюбляв нагадувати підопічним про свою зіркову кар’єру та «Золотий м’яч». Ви прихильник таких методів у власній роботі?
— Якби мав таку кар’єру, як в Олега Володимировича, то було б простіше це робити (сміється). Але таких висот у мене, на жаль, не трапилось, тому ділюсь менше. Це — зайве. Теперішні гравці мають багато зіркових кумирів, на яких рівняються. Я не думаю, що їм цікаво слухати, як грав Шандрук.
— Ви себе недооцінюєте. Рівень тієї УПЛ, в якій ви грали, був на кілька порядків вищим, ніж зараз…
— Погоджуся щодо рівня. Через травму я закінчив досить рано — у 30 років. Це був сезон-2012/2013 — пік могутності нашої ліги. Але теперішні гравці дуже прив’язані до соціальних мереж. І коли ставиш у приклад зірок з топ-команд, їм цікавіше.
— Ви починали і закінчували у «Волині». Є улюблена історія про Кварцяного?
— Стільки вже історій розказано… (Усміхається.) Насправді у мене з цим тренером не склалося. Так буває, це нормально. Не хотів би зараз обговорювати Віталія Володимировича.
— Ви зовсім юним потрапили у «Шахтар», зіграли безліч матчів за другу та третю команди «гірників». А як щодо шансів на склад №1? Вони були?
— Шанси завжди є. Напевно, трішки не дотягував. Я — хлопець зі села приїхав, не вистачало впевненості у власних силах, а також школи, якої в мене не було. Проходив її у дублі «Шахтаря». Були, звичайно, періоди, коли тренувався з першою командою — і при Шустері, і при Луческу. На жаль, не витримав конкуренції. На той момент Матузалем був у центрі поля (я починав в опорній зоні) і, як не прикро зараз згадувати його прізвище, Тимощук.
— Потім ви опинилися в київському «Арсеналі», який очолював легендарний Заваров. Що почерпнули в цього тренера?
— Я вдячний Олександру Анатолійовичу — це мій перший тренер у Прем’єр-лізі. Що мені подобалося — він випромінював впевненість і втілював її у гравців. У нас була доволі молода команда, лише 3-4 старших гравці — Мізін та Беньо серед них. Ще мені подобалося, що ми ніколи не розбирали суперника. Заваров казав: «Тільки ви на полі вирішуєте, наскільки хочете бути сильними і перемогти». Для нього авторитетів не існувало. Це мені допомогло сміливіше грати на рівні УПЛ.
— Чорноморець 2007-2010 років — найкращий період вашої кар’єри?
— Один з найкращих — це точно. Мені подобалося жити в Одесі, створилась хороша комунікація з вболівальниками. Я потім шкодував, що пішов з команди.
— «Моряки» тоді вилетіли до першої ліги…
— А я мав амбіції залишитися в Прем’єр-лізі. За три роки звик до високого рівня. Проте пошкодував невдовзі.
— Безліч зіркових футболістів грали у тому чемпіонаті. Хто вам найбільше нервів потріпав?
— Насамперед хотів би відзначити бразильців із «Шахтаря» — це Дуглас Коста, Вілліан… Також, до речі, Генріх Мхітарян. Я вже згадував про Матузалема, який був одним із найсильніших легіонерів за всю історію Незалежності. Просто виявився трішечки нережимним хлопцем і не зміг повністю реалізувати свій потенціал.
— У 2010-2011 роках ви грали в «Севастополі». «Рускім міром» тоді вже відчутно попахувало?
— Там завжди ним пахло. Особливо у Севастополі, де базувався чорноморський флот. Я взагалі не відчував там чогось українського. Напевно, за роки Незалежності можна було зробити набагато більше в плані українізації Криму, його інтеграції в життя держави. Колись про це напишуть у книжках.
— Виходячи в місто випити кави, ви українською мовою пробували розмовляти? Якою була реакція місцевих?
— Якоїсь агресії я не відчував на той час — до війни залишалося три роки. Усе потім змінилося дуже швидко. Кажуть, від любові до ненависті — один крок, тут та сама історія. Я спілкувався і українською, і російською. У мене дружина з Донецька, мої батьки у гості приїжджали. Ні разу не бачив кривих поглядів від місцевих.
— Відкрили для себе гарні місця у Криму?
— Мені Крим дуже подобався. Моя рідна сестра жила в Керчі. Виходило так, що я на одному кінці півострова, вона — на іншому. Тому об’їхав і Ялту, і Алушту, і Феодосію. Доволі колоритно та гарно.
— Після завершення професійної кар’єри ви ще побігали за аматорський «Рубін» із Донецька. Стали свідком початку кривавої бійні на Донбасі?
— Так сталося, що мене прооперували і я ухвалив рішення закінчити кар’єру. А мій товариш Михайло Тюрін мав власну аматорську команду, тож я за них ще трішки побігав. Донецьк ми залишили у травні 2014-го.
— На блокпости і озброєних сепаратистів ще встигли надивитися?
— Так. Пригадую, як озброєні групи їздили і розстрілювали з автоматів банкомати «Приватбанку». Активні бойові дії розпочалися в аеропорту. Ми з дружиною прийняли рішення залишити місто.
— Уявімо, ви маєте опцію «редагувати». Що б змінили у своїй кар’єрі?
— Я вдячний долі за той рівень, на якому пограв. Враховуючи те, звідки я і яка в мене школа. Тому нічого не міняв би. Не хочу гнівити Бога.
Олег Бабій
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (1)