Відомий журналіст Микола Несенюк поділився своїми думками про легендарного тренера київського «Динамо» Валерія Лобановського.
Микола Несенюк«З того дня минуло же понад двадцять два роки а у мене досі стоять перед очима центральні вулиці Києва, по обидва боки яких від Європейської площі до Байкового цвинтаря стоїть стіна людей, які вийшли провести в останню путь Валерія Лобановського.
Після цього я запитував багатьох киян, які прожили тут усе життя, і вони сказали, що такого ніколи не було. Запитав знавців-істориків. Вони теж підтвердили — за понад тисячолітню історію Києва не було такого багатотисячного прощання із жодним з видатних киян. Потім, коли наставала ще одна річниця тої події, я щораз задумувався, чому так сталося. Чому саме Лобановський, а не хтось інший? І кожного разу причина такої масової поваги до цієї людини мені видавалася різною.
Сьогодні, коли ми прожили ще один рік без великого киянина, подумалося про те, що того теплого травневого дня 2002 року Київ прощався не лише з Лобановським. Київ прощався зі своїм колишнім життям, яке закінчилося задовго до того. Але лише смерть Лобановського, який своїм існуванням пов’язував одразу кілька поколінь щасливих киян, остаточно підтвердила — так, як було, вже ніколи не буде.
А як було? Було дуже добре — сотні тисяч людей після другої світової війни прибували до Києва зі всіх усюд. У Києві була робота! Багато роботи! І головне — за цю роботу платили! І не лише грошима. У шістдесяті роки новоприбулі почали масово заселятися у нові квартири нових районів де було все для життя — громадський транспорт, школи та дитсадки для дітей, кінотеатри, парки та сквери, магазини із дешевими харчами. Потім були дачі під Києвом, моторні човни на Дніпрі, розкішні пляжі у Гідропарку та на Трухановому…
Звісно, у всіх все було по-різному. Та коли подивитися із нинішніх часів, то всі тодішні кияни були майже однаково бідні і водночас багаті. Тому що у них був футбол, який у Києві був зовсім не тим, чим був у всіх інших містах нашої колишньої країни. У Києві було „Динамо“, яке зухвало перемагало усіх ніби нагадуючи де саме знаходиться справжня столиця. Саме футбольне „Динамо“, яке упродовж десятиліть було найкращою футбольною командою країни, давало киянам привид для гордості. Справжньої, а не вигаданої як „будівництво комунізму“ чи „соціалістичне змагання“.
Минали десятиліття, змінювалося життя, але „Динамо“ залишалося таким, яким стало тоді, коли за команду грав молодий, довготелесий та худий Валєра Лобановський, який разом із своїми ровесниками-киянами Базилевичем та Каневським був на початку шістдесятих улюбленцем киян. І не лише киян — у моєму дитсадку в Рівному старші хлопці розповідали як Лобановський забиває голи з кутового! А потім був Лобановський-тренер, про якого написані тони спогадів та мемуарів. Але він був більше ніж тренер. Він був синонімом успіху, синонімом непростого, але по-своєму щасливого життя киян тих далеких вже часів.
Тому згадуючи Лобановського ми згадуємо не лише футбол, і навіть зовсім не футбол. Ми згадуємо ті часи, коли були молодими, упевнено дивились вперед і вірили в добре майбутнє. І ніхто краще за Лобановського не уособлював той час, коли неможливо було уявити, що колишні „друзья-сапєрнікі“ будуть нас вбивати. Тепер те колишнє життя вже точно ніколи не повернути. Залишається лише згадувати про те життя пам’ятаючи Лобановського…», — написав Несенюк на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook.
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (2)