Микола Несенюк: «Команда пивзаводу»

Відомий український журналіст Микола Несенюк присвятив допис y Facebook київській «Оболоні».

Цей термін знайомий мені з дитинства. Так колись в нашому футболі зневажливо позначали суперників, яких можна обіграти «однією ногою». Навіть приказка була про те, що навіть «команда пивзаводу» точно матиме хоча би один момент щоб забити фаворитові.

У наші дні термін «команда пивзаводу» перетворився із абстрактного на конкретний — це команда «Оболонь» з північної околиці Києва, яка самим своїм існуванням ламає купу усталених в нашому футболі понять та стереотипів. Судіть самі — ще восени численні «експерти» дружно передрікали «Оболоні» повернення до нижчої ліги. Основою для таких прогнозів було те, що команда пивзаводу не «підсилилася» влітку як належить численними «збитими льотчиками» та безплатними бразильцями-африканцями, які нині грають навіть у другій лізі. Проти найсильніших команд України вийшла практично та ж сама команда, що здобувала це право і з тим самим тренером. Вважалося що без «підсилення» та ще й з найнижчою (за чутками) зарплатнею в лізі, «Оболонь» заздалегідь приречена на животіння на дні таблиці. Плюс публічна відмова власника команди «працювати» з нашими непідкупними арбітрами. Які тут можуть бути шанси?

Виявилось, що «Оболонь» має інші переваги, головна з яких — власний стадіон і вірні уболівальники, що підтримують команду вже другий десяток років. Дехто посміхнеться — які ще там уболівальники? Грошей треба побільше гравцям, тренерам та агентам! А з цими глядачами лише зайвий клопіт! Саме так працюють у нас чи не всі нові «футбольні проєкти» куди на гроші щедрого хазяїна злітаються мов ті мухи численні «професіонали». Але не спрацювало — еліту залишив набитий грошима «номерний» «Металіст», а не «бідна» «Оболонь». Виявляється, що можна і так!

Слід зазначити що до нинішнього формату «Оболонь» прийшла не одразу. Під час першого підйому команди її власник страждав на ті самі хвороби, що й всі інші не бідні українці, чиї команди пробивались до еліти. Були тоді і «трансфери», і оренди, і гравці та тренери з «іменами». Все це, як і належить, пішло за вітром разом із витраченими коштами. Нова «Оболонь» цим вже не страждала. Ніхто не вимагав швидких успіхів. Скоріше навпаки — складалося враження що всім і так добре. Команда із сином власника у складі грала на власному стадіоні, збираючи дві-три тисячі людей. Тренери свої — колишні футболісти команди. Персонал теж свій. Така собі невелика футбольна родина, де не претендують на щось велике, але свою справу знають і роблять як належить. На «Оболонь» ніщо не тисне. Команда потихеньку сама пише свою історію. Історію скромну але свою! Історію, яку навряд чи матимуть численні «проєкти» куди табунами збігаються гравці «під задачу», і звідки табунами ж і розбігаються. На оболонському стадіоні своя неповторна атмосфера — власник сидить не у ложі, а на трибуні поруч з рештою глядачів і лише з одним охоронцем. Черга за пивом під трибуною є одночасно клубом де народ обговорює футбол. Всі свої, всі разом…

Побільше би нам таких «команд пивзаводу»!

Микола НЕСЕНЮК