Вихованець київського «Динамо» Ігор Жабченко поділився спогадами про свою ігрову кар’єру.
Ігор Жабченко— Давайте перейдемо до футболу. Ви є вихованцем київського «Динамо». Але за головну команду, крім кількох матчів на Кубок Федерації футболу СРСР, так і не заграли. Чому?
— Я три роки провів за дубль, з 1985-го по 1988-й. Поруч грали вже, на жаль, покійний Міша Стельмах, Ігор Корнієць, Сергій Юран, Сергій Погодін, Володя Бідний, Сергій Шматоваленко. Поруч із нами вже почали виставляти хлопців 1970 року народження, чемпіонів світу серед юнаків — Юрія Мороза і Миколу Русина. Колектив у нас був просто вибуховий. І підтримку Анатолія Пузача, який допомагав Лобановському в головній команді, постійно відчував. Я був близький до основи, але мене вибив із колії перелом ноги.
— Як це сталося?
— На тренуванні. Тоді хлопці 1966 року народження, такі як Олег Деревинський, Русик Колоколов поїхали на Спартакіаду. Команду доукомплектували хлопцями з фарм-клубу з Ірпеня. Серед них був Юра Бакалов. Ось він мені й зламав малу гомілкову кістку, намагаючись не дати себе обійти після того, як я прокинув м’яч на хід. А ви ж повинні пам’ятати, яка тоді була медицина. Мені гіпс наклали на всю ногу. Три місяці в такому стані промучився, а коли почав відновлюватися, щось уже не пішло.
— На Бакалова не ображалися?
— Ні, що ви? Він же не спеціально.
— Із Лобановським особисто розмовляли?
— Так. Весела була історія. Ми були на зборах в Ужгороді. Перед їхнім завершенням, коли наступного ранку мали вирушати потягом додому, пішли з Серьогою Погодіним погуляти. І не повернулися до відбою. Коли прийшли, на нас чекали Віктор Колотов і Михайло Коман. На ранок заходжу до Лобановського. «Ігоре, ти вдома не ночуєш? У частину!», — каже.
Так і сталося. Відправили нас на два тижні у військову частину на Лесі Українки. Мили там посуд, іншою чорновою роботою займалися. Я ще терпів, а в Погодіна характер м’який. Він не витримав і набрав Колотова: «Михайловичу, заберіть нас звідси!» І забрали. Пожаліли.
— Коли ви зрозуміли, що в «Динамо» заграти не вдасться?
— Коли 1988-го закінчився контракт і мене віддали в білоцерківське «Динамо». Тренером там був Олександр Пилипенко. Насправді він бізнесмен, але тоді намагався тренувати. Пізніше Олександр зрозумів, що це не його, став успішним бізнесменом, був президентом клубу «Система-Борекс». Ми якось ще з тих часів, з кінця 80-х тримаємося поруч.
Але в Білій Церкві він мене чомусь не ставив до складу. У підсумку я плюнув і поїхав в аматорську команду в Лубни на Полтавщині. Там у нас знатна бригада зібралася, на всі матчі приходило по п’ять-шість тисяч людей. Власне, саме виступаючи за «Сулу» серед колективів фізкультури, я в себе і повірив.
— На професійний, або як тоді казали майстерний рівень ви повернулися доволі швидко.
— Із «Сулою» ми жодного матчу не програли, потрапили до фінальної «пульки» чемпіонату серед аматорів. Ось звідти мене в 1990-му Анатолій Коньков забрав до пітерського «Зеніту», який якраз вилетів у першу лігу. У Дмитровича було завдання повернути команду у вишку. Крім мене, з українців Коньков запросив ще Вову Горілого та Олега Смолянінова. Я наймолодшим серед них був. І в Пітері відверто не прижився. На мене там туга напала. Незадовго до того одружився, кохана в Києві залишилася, у нас уже народилася дитина. В один момент зібрав речі, викинув через вікно на базі сумку, спустився, взяв речі, перемахнув через огорожу і поїхав до Києва. Добирався потягом дві доби. І одразу повернувся в «Сулу».
— Зачекайте, ви ж начебто в «Кремні» тоді опинилися.
— Не відразу. За мною довгий час їздив начальник кременчуцького клубу Петро Скрильник. Нарешті приїхав на «рафіку», завантажив туди всі мої речі, посадив до салону мене, дружину, доньку, тещу і поїхав до Кременчука. Мені одразу дали двокімнатну квартиру, створили всі умови, щоб грати у футбол і ні про що не думати. Чого ще 21-річному хлопцеві треба? Та й грати було цікаво. «Кремінь» тоді виступав у перехідній зоні чемпіонату СРСР. Проти нас, окрім українських колективів, грали команди з Росії, Молдови, Білорусі, Вірменії, Азербайджану.
— Тоді трансляцій матчів із Кременчука у всеукраїнському ефірі не було. Тож «Кремінь» часів Стрельцова запам’ятався насамперед участю в поєдинку проти «Динамо», коли кияни в останньому турі перемогли й оформили перший в історії титул чемпіонів України. Про ту гру є різні чутки. Кажуть, буцімто суперники з «Кременем» чи його окремими футболістами домовилися...
— Перестаньте. «Динамо» тоді було на голову сильнішим. Мені перед цим матчем, до речі, телефонував Григорій Бібергал, віце-президент «Чорноморця». Казав, що приїде до Кременчука і привезе гроші, які заплатить нам, якщо зможемо обіграти «Динамо». Одесити в разі невдачі киян могли потрапити в єврокубки. Григорій Юхимович справді привіз гроші, я як капітан розповів про все команді, ми вийшли на поле дуже мотивованими. Але «Динамо» тоді набрало хід, ми їм не мали чого протиставити. Потім, щоправда, виявилося, що Бібергал приїхав не стільки через той матч, скільки щоб мене забрати в «Чорноморець».
— Одразу погодилися?
— Валізи спакував і разом із дружиною та Григорієм Юхимовичем поїхали до Одеси. Мені одразу дали двокімнатну квартиру, усе мене влаштовувало. Уже почав тренуватися з «Чорноморцем», коли за день до виїзду на перші збори до Фінляндії телефонує Петро Скрильник. «Ігоре, даємо тобі п’ятикімнатну квартиру, зарплату більшу, ніж у „Чорноморці“, тільки повертайся», — каже.
— Які тоді суми фігурували?
— А от убийте, але не скажу. Не тому, що не хочу, а через те, що гроші ми тоді забирали мішками. У прямому сенсі. Часи такі були, в обігу були купони, еквівалент яких вимірювався в мільйонах... Так от, я тоді Скрильника послухав, сів у машину і поїхав. Але не одразу в Кременчук, а в Київ, до батьків. Нині покійна мама каже: «Тобі телефонують. З Харкова». У разі переходу в «Металіст» обіцяли трикімнатну квартиру, машину, підйомні. Тож одразу сіли з дружиною в машину і поїхали до Харкова. Там одразу про все домовилися, отримав підйомні і з ними вирушаю до Кременчука. Скрильник щойно мене побачив, як одразу щось відчув. «Бачу, що щось ти вже начудив», — каже. Я й розповів про «Металіст».
— Де-де, а в Харкові ви не грали ніколи...
— Усе тому, що «Чорноморець» виявився занадто наполегливим. Віктор Прокопенко, вирушаючи з командою до Фінляндії, дав Володимиру Плоскіні чітке завдання: «На збори не їдеш. Шукай його де хочеш, але без Жабченка не повертайся». Це мені Володимир Іванович потім сам розповідав. Тоді ж він почав набирати мене. Я не відповідав. Зрештою Плоскіна додзвонився до Скрильника. Петро Григорович сказав мені, щоб передзвонив і розповів про все, як є. Я і розповів про «Металіст», і про блага, якими мене спокусили. «Ігоре, то чому ти одразу не говориш? Ми тобі дамо все це і навіть більше в Одесі», — каже Плоскіна.
Немає питань, поїхав до Одеси. Поки команда була на зборах, я жив у готелі, бігав кроси парком Шевченка, поруч зі стадіоном ЧМП. Після повернення Прокоп одразу сказав: «Жаба, ти ж знаєш, я ніяких образ не тримаю. Давай, працюй».
Коли навесні 1994-го ми з «Чорноморцем» виграли Кубок і бронзові медалі, Прокоп каже: «Бачиш, а залишився б у „Металісті“ — не мав би нічого». До речі, медалі ми собі гарантували і Кубок здобули достроково. До завершення чемпіонату залишався тиждень. І ми весь цей час гуляли. Стара база «Чорноморця» на Архітекторській гуділа. Серйозним залишався лише Семен Йосипович (Альтман — прим. ред.).«Треба зважування, треба це, треба інше», — постійно був заклопотаний. Поки Прокопенко не втрутився. Перед тренуванням вишикував усіх і каже: «Семене, твою матір, поруч із базою взагалі не ходи». У нас там як було? В одному корпусі футболісти жили, в іншому — тренери. Там, де футболісти, творилася вакханалія — алкоголь, дівчата. Прокоп Альтману наголосив, щоб поруч із нашим корпусом не з’являвся, дав хлопцям відпочити.
— Наступного сезону «Чорноморець» уже тренував не Прокопенко, а Леонід Буряк. Між цими фахівцями різниця величезна, у всіх сенсах...
— Ми Леоніда Йосиповича сприйняли не відразу. Він приїхав зі своєю програмою і принципами, з навантаженнями, як у київському «Динамо». Влітку, у спеку, ці випробування даються особливо важко. Ми були шоковані. Але поступово втягнулися. А ще Буряк вразив тим, що постійно був одягнений «з голочки» — піджак, бручки випрасувані, туфлі. Від нас теж Йосипович вимагав бути акуратними і на тренуваннях, і після них. На базі з’явилася пральна машина. У підсумку з Буряком ми двічі поспіль завоювали срібло. Це був головний критерій ефективності тренерської роботи.
— Вас уболівальники тих часів згадують насамперед за матчем проти «Динамо» на Республіканському стадіоні Києва навесні 1995-го, двома м’ячами у ворота Шовковського, що принесли «Чорноморцю» перемогу. Тоді одесити видали восьмиматчеву переможну серію. У якийсь час навіть було прийнято говорити, що завоювати чемпіонство «Чорноморцю» не дали.
— У жодному разі. Хоча на виїзді ми «Динамо» і перемогли, а вдома зіграли внічию. Команда у киян була класна і стабільна. А що стосується того матчу, то не вважаю його найкращим у кар’єрі. Так, пам’ятний, бо в такій грі забив двічі, та ще й на стадіоні, який вважаю рідним, але не більше того.
— Ви зіграли ще в одному пам’ятному матчі. Коли збірна України обіграла на Республіканському стадіоні 1:0 хорватів із Шукером, Бобаном і Бокшичем у складі. Кажуть, від суперників тоді тягнуло перегаром.
— Десь так і було. Як мінімум хорвати виглядали дуже розслабленими. Вони тоді Італію обіграли, нас удома 4:0 перемогли. Як би там не було, але я не міг дочекатися, коли ця гра закінчиться. Луга (Олег Лужний — прим. ред.) зламався, я замість нього на правому фланзі захисту грав. А проти мене — Роберт Ярні, лівий захисник. Як же він носився, який же він сильний! Перший тайм ще абияк, а в другому було шалено важко. Насилу витримав.
— Виїзд зі збірною України до Північної Америки восени 1993-го, вочевидь, запам’ятався не стільки футболом, скільки тим, що це було щось незвичайне.
— Без пригод тоді не обійшлося. Жили ми в Сан-Дієго, у п’ятизірковому готелі, в якому знімали фільм «Ми з джазу». Місцевий стадіон — практично на кордоні з Мексикою. Тому матч проти цієї збірної грали фактично на виїзді. Трибуни забиті — понад 50 тисяч глядачів. Поступилися мексиканцям 1:2. Повертаємося в готель, а картки, якими відчинялися двері в номери, не спрацьовують. Варто сказати, що тоді ми взагалі не могли зрозуміти, як відчиняти двері карткою, а не ключем. Звернулися на рецепцію. Коли двері відчинили, виявилося, що нас «почистили» — дрібні купюри залишили, а сотки вийняли.
Найбільше засмутився Сергій Попов, якому Валерій Яремченко (тренер «Шахтаря» — прим. ред.) дав пристойну суму грошей, щоб той щось там купив. Зрозуміло, що грошей не було. Поліція теж тільки розвела плечима. Однак попереду — заключний матч туру проти американців. У першому ми перемогли 2:1 і господарі, які через рік приймали чемпіонат світу, дуже хотіли реваншуватися. Однак долю зустрічі вирішив єдиний гол, який ударом майже з центру поля провів Попов. Після гри Дмитро Злобенко, президент клубу «Борисфен», який спонсорував цю поїздку, на радощах преміював Серьогу на ту суму, яку в нього вкрали. Тож Яремченко без замовлення не залишився.
Іван Вербицький
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
