Сергій Люлька: «Найкращий шанс потрапити до першої команди «Динамо» у мене був у період Блохіна»

Вихованець київського «Динамо» Сергій Люлька пригадав свій шлях у столичній команді.

Сергій Люлька

— У скільки років ті прийшов у футбол?

— В сім.

— Але ти не як багато хто, з пелюшок був з м’ячем?

— Ні. Це батько мене привчив до футболу. (Посміхається).

— Як це було?

— Нині вже не так, як раніше. У моєму дитинстві не було стільки клубів. Ми, наприклад, коли приїхали до «Динамо», охочих було 300 дітей. Здавали різні тести. Я взагалі був «лівим», не знав що таке м’яч. Стою такий хлопець, руки в кишенях, і тут як прилетить мені потиличник від тренера, більше руки в кишенях я не тримав. (Посміхається). Цією людиною виявився Олександр Васильович Леонідов.

— Перший тренер Блохіна, Лозинського, Богданова! Як же тебе відібрали, якщо ти не був знайомий із м’ячем?

— Здав тести, кілька разів ударив по м’ячу. Мабуть, тренер щось бачив. Хоча спочатку мене визначили до другого складу. У кожній із цих команд було по 30 осіб. Поступово багато хлопців почали відсіюватися, а я, як не дивно, дуже додав і через три місяці мене перевели до першої команди.

І ось тоді я повністю «загорівся» футболом. Але знову ж таки, все це пішло багато в чому завдяки батькові, який постійно зі мною займався у дворі. Тато дуже любить футбол, але при цьому дивиться всі види спорту, не пропускає жодної трансляції, в яких виступають українці.

— А коли ти полюбив гру мільйонів, який футболіст подобався?

— Не було когось одного. Адже ми на матчах «Динамо» подавали м’ячі, трусили полотно у вигляді м’яча у центрі поля перед поєдинками Ліги чемпіонів, тому вся та плеяда класних динамівських футболістів назавжди залишилася в моїй пам’яті.

— Свої матчі вдома з батьком розбирали?

— Після кожної гри, доки додому добиралися, півтори години вислуховував. (Посміхається). Діставалося за помилки. Мені це так не подобалося, часом я нервував, але потім розумів, що десь це було правильно.

«У «Динамо-2» мене забрав Калитвинцев»

— А з ким із футболістів, які пройшли з тобою на набір до школи «Динамо», ти зараз підтримуєш стосунки?

— Мало з ким. Ось нещодавно розмовляв із Андрієм Богдановим. Шляхи трохи розійшлися. Хоча якщо зустрітися з кимось із хлопців, із задоволенням поспілкувався б.

— Тебе одразу визначили у крайні захисники?

— Спершу я був крайнім хавом, а вже в Академії Сергій Павлович Величко, який вів нас до самого випуску, перевів мене до захисників.

— Навіть виступаючи за другу динамівську команду, тобі вдалося потрапити на юнацький чемпіонат Європи 2009 року. Юрій Калитвинцев бачив у тобі стабільного гравця основи?

— Не знаю, можливо. Адже я і в «Динамо-3» практично не грав. Все якось не виходило, але потім на Меморіалі Макарова, мабуть, непогано себе проявив і Юрій Миколайович забрав мене до «Динамо-2». 

Я там уже постійно грав, чергуючи з матчами за дубль. Бувало, що за одні вихідні грав і за одну, і за іншу команду. Адже Калитвинцев паралельно був і тренером збірної, кістяк якої складали динамівці. 

Більше того, і на Євро я їхав, як основний футболіст.

— І все закінчилося на 15-й хвилині першого матчу проти Словенії…

— Так. Порвав меніск. Не вважаю це за гучні слова, але, думаю. якби не травма, я відіграв би всі матчі.

«Замість святкування готувався до операції»

— Чи можна сказати, що травма далася взнаки на перспективах твоєї кар’єри?

— Ні. Те, про що ви говорите, сталося пізніше.

— Чи багато часу за своє футбольне життя, ти пропустив через травми?

— Нереально багато. Меніск, хрестоподібні зв’язки, двічі був порваний гомілкостоп, надрив задньої поверхні стегна, в Чехії ребра зламав…

— На чемпіонаті Європи 2009 ти, по суті, опинився у ролі вболівальника. Настрій був не з найкращих?

— Не без цього, але головне, що збірна України виграла той чемпіонат Європи. Я так тішився, начебто був на полі. (Посміхається).

— За перемогу на чемпіонаті Європи команду преміювали хорошими бонусами, десь по 25 000 доларів. Це всі так одержали?

— Ні. Залежно кількості проведеного часу на полі. Я, наприклад, отримав 10 000. Це була найбільша моя премія у кар’єрі.

— Відзначити тріумф вдалося?

— Ні. Я одразу поїхав до Києва готуватись до операції.

«2011-й — рік одних розчарувань»

— Твоє зростання в динамівській структурі йшло до 2012 року, а потім ти поїхав в оренду до Чехії. Розчарувався?

— Це те, що я хотів розповісти, коли ви питали щодо травм та перспектив. Коли я відновився після меніска, я набрав класну форму, гасав на полі, як навіжений. 

2011 року зібрали збірну U-21, а ще раніше під молодіжку керівництво федерації зібрало збірну U-20, до якої і я потрапив. Павло Яковенко підключав мене на кілька матчів. В останній контрольній грі перед виїздом на Євро-2011 (U-21), на яке я теж, гадаю, міг поїхати, в середині першого тайму мене підштовхнули, і я невдало впав, порвавши хрестоподібні зв’язки. 

І це було ще півбіди. Приїхавши на базу «Динамо», мене зустрів Андрій Гусин і повідомив, що я мав їхати на збір із першою командою. 

Моєму розпачу не було меж! Мало того, що, можливо, пролетів повз чемпіонат Європи, так ще й профукав свій шанс зачепитися за основу рідного клубу!

У мене, до речі, на той час ще й контракт закінчувався. Але це питання вирішилося. Той самий Гусин домовився і я перепідписав угоду на кращих умовах. Мені зробили операцію в Римі, і через п’ять місяців я вже був у строю.

Однак була невизначеність, у плані того, чи братимуть мене в першу команду чи ні. У цей час приїхав В’ячеслав Заховайло й запропонував спробувати свої сили у чеському чемпіонаті. Я поговорив із тренерами, батьками і вирішив спробувати.

— А той же Юрій Калитвинцев та Андрій Гусин бачили в тобі потенціал щодо того, що згодом ти зміг би бути у першій команді?

— Думаю, бачили. Просто так нікого в «Динамо» не триматимуть. А вже хто себе як проявить, показував час.

— Чим тобі запам’ятався чеський етап кар’єри у «Словані», куди ти перейшов улітку 2012 року?

— Якщо чесно, то було важкувато. Я був молодим, і такий закордонний досвід дався мені непросто, але він був потрібним. Добре, що чеську мову я трохи розумів, а ось партнери мене не розуміли. (Посміхається).

Чим запам’ятався? Матчами у Лізі чемпіонів та Лізі Європи. І сам чемпіонат був непоганого рівня.

«Блохін взяв мене до Франції туристом»

— Чому у «Словані» ти провів лише півроку?

— У мене була річна оренда, але взимку «Динамо» мене повернуло достроково. Напевно, недарма поїхав. Команду очолив Олег Блохін і він хотів подивитися на всіх орендованих виконавців. Не всі, щоправда, поїхали на збір, але я опинився серед обраних.

У період Олега Володимировича у мене був найкращий шанс потрапити до першої команди. Тренер мені довіряв, я зіграв у всіх товариських матчах. Та й ставлення наставника до мене було добрим.

У заявку на єврокубки я не потрапив, оскільки вже був заграний за «Слован». Тим не менш, Блохін взяв мене до Франції туристом на матч 1/16 фіналу Ліги Європи проти «Бордо».

А ось до чемпіонату справа, на жаль, не дійшла. Перед поновленням офіційних матчів «Динамо» у своєму манежі проводило спаринг із «Динамо-2». І треба ж було такому статися, що на самому початку гри я порвав зв’язки на гомілкостопі! Відновився вже під саму завісу сезону, яка так і закінчилася для мене без ігрової практики. 

— Залишалося знову їхати в оренду?

— Потім я з Віталієм Буяльським вирушив в оренду до «Говерли». Водночас Олег Володимирович постійно цікавився нашими справами в Ужгороді. Але, на жаль, коли я повернувся, Блохіна в команді вже не було.

— Твоїм конкурентом у «Динамо» був Данило Сілва?

— І він теж. (Посміхається). Домагоя Віду брали як центрального захисника, але потім почали теж ставити праворуч. Конкуренція на моєму фланзі була ще та.

— На тренуваннях діставалося від досвідченіших партнерів?

— Коли був Блохін, він не дозволяв старожилам «пхати» молодим. Припиняв ці спроби, коли хтось це намагався робити і хтось із його помічників.

«Говерла» залишилася винна 70 тисяч доларів»

— Ти дотримувався режиму?

— В принципі, так. Я не вважав за потрібне десь лазити. (Посміхається).

— В Ужгороді був твій найкращий етап кар’єри щодо ігрової практики?

— Не сказав би. Перший сезон — так, все було класно. У нас добра команда підібралася. Поки були гроші, все було чудово. А потім усе посипалося. Говерла перетворилася на умовне «Динамо-2».

— У «Говерлі» тобі залишилися винні?

— Так.

— Скільки?

— Там частину зарплати платило «Динамо», а іншу частину — «Говерла». Так от за рік ужгородці не заплатили мені близько 60−70 тисяч доларів.

— Чи не намагався через кабінети повернути гроші?

— А куди подавати скаргу, якщо вони оголосили себе банкрутами? І в мене була ще не найбільша сума боргу.

— Тоді у «Говерлі» підібралася пристойна компанія — Віталій Буяльський, Віталій Лисицький, Максим Шацьких, Володимир Лисенко, Александар Тришович. Чому лише 12-е місце вийшло за підсумками чемпіонату?

— Справа в тому, що ми зібралися тільки перед стартом сезону. Тим не менш, перші півроку ми непогано грали. Так, десь втрачали у матчах із конкурентами. Але якби ця команда збереглася ще хоча б рік у такому вигляді, я впевнений, що результат був би набагато кращим.

— Із В’ячеславом Грозним тобі комфортно працювалося?

— Так, все було нормально. В’ячеслав Вікторович може і пожартувати, компанію підтримати. Бувало, що після перемог він збирав команду, пригощав власним коштом. (Посміхається). Він дуже любив проводити теорії. Ми могли по дві години слухати тренера з перервою на каву-брейк. (Посміхається). А, наприклад, якщо Грозному подобалося, як на тренуванні команда грає, це могло продовжитися і саме заняття затягувалося на дві з половиною години.

«В Ужгороді самі себе прогодовували»

— Чув, що під час виступів у «Говерлі» ти намагався знову заграти у Чехії.

— На зборах із ужгородцями я поїхав на перегляд до «Спарти». Точніше, з цієї команди мав піти гравець національної збірної Чехії. Я приїхав потренувався три дні, відіграв у спарингу і... в останній момент виявилося, що той гравець залишається, і я знову повернувся до «Говерли».

— З «Динамо» ти розійшовся взимку 2016 року?

— Я попросив, щоб мені дали вільного агента. Не бачив сенсу далі мучитися в орендах. Я ще раніше хотів це зробити, коли був у «Говерлі», мене кликала «Ворскла». Я мав бесіду з Василем Сачком, але ніхто б мене не купив. 

Але коли я прийшов до Ігоря Михайловича Суркіса, то встиг сказати лише п’ять слів: «Ви могли б мене відпустити?» І потім я прослухав 40-хвилинну лекцію від президента і знову поїхав до Ужгорода. (Посміхається). А вже вдруге, коли я звернувся з цим питанням, мені дали вільну.

В останній рік у «Говерлі» вже не було заїздів, харчування, деякі пацани не мали грошей, так ми їм давали на обід, адже ми частину зарплати від «Динамо» отримували. Орендовані квартири нам спочатку оплачували, а потім, коли почалися затримки з виплатами, довелося чимало своїх коштів витрачати на вирішення побутових питань. В результаті все розвалилося.

— Непогано так Олександр Шуфрич керував клубом?

— Там, напевно, не він був головним у вирішенні фінансових питань. Але факт залишається фактом, що «Говерла» зникла з футбольної карти країни.

— Якщо підсумувати, то чому тобі так і не вдалося пробитися в основу «Динамо»?

— Травми травмами, але треба й у собі шукати причини. Можливо, десь не допрацював. Так склалася доля, але я ні про що не шкодую. Як є, так є.

Сергій Дем’янчук

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости