Колишній півзахисник київського «Динамо» і збірної України Віталій Лисицький дав велике інтерв’ю сайту Спорт.UA (публікується зі скороченнями).
Віталій Лисицький— Починалося все з «Динамо». Це було, як вчора?
— Ні (посміхається). Це було давно. Хоча, звичайно, «Динамо» в серці залишиться у мене назавжди. Цей клуб мене виростив і зробив з мене футболіста.
— Ви самі з Кіровоградщини, а як опинилися в столиці?
— Все дуже просто. Я тренувався в Світловодську в ДЮСШ. У 1995 році мене брала «Зірка-Нібас», яку очолював Вадим Даренко, на турніри. На одному з таких було і «Динамо». За підсумками змагань мене і запросили до столиці в команду U-13.
— Перегляд пройшли без проблем?
— Їх і не було. Я поїхав з «Динамо» на турнір до Швеції, де став одним з найкращих гравців, потрапивши до символічної збірної. І вже після цього я переїхав до Києва, оселившись у спортивному інтернаті, де жили приїжджі динамівці. Два роки їздив на тренування, а потім ми переїхали на Нивки, де я почав залучатися до «Динамо-3».
— Тоді вашим гаслом було: «бачу мету — не бачу перешкод», чи тягнуло додому?
— Перші два місяці було важко. Бракувало батьків, дому. Але потім почався чемпіонат, було по дві гри на тиждень, тому нудьгувати не було часу. До того ж один з моїх партнерів Андрій Зуєвич на вихідні брав мене до себе додому, це в якійсь мірі замінило мені мою сім’ю.
— Ви з дитинства грав у півзахисті?
— Так. Опорним або центральним півзахисником.
— На кого рівнялися в той час?
— Мені подобалася гра Марселя Десаї та Роя Кіна.
— І в один час вам вдалося з Кіном перетнутися.
— Так. Як не дивно, але вийшло проти нього зіграти. У 2000 році на «Олд Траффорд» у Лізі чемпіонів проти «Манчестер Юнайтед».
— Футболкою з ним не обмінялися?
— Після гри я попросив у нього це зробити. Він сказав, що давай в роздягальні. Але так як я був молодий, не наважився попросити динамівських адміністраторів, щоб вони допомогли мені в цьому питанні.
— З ким першим подружилися, коли потрапили до динамівської школи?
— Я і зараз підтримую хороші стосунки з Євгеном Андрущенком і Дмитром Пінчуком. У нас тоді була дуже дружня команда. Ми і зараз, хто може, намагаємося раз на рік збиратися, щоб поспілкуватися.
— Хто з вашого 1982 року народження пробився у великий футбол?
— Артем Старгородський, Андрій Хомін, Рустам Худжамов, Олександр Шевелюхін, Павло Кутас, Дмитро Пінчук, Володимир Богданов, який в молодості поїхав у дортмундську «Боруссію», але піти далі йому завадила травма спини. А коли нам було вже по 15 років, у нашій команді з’явилися Сергій Мотуз та Ігор Скоба.
— Коли тільки почали займатися футболом, за яку команду вболівали?
— Зрозуміло, що поза конкуренцією було «Динамо», а з європейських клубів — «Мілан» і «Реал».
— Поступово ви дісталися першої команди. Мандражували, коли вперше вийшли на поле за основу «Динамо»?
— Були просто переживання. Але, думаю, це властиво будь-якому молодому футболісту.
— Це був кубковий матч проти херсонського «Кристала»?
— Так. У березні 2000 року. Ми тоді виграли з рахунком 4:0. Я на останні півгодини вийшов замість Андрія Гусина.
— У тому ж році у вас відбувся і дебют у чемпіонаті, у грі проти «Металіста». Валерій Лобановський щось говорив перед матчем?
— Ні. Була установка на гру для всієї команди. А взагалі Валерію Васильовичу багато говорити не потрібно було. Він міг пройти повз, сказати два слова, і ти вже був заряджений (сміється).
— Про Лобановського багато чого сказано і переказано. Що вам дав цей наставник?
— Дав розуміння того, що якщо професійно ставитися до своєї справи, неважливо, скільки тобі років, ти будеш грати в стартовому складі його команди.
— Хто був, так би мовити, вашим наставником серед гравців, хто частіше допомагав у першій команді?
— Олександр Хацкевич.
— Це тому, що ви жили в одному номері?
— Не тільки. Адже ми грали на одній позиції, тому він часто мені підказував.
— Пихав?
— Миколайович практично ні. Більше Юрій Дмитрулін пихав (посміхається). Чимало допомагав Валентин Белькевич. Давав поради Владислав Ващук. У мене дуже теплі спогади про те, що було в першій команді. Це була команда з великої літери. Всі знали, до чого потрібно прагнути, завжди підтримуючи один одного.
— Хто тоді був лідером «Динамо» на полі і в роздягальні?
— Тоді таким футболістом міг стати кожен, яке прізвище не візьми: Олександр Шовковський, Юрій Дмитрулін, Олександр Головко, Владислав Ващук, Олександр Хацкевич, Андрій Гусин, Валентин Белькевич. Вони доповнювали один одного.
— Белькевич, як здавалося, був не надто балакучим.
— Валік говорив, що якщо багато говориш, то пора закінчувати з футболом, це стосувалося інтерв’ю для журналістів (посміхається).
— Хоч ви і відіграли чотири хвилини, найпам’ятнішим у «Динамо» був матч проти «Дніпра» в 2001 році?
— Це коли ми стали чемпіонами?
— Так.
— Не знаю. Можливо, одним з таких. Хоча в пам’яті багато що стирається. Якщо не помиляюся, тоді під завісу поєдинку ми вирвали перемогу завдяки голам Андрія Несмачного та Олександра Мелащенка, з якими, до речі, я тоді найбільше спілкувався в першій команді.
— А зараз з Несмачним спілкуєтесь?
— Останній раз це було десь рік тому.
— Кажуть, він вдався до якоїсь віри. Додзвонитися до нього нереально, з телебачення зник…
— Нічого не можу сказати. Наскільки я знаю, Андрій живе звичайним життям, спілкується з друзями, ходить в ресторани. З наших розмов я зрозумів, що після кар’єри футбол йому став не цікавий.
— Як у 2001 році керівництво «Динамо» віддячило команді?
— Я не пам’ятаю, щоб були бонуси за чемпіонство. Точно можу сказати, що за будь-яку перемогу протягом сезону премія була 1 000 доларів. Але для мене, як тоді для починаючого футболіста, гроші не були на першому місці. Хотілося грати, хотілося емоцій.
— У той час надійшло і перше запрошення до збірної України, за яку ви провели п’ять матчів. Це було несподіванкою?
— Звичайно. Що ще потрібно для щастя, щоб одягнути футболку головної команди країни в 19 років (посміхається). Хоча на той момент збірною керував Лобановський, тому і динамівців там було багато.
— За «синьо-жовтих» ви зіграли п’ять матчів. Який з них був найпам’ятнішим?
— Напевно, перший поєдинок. Це була товариська гра з Грузією у 2001 році (0:0). Валерій Васильович довірив мені місце в основі на 90 хвилин.
— Два поєдинки ви провели і під керівництвом Леоніда Буряка. Чим вам запам’ятався цей фахівець?
— Спокоєм і розсудливістю. Справжній інтелігент.
— Чому, на вашу думку, вам не вдалося стати повноправним гравцем основного складу «Динамо»?
— Я не раз аналізував свою кар’єру і схиляюся до того, що мені не вистачило футбольної школи з шести до 10-ти років, коли закладається фундамент. Це дуже важливо. Так, була ДЮСШ, батько тренував мене індивідуально, але цього було недостатньо. Приїхавши до Києва, там вже робота пішла на повну. Все було підвладне результату. Олександр Олександрович Лисенко і Володимир Іванович Ткаченко, який був нашим класним керівником, так вели процес, що ми не мали права програти матч. Навіть на тренуваннях не можна було програти вправу. Лисенко закладав нам у голови те, що ми завжди повинні бути переможцями. У нашому віці, якщо за чемпіонат програвалась одна-дві гри, це була трагедія. Також не можу не відзначити і Віктора Йосиповича Кащея, який також доклав руку до мого становлення.
— Ви грали під керівництвом багатьох авторитетних тренерів, але з більшою теплотою, напевно, згадуються ті фахівці, які піднімали вас у дитячому футболі?
— Безумовно. У «Динамо-3» це були Юрій Петрович Єськін і Павло Олександрович Нєвєров. У «Динамо-2» багато чого мені дали Володимир Іванович Онищенко, з яким я також працював і в «молодіжці», Валерій Леонідович Зуєв і Віктор Іванович Кондратов. Звичайно, не можу не відзначити і Анатолія Івановича Крощенка. З ним юнацька збірна дійшла тоді до фіналу Євро-2000 U-18, де ми мінімально поступилися французам (0:1).
Сергій Дем’янчук
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
