Один із легендарних гравців київського «Динамо», найкращий футболіст СРСР 1966 року Андрій Біба поділився спогадами про одного з найяскравіших півзахисників динамівської команди другої половини 60-х — 70-х років — Володимира Мунтяна, який 1 грудня пішов у засвіти.
Андрій Біба— Мунтян — це діамант у короні нашого українського футболу, — сказав Андрій Андрійович. — Пішла ціла епоха. Я добре знав про його нездужання, адже ми з Володею постійно зідзвонювалися. Робили це буквально через день. Обговорювали ігри, ділилися враженнями. Варто було трохи поспілкуватися — і Володі ставало легше.
Спілкувалися до останніх днів його життя. Напередодні він мені зателефонував і сказав: «Я вже в реанімації». Я думав, що все буде нормально. Але... Мені хоч і було важко усвідомлювати, що Мунтяна не стало, проте я все розумів, бо знав усю його піднаготну протягом багатьох років «від» і «до».
Безумовно, це величезна втрата для нашого футболу. Та й не тільки футболу, а й узагалі. Таких людей як Мунтян мало. Скажу більше: такі люди є великим надбанням країни. Це золотий фонд українського футболу. Шкода, звісно, що їх із роками стає менше. Адже такі люди не повинні йти, а повинні жити. Це були люди, для яких футбол був не тільки грою. Вони перетворили футбол на мистецтво.
Я переконаний: поки всі ми живі, Володимир Мунтян буде з нами — у нашій пам’яті, наших душах, наших серцях. І я пишаюся тим, що моє покоління, як і інші покоління за майже столітню історію київського «Динамо», залишили про себе незгладимий слід. Слід, який не змивається часом. Я гордий, що саме в період моїх виступів у динамівському складі починав свою кар’єру Володя Мунтян. З нього моє покоління зробило великого футболіста.
— Пам’ятаєте, як це було?
— Звичайно. У 1966 році відразу п’ять футболістів київського «Динамо» були викликані до складу збірної СРСР для участі в чемпіонаті світу в Англії. А нам потрібно було грати, адже сезон був у розпалі. І уявляєте: замість них поставили п’ятьох нових хлопців, які ще толком не грали в основному складі. Крім Мунтяна, це були Бишовець, Круліковський, Рудаков і Левченко. З їхньою появою в грі з’явилася свіжість і видовищність. Була справжня іскра!
Взяти хоча б Круліковського. Прекрасний був захисник! Зараз таких немає, навіть Забарний для порівняння не годиться! А той же Мунтян зачаровував уболівальників красивою манерою гри, яка вирізнялася витонченістю. От якби зараз із динамівської основи «витягнути» одного гравця — і вже була б проблема: мовляв, у нас немає головного виконавця! А в нас, повторюся, п’ятьох забрали — і нічого! Чим сильний колектив? Ось саме такими ситуаціями, коли навіть відомих майстрів намагаються замінити гідно молодші партнери. Замість вибулих висувається група гравців зі свого колективу, які займають відповідні позиції старших товаришів по команді. Найголовніше, що вони горіли бажанням грати у футбол і нам з ними було легко. Вони як губка, вбирали в себе все те, що ми їм говорили і підказували. По очах наших молодих гравців, серед яких був Муня, було видно: вони хочуть грати у футбол.
Тож виходить, що якби група наших футболістів не вирушила до збірної, можливо, не було б ні Мунтяна, ні Бишовця. Їм довелося б чекати свого часу. Хіба можна було тоді замінити таких авторитетів, як Банніков, Серебренніков, Сабо, Поркуян, Островський та інших? Вони б грали, а молодь сиділа б. Але коли їм була надана така можливість, вони нею чудово скористалися. І вже потім самі стали великими футболістами, навколо яких потім росло нове покоління динамівців.
— Що запам’яталося вам із періоду спільних виступів у складі «Динамо»?
— Якось мене, як капітана команди, викликав до себе Віктор Маслов — тодішній старший тренер «Динамо», якого ми всі любили за його людяність, і каже: «Андрійку, є хлопчина в дублі, який має заграти на високому рівні. Подивися за ним, трохи попрацюй. Але обережно так, щоб він цього не зрозумів». Йшлося про Мунтяна.
Раніше ж кругом було наставництво — як на виробництві, так і в спорті. Зрозуміло, що це сприймалося в суспільстві по-різному. Дехто міг це сприймати неоднозначно: мовляв, приставили до мене наглядача. От і акцентував на цьому мою увагу мудрий Маслов. «Зроби так, Андрію, щоб хлопець про наставництво не здогадувався. Позаймайся з ним на тренуваннях, на розминках, попрацюй на пару з м’ячем».
Я й почав саме так робити — обережно, ненав’язливо. Мунтян, звісно, не зрозумів. Пізніше я вже з батьком Володі познайомився. Було навіть, що у вільний час зустрічалися. Я брав свою дружину, а він батька — і ми йшли разом у ресторан пообідати. Згодом я зробив так, що Муня був більше зацікавлений у мені, а не я в ньому. Він дивився як я одягаюся, стрижуся, поводжуся.
Багато що є що згадати. Того ж 1966-го, коли вже згадана група динамівців, серед яких був мій незмінний сусід по номеру Островський, поїхала до збірної, «Динамо» вирушило на календарну гру чемпіонату до Ростова. Прибувши в це місто, адміністратор нашої команди Рафаїл Фельдштейн розписував готельні номери — хто і з ким має поселятися. Знаючи про те, що за відсутності Островського я залишився один, Володя Мунтян до мене підходить і каже: «Андрію Андрійовичу, можна я з вами в номері житиму?». Я підходжу до Маслова, щоб узгодити: «Вікторе Олександровичу, Муня хоче зі мною жити». Той каже: «Які можуть бути питання?» — і кричить адміністратору: «Рафаїл! Андрія Андрійовича і Мунтяна — в один номер!». Нас так і поселили.
У тому матчі ми, до речі, виграли у ростовського СКА 6:1! А команда в Ростові тоді була ого-го: Матвєєв, Копаєв, Понєдєльнік, Масальов, Чертков, Шикунов, Афонін! Я два м’ячі забив і дві гольові передачі віддав, про що потім у «Совєтском спорте» вийшла стаття із заголовком «Под руководством Бибы». Потім їдемо в Мінськ на гру з «Динамо» — і 4:0! Там теж команда була потужна: Байдачний, Малафєєв, Мустигін, Погальников, Рьомін! Цього разу Муня вже відзначився, забивши свій перший м’яч у чемпіонаті СРСР. Після низки переможних матчів, включно зі згаданими іграми в Ростові та Мінську, наша команда закріпилася на першому місці і до фінішу його так і не поступилася, вигравши золото.
— Яким був Володимир Мунтян поза футбольним полем?
— Спокійним і добрим. А ще сором’язливим. У цьому зв’язку згадується один епізод. Зустрічалися ми на виїзді — здається, з «Кайратом» в Алма-Аті, де завжди було грати важко. Ось і в згаданому матчі, в якому ми перемогли 1:0, так було теж. Приїхали зі стадіону в готель, повечеряли. Дивлюся: а Мунтян усе ходить біля мене й ходить. Відчуваю, що ніби хоче щось сказати, але не наважується.
«Що ти все ходиш і ходиш? І що ти хочеш?» — цікавлюся в нього. А він трохи сором’язливо запитує: «Андрію Андрійовичу, а чи можна вам шампанське?» (Сміється). Я йому кажу: «Скоро вже спати пора, а ти про „шампанське“!». Як виявилося, Володя вдень, ще задовго до гри, пішов і купив одну пляшку. І поклав її в холодильник, який колись у готелях стояв біля чергової по поверху. «Давай, неси швидше!» — сказав йому тоді я. Так на двох ми й відсвяткували перемогу. Тим паче що в тій грі мені вдалося відзначитися тим єдиним голом.
В’ячеслав Кульчицький
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
