Сьогодні, 11 травня, відзначає 65-річчя один із менеджерів ДЮФШ нашого клубу — методист Олександр Даниленко. Його юність пройшла поруч із динамівською базою на Нивках. Тож вибір спортивного напрямку для хлопця, котрий ганяв м’яч у дворі та брав участь у юнацьких змаганнях, був значною мірою визначений. Тільки-но стукнуло 10 років — пройшов відбір у групу ДЮФШ «Динамо» до Євгена Котельникова.
Олександр Даниленко (фото: fcdynamo.com)— Так, починали новачки 1961 року народження під керівництвом Євгена Петровича, — розповів О. Даниленко офіційному сайту ФК «Динамо». — Потім Котельникова змінив Андрій Біба. Наочно демонструючи нам свій феноменальний удар, Андрій Андрійович ставив м’яч на лінію карного майданчика і питав воротаря: «У який кут забити?». Й забивав на замовлення! Згодом нашу групу прийняв Федір Медвідь. Команда підібралася дуже сильна, по Києву конкурентів ми практично не мали.
Двічі ставали чемпіонами України (U-14 та U-15). Особливу гордість відчували від того, що наші матчі проходили на стадіоні «Динамо» — на тому ж полі, де виступав дубль. У команді резерву я й опинився після закінчення школи. Навантаження на зборах пропонувалися колосальні: навіть зарядка за інтенсивністю дорівнювала повноцінному тренуванню. Але поруч відпрацьовували цю ж програму Блохін, Буряк та інші зірки основного складу, тож ми мали чіткі орієнтири. Та й Валерій Лобановський надихав підопічних власним прикладом: навіть на кросах часто біг попереду всіх…
Згодом пощастило грати за дорослу команду «Динамо» на першість міста під керівництвом Володимира Мунтяна, виходити на поле разом із такими легендами-ветеранами, як Колотов, Онищенко, Рудаков, Хмельницький, Кащей.
— Коли ви з’явилися в структурі ДЮФШ «Динамо»?
— Через травму коліна я рано завершив активну кар’єру. Тренував дітей у клубі «Юніор», паралельно допомагаючи динамівському селекціонеру Сергію Величку. Шукали таланти по школах і дитсадках. Наприкінці 1990-х мене взяли до Академії на пів ставки, а вже в 2000-му перейшов у «Динамо» на постійну основу, поєднуючи тренерську роботу з адміністративною.
— Хто з тренерів став для вас прикладом?
— Насамперед — Володимир Мунтян. Це людина, в якій поєднувалися професіоналізм великого гравця та надзвичайні людські якості. Для мене Володимир Федорович став не просто тренером, а людиною, яка змінила мою долю, запобігши відправленню до Афганістану під час армійської служби.
Також значний слід у моєму житті залишили Анатолій Бишовець, який очолював школу «Динамо» наприкінці 1970-х, і Олександр Шпаков. Від решти наставників, із якими зводила доля, намагався брати щось своє. Мова — про згадуваних уже Євгена Рудакова та Віктора Кащея, а також Вадима Соснихіна, Сергія Сопіна. Останній, у минулому хокеїст, часто радив: «Працюй ногою, як ключкою…»
— Які події в історії Академії ви згадуєте з найбільшою гордістю?
— Дуже пишаюся нашою участю в організації турнірів до Дня визволення Києва наприкінці 2000-х років. Це були масштабні змагання: запрошувалися сильні західні клуби, зокрема, команда Сергія Балтачі — «Чарлтон Атлетик». Керівництво клубу завжди виділяло все необхідне для цих змагань, Ігор Михайлович і Григорій Михайлович Суркіси особисто приїжджали на нагородження дітлахів. Це були справжні свята футболу для хлопців 12-14 років!
— Хто з вихованців, які вже стали дорослими, найбільше вразив вас у великому футболі?
— Мені дуже імпонує Олександр Сирота, чия цілеспрямованість викликає велику повагу. Віталій Миколенко — людина неймовірної відкритості. Він зберіг у собі ту дитячу щирість, яка підкуповує кожного разу під час спілкування. Іллю Забарного пам’ятаю ще 8-річним. На турнірі в Німеччині тренер тільки й гукав: «Забарний — уперед, Забарний — відбирай!» Аж німці дивувалися, хто ж це такий?! Ілля не був найтехнічнішим, але відзначався феноменальною наполегливістю й ніколи не боявся боротьби. Саме цей характер зробив його зіркою. Також виділю Антона Царенка — це справжнє «золото». Зараз набирається досвіду в Польщі, і я впевнений, що на хлопця чекає велике майбутнє.
— Що найскладніше у вашій роботі? І що надихає?
— Наша робота — це постійний екстрим. Часом рішення потрібно приймати миттєво. З одного боку, це виклик, але з іншого — в цьому є й азарт. З’являється величезне бажання якнайшвидше все владнати й допомогти команді. У нас ніколи не буває рутини, працюємо в стані постійного драйву. Саме це відчуття динаміки та можливість реально впливати на результат і є головним натхненням.
— Яку історію життя нашої академії ви колись розповідатимете онукам, як найкращий і найтепліший спогад про цей шлях?
— Насамперед згадуватиму колектив. У нас панує чудова атмосфера: завжди знаходимо спільну мову, підтримуємо один одного й відчуваємо, що робимо одну спільну справу. Бути причетним до такого великого клубу — це неймовірно. Щиро вдячний долі, що все склалося саме так, і я зміг присвятити життя справі, яку справді люблю. Окреме натхнення для мене — це робота з дітьми. Дитячий футбол — це не про раціональний розрахунок, як у дорослих. Це чиста пристрасть, щирі емоції та справжній вогонь на полі. Ти бачиш, як вони прогресують, як ростуть на твоїх очах, і отримуєш від цього той заряд енергії, якого іноді не вистачає в буденному житті.
Ми прагнемо, щоб наш клуб, починаючи саме з дитячої школи, постійно піднімався на новий, іще вищий професійний рівень. Коли бачиш, що десь стає краще, що система вдосконалюється — приходить розуміння, що в цьому є і частинка твоєї праці.
— Ви виховали сотні талановитих гравців, які зараз прославляють Україну на міжнародній арені. Проте, здається, ваш найголовніший вихованець сьогодні захищає не футбольні ворота, а кордони нашої держави.
— Мої син і донька завжди висловлювали активну життєву позицію. Брали участь у Революції Гідності. У 2022-му Антон пішов захищати країну добровольцем, брав участь у визволенні Київщини та Харківщини, боронив Херсонщину, Донеччину. Зараз воює на одному з фронтів Сходу. Те, що стоїть за свою землю справами, а не словами — це мій найважливіший результат як батька та вчителя.
Донька Анна — відома велоактивістка, п’ятиразова організаторка «Велодня Києва». З початку повномасштабного вторгнення створила волонтерський штаб на Троєщині, забезпечувала продуктами деокуповані села Київщини. Допомагала з авто та дронами бригаді, де з перших днів служив її чоловік Святослав Романчук. Вшановуючи його пам’ять і пам’ять інших загиблих наших воїнів, ми сьогодні мріємо про Перемогу та повернення захисників Вітчизни додому…
Юлія ВЕЛИЧКО
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
