Колишній захисник київського «Динамо» Олександр Романчук, який зараз виступає за румунської «Університатю», розповів про свою кар’єру.
Олександр Романчук— Як би ти оцінив свій шлях від вихованця «Прикарпаття» до футболіста, який зараз грає в Румунії? Що було ключовим у твоєму розвитку?
— Перш за все скажу, що цей шлях був нелегким. Ключовими стали наполеглива праця та віра тренерів у мене. Дуже важливим періодом був перехід з академії у дорослий футбол після 17 років, коли я переїхав до Львова. Тренер у мене вірив і вклав дуже багато сил. Саме тоді я, можна сказати, перейшов із дитячого у дорослий футбол. Ми грали у Другій лізі — це був справді важливий етап.
Потім був перехід у київське «Динамо U-21». Там теж було непросто, адже конкуренція значно вища — з’їжджаються найкращі футболісти України. Але й там я зумів завоювати довіру тренера та непогано проявити себе за два роки. У першу команду потрапити не вдалося, але згодом я підписав контракт із «Львовом» уже у Вищій лізі. Дякувати Богу, я знову сподобався тренеру. Куди б я не приходив, я доводив своєю працею, що заслуговую грати в основному складі. Напевно, саме характер став вирішальним.
— Як змінився твій погляд на професійний футбол після роботи в структурі такого великого клубу, як «Динамо»?
— Коли ти приходиш у «Динамо» (Київ) — найкращу команду країни — і дивишся на старших одноклубників, починаєш брати з них приклад. Там зовсім інший підхід. Гравці набагато більше працюють індивідуально: є персональний підхід і в тренажерному залі, і в харчуванні.
Я пам’ятаю, як дивувався: у мене тренування закінчилось, я вважаю, що настав час відпочинку, а хлопці йдуть у зал і продовжують працювати. Або хтось відмовляється від певної їжі — і ти думаєш: «Чому, якщо це смачно?». Згодом починаєш замислюватися і розумієш, що саме такі деталі й формують професіонала.
— Ти згадав, що брав приклад зі старших. Хто саме тебе найбільше мотивував?
— У той період мені дуже допомогли з адаптацією товариші, з якими я був знайомий ще зі Львова. Але якщо говорити про гравців, які були ближче до першої команди, то це Артур Рудько. Ми з ним майже одразу знайшли спільну мову. Він давав мені поради — і в залі, і безпосередньо на полі. Перші дні адаптації були непростими: нові навантаження, інший рівень. Я досі пам’ятаю, як він підходив, заспокоював і підказував, як краще діяти.
— Що стало найскладнішим під час переходу до «Дебрецена»?
— Це був один із найскладніших періодів. Почалася війна, і переїзд в іншу країну став моїм першим таким досвідом: інша мова, менталітет. Ти приїжджаєш туди, де ти чужий, без звичного середовища, друзів та родини. Тоді ми з дівчиною (зараз вона вже моя дружина) фактично були самі.
Потрібно було звикати до команди, а англійську я тоді знав початково. Найважче — коли ти навіть не розумієш, про що говорять партнери. Але приблизно за пів року, коли я підтягнув мову, стало значно легше. Проте початок, на фоні війни та переживань за сім’ю в Україні, був справді виснажливим.
— Як змінилося твоє ставлення до вимог європейського футболу після переїзду за кордон?
— У той момент я дійсно зрозумів, що за тебе там ніхто не думатиме і не переживатиме. Ти мусиш сам за себе постояти і всюди доводити — як на тренувальному полі, так і поза ним — що ти чогось вартий. Було багато моментів, які вимагали показати характер і довести, що ти не просто хлопчик, з якого можна «пожартувати». У «Дебрецені» я отримав великий досвід: прийшло розуміння тактики, ми приділяли багато уваги аналізу та теорії. Озираючись назад, це був дуже цінний етап.
Зараз у Румунії все було набагато легше, ніж в Угорщині. Я вже знав мову, звик до закордонного середовища, розумів вимоги європейських чемпіонатів. Прийшов уже не юнаком, а 25-річним зрілим гравцем. Мене тепло зустріли і в місті, і в команді. Адаптація пройшла миттєво: тренерський штаб і партнери прийняли дуже добре, а гол у дебютній грі зробив цей процес ще приємнішим.
— Які традиції або особливості підготовки в Румунії тебе здивували найбільше?
— Тут усе на позитивній хвилі, підхід дуже сучасний. Немає такої суворої атмосфери «тільки робота з кам’яним обличчям». Ми працюємо наполегливо, але завжди є місце для гумору та жартів із тренерським штабом. Це дуже мотивує.
— Тебе визнали найкращим захисником Румунії 2025 року за версією Fanatik. Що для тебе означає це визнання?
— Це стало справжньою несподіванкою, адже я приїхав лише пів року тому. Приємно, що люди бачать мою роботу. За цей короткий час склався гарний результат: я забив більше голів, ніж за весь попередній період кар’єри. Така нагорода мотивує не зупинятися.
— Що саме допомогло тобі досягти такого рівня?
— Це комплекс факторів: підтримка сім’ї, стабільність у житті та теплий прийом у команді. Також допомагає робота з індивідуальним тренером і моїм другом Олексієм Довгим — ми постійно вдосконалюємо фізичну форму та техніку.
— Що для тебе є найважливішим досягненням на цей момент?
— В Україні я найбільше пишаюся чемпіонством з «Динамо U-21». У Румунії — виходом в єврокубки, що стало історичною подією для «Університаті». Сезон ще триває, тож сподіваюся, ми зможемо поборотися за титул.
— Що дав тобі дебют у молодіжній збірній України?
— Збірна — це мрія з дитинства. Коли дізнався про виклик від Руслана Ротаня, був на сьомому небі від щастя. Ми тоді виграли турнір у Туреччині. Хоча це був мій останній досвід у «молодіжці», я продовжую працювати, щоб знову отримати шанс одягнути синьо-жовту футболку вже в національній команді.
— Тебе визнали найкращим захисником чемпіонату Румунії. Відчуваєш, що твоя гра вже на тому рівні, щоб претендувати на виклик до національної збірної?
— Вважаю, що говорити про це самому не зовсім правильно. Це рішення тренерського штабу та селекціонерів, які стежать за українцями всюди. Головне — доводити все ділом на полі. На тому рівні, де я зараз граю, проти сильних європейських команд, тренери збірної можуть звернути на мене увагу. Моя ціль — ставати сильнішим та перемагати в кожній грі, щоб заслужити цей виклик.
— Якщо уявити, що ти отримав запрошення до національної команди, що буде твоїм пріоритетом?
— Якщо мене викличуть, моє завдання — допомогти команді. Цілі збірної автоматично стають моїми: чи то кваліфікація на турнір, чи перемога в конкретному матчі. Якщо вийду на поле, віддам себе за країну повністю. Це зовсім інший рівень відповідальності, особливо в умовах війни.
— Хто з гравців національної збірної тобі найбільше імпонує за стилем гри?
— На мою думку, лідер нашої збірної — Ілля Забарний. Він грає на моїй позиції центрального захисника, і я багато в чому беру з нього приклад. Хоча він молодий, ми ще встигли пограти разом у «Динамо». Зараз він для мене — зразок лідерства.
— Кого ти вважаєш найкращим футболістом усіх часів, а кого — найкращим в історії України?
— У світі — Кріштіану Роналду. В Україні — Андрій Шевченко. Він здобув «Золотий м’яч», і це найвищий рівень досягнень.
— Що для тебе важливіше: тактична дисципліна чи індивідуальний характер?
— Ці два фактори нерозривно пов’язані. Без одного не буде іншого.
— Уяви ситуацію: великий трансфер або виклик у збірну — що вибереш у цей момент?
— Для мене важливіше потрапити до збірної України, адже це мрія. А вже після цього значно легше здійснити трансфер у топ-чемпіонат Європи. Гра за національну команду привертає увагу великих клубів, тому такий шлях є логічним.
— Що б ти побажав українцям зараз, в умовах війни?
— Терпіння та віри в Збройні Сили України. Допомагайте, чим можете. Важливо розуміти, що тільки разом ми здатні перемогти ворога. Не стійте осторонь, дійте та вірте, що все буде добре.
Крістіна Пастухова
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
