В нашому житті є не так багато людей, які змусили нас пережити миттєвості абсолютного щастя. Щодо мене особисто, то одними із них були і залишаються футболісти київського «Динамо», які сорок років тому виграли європейський Кубок Кубків. Це сталося пізно ввечері другого травня 1986 року. Не в силах стримати емоції, я тоді вискочив із маминої квартири, де дивився цю гру, на вулицю. І побачив там ще з десяток таких самих як я, серед яких було кілька знайомих. Рівне — місто маленьке! Може хто забув, але тоді довкіл ще був глухий соціалізм — повідомлення про страшну аварію на атомній станції ми слухали по західних «голосах» і не хотіли у це вірити. А тут така радість!
Довго це все не тривало. Тоді ще не було доступних барів і ресторанів, де можна було би подивитися футбол у компанії друзів-уболівальників. І недоступних теж не було… Походивши з пів години засинаючим містом ми розійшлися хто куди згадуючи неповторні епізоди щойно завершеної гри. Гол Заварова на початку матчу, безперервні атаки мадридського «Атлетіко» яке, здавалося, з хвилини на хвилини зрівняє рахунок, а потім дві разючі атаки динамівців, що завершилися голами Блохіна та Євтушенка…
Переможців Кубку Кубків ніхто тоді у Києві урочисто не зустрічав бо вони полетіли до Москви. А потім вся увага дула прикута до Кубка світу в Мексиці, яку команда неперевершеного Лобановського, як ми тоді думали, просто не могла не виграти. Але не склалося. І здобуття останнього поки що, як ми тепер знаємо, європейського кубкового трофею так і не було тоді як слід відзначено. Не до того якось було…
Минали роки і десятиліття. Кумири мільйонів уболівальників, які могли колись реально, а не подумки, обіграти будь-якого суперника, ставали… Ні, не «ветеранами». Ненавиджу це слово. Добре, що невдовзі після тої динамівської перемоги відкрилися кордони і ми дізналися, що заслужених людей можна називати іншими словами. Виявилось, що у них там не буває колишніх чемпіонів. Там чемпіона називають чемпіоном усе життя! Нема у них також «пенсіонерів» і «людей похилого віку». Там їх називають «сеньйорами» та іншими приємними словами.
Та це я відволікся. Бо хотів нагадати про те, що суперкоманда «Динамо» (Київ), яка сорок років тому виграла Кубок Кубків, не проїжджала урочисто відкритим автобусом по Хрещатику, її не зустрічали натовпи фанатів, як це було би в Мадриді, якби той фінал виграв «Атлетіко». Не вміли тоді у нас по-справжньому і головне — вчасно — вшановувати чемпіонів.
Час назад не повернути. Але чому було не спробувати віддати шану тим футболістам сорокарічної давнини тепер — краще пізно аніж ніколи! Але як знайти немолодих вже людей, розкиданих по Україні і світу, як зібрати усіх разом у той самий день? Бо ж у кожного вже давно своє життя не завжди пов’язане не лише з футболом, а й з Києвом, з Україною. І війну і все, що з нею пов’язане, теж ніхто не відміняв. І те, що практично вся команда сеньйорів-чемпіонів 1986 року за виключенням тих, хто вже не з нами, прийшла на стадіон імені Лобановського у той самий день 2 травня, можна вважати маленьким дивом, за яке слід подякувати всім, хто до цього доклався.
Виявилося, що ніщо не забуте і ніхто не забутий! Уболівальники, чиїх батьків 1986 року ще не було на світі, упізнавали і вітали Заварова, Михайличенка, Дем’яненка і усіх інших авторів тої перемоги. А про тих, кому за п’ятдесят, годі й казати! Бо вони, як і я сам, ніколи не забудуть тих щасливих миттєвостей, які вони нам подарували 2 травня сорок років тому.
Микола НЕСЕНЮК для Dynamo.kiev.ua
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
