Новий головний тренер збірної України Андреа Мальдера дав інтерв’ю ТСН, в якому відповів на запитання про своє призначення.
Андреа Мальдера— Вітаю вас із призначенням. Які відчуття?
— Добре, дуже добре. Усі перші дні я займався трохи бюрократією — документами, пошуком житла. Але вже кілька тижнів я зосереджений на команді: переглянув кілька матчів чемпіонату України, багато розмовляв телефоном із футболістами. Тож можу сказати, що я дуже вмотивований, натхненний і не можу дочекатися початку роботи.
— Хто зателефонував першим після призначення?
— Це цікаве питання. Знаєте, я не пам’ятаю. Можливо, Ярмоленко.
— Ми ще поговоримо про цю людину, бо це дуже важливе питання. Але українські вболівальники добре вас знають за роботою, виконаною між 2016 і 2021 роками, коли ви були асистентом Андрія Шевченка у національній збірній. Вас називали «мозком» і тактичним архітектором команди, яка демонструвала сучасну модель гри та вийшла до історичного чвертьфіналу Євро-2020. Як би ви описали себе сьогодні? Хто такий Андреа Мальдера?
— По-перше, мені надзвичайно приємно, але мені здається, що тут надто багато гарних слів про мене. Ми були чудовою робочою групою, колективом. Я виконував свою роботу, мав свою роль, робив свій внесок. Але я завжди кажу, що головним завжди залишається тренер. У той період головним тренером був Андрій Шевченко, також були Мауро Тассотті та інші. Я виконував свою частину роботи, хоча й не вважаю, що був настільки важливим. І кажу це не для того, щоб применшити свою роль, а тому що в команді є ролі.
У моїй команді так само все починається насамперед із тренера та гравців. Я був аналітиком для багатьох команд, працював із тренерами, які, на мою думку, мають великий стратегічний досвід. Вони були прикладом для інших тренерів. Тому беззаперечно, з цієї точки зору, і я виріс.
Мені це завжди подобалося. Але те, чого я навчився за ці роки, — це те, що на першому місці завжди є футболісти. Завжди. І про це ніколи не можна забувати. Саме вони — головні дійові особи. Саме вони виходять на поле. Саме вони втілюють ідеї тренера в життя. І тому їхня готовність, їхня самовідданість, їхні характеристики є фундаментальними.
Тренер, беззаперечно, дуже важливий. Він має вміти максимально розкривати характеристики гравців, які відрізняються від команди до команди. Тому порівнювати гру п’ятирічної давнини було б моєю помилкою, а не помилкою вболівальників. Я сподіваюся, що ми зможемо повторити результати тієї команди. Безумовно, з естетичної точки зору ми можемо зіграти краще, а можемо — гірше. Це покаже час.
Але кожна команда має своїх гравців, свої особливості, свою душу. І тому, як і тоді, я намагатимуся докладати максимум зусиль. А цього разу — ще більше, бо тепер маю більшу відповідальність.
— У чому полягає ваш принцип роботи? Є щось особливе, що допомагає вам рухатися вперед?
— Особисто для мене моїм двигуном завжди була пристрасть. Пристрасть до цієї роботи. Я виріс у світі футболу. Моя родина походить зі світу футболу. І хоча я завжди був вільний у своїх рішеннях, першим двигуном була саме пристрасть.
Кожного разу, коли я відчував щось усередині, це й спонукало мене рухатися вперед. Іноді все виходило добре, іноді — не дуже, як це часто буває в житті. Але саме ця мотивація дає мені енергію. Вона змушує мене прокидатися на світанку з якоюсь ідеєю. Я завжди тримаю блокнот і ручку на тумбочці та записую думки. Або передивляюся ще одне відео гри. Або працюю в офісі, як ви мене сьогодні застали. Тому, якщо треба знайти слово, яке описує мій секрет, то це — пристрасть до цієї роботи.
— Пристрасть потрібна навіть для того, щоб приготувати каву.
— Абсолютно. Без пристрасті нічого не буде. І я б додав ще сильне почуття любові до того, що ти робиш.
— Андрій Шевченко назвав вас італійцем із українською душею. Ви погоджуєтеся з цим визначенням?
— Яке гарне слово використав президент. Я цього не знав. Це наповнює мене великою гордістю. Я не українець, я італієць і пишаюся цим. Але водночас я відчуваю себе українцем із багатьох причин. Можливо, саме тому, що п’ять років прожив тут через роботу та мав змогу пізнати ваш надзвичайний народ.
Я багато подорожував Європою, але завжди підтримував зв’язок із багатьма людьми звідси. Після початку війни ця прив’язаність стала ще більшою. З’явилося бажання підтримати друзів — хоча б словом чи телефонним дзвінком.
Я не думав, що одного дня знову працюватиму в Україні. Це було щось надзвичайне. А зараз, після призначення, у мене ще більше почуття гордості та відповідальності за цю країну. Я завжди кажу: Україна обрала мене, але і я обрав Україну.
Я міг обрати іншу роботу — в Англії, в Італії, в інших країнах. Цього року я отримав кілька пропозицій. Але коли з’явилася можливість повернутися сюди, я не мав жодних сумнівів. Було щось, що тягнуло мене сюди.
— Якщо це не секрет, де саме ви могли працювати?
— Було б не дуже коректно говорити конкретно. Але я міг працювати в Англії, міг працювати в Італії. Проте я не поспішав. Чекав на щось, що мене справді зачепить зсередини. І це сталося.
Я завжди говорив президенту, що все має йти своєю чергою. Федерація — це не клуб, де президент має повну владу у прийнятті рішень. Тут є багато людей, багато кандидатів. Тому процес не був простим.
Одного дня президент сказав мені, що я можу бути серед кандидатів, якщо відчуваю в собі сили. І хоча я боявся, що цього може не статися, все одно подякував йому. Я сказав: «Андрію, я дуже ціную вашу мужність». Бо зараз непросто запросити іноземного тренера. Тим паче такого, який на високому рівні ще не працював головним тренером.
І я дійсно вдячний йому. Навіть якби це призначення не відбулося, мої почуття до України не змінилися б. Навпаки — лише посилилися.
— Я знаю, що у вас є татуювання з українським тризубом. Коли ви вирішили його зробити?
— Після відбіркового раунду до чемпіонату Європи. Хтось може сприймати це просто як малюнок на шкірі, але я ставлюся до нього з великою повагою. Це тризуб на тлі синьо-жовтого прапора.
Я зробив його не для забави. Ми тоді досягли надзвичайного результату, коли, здавалося, все було дуже важко. У групі була Португалія з Кріштіану Роналду. Але я настільки жив грою нашої команди та вірив у наш успіх, що сказав собі: «Якщо ми вийдемо першими — зроблю українське татуювання». Так і сталося. Я повернувся до Мілана, зробив це татуювання і з гордістю ношу його досі.
— Збірна України Андрія Шевченка, у штабі якої ви працювали, часто грала в контратаку. Ви будете зберігати цей принцип під час свого тренерського терміну? Який стиль гри ви хотіли би прищепити збірній України?
— Якщо говорити з тактичної точки зору, то, на мою думку, були різні періоди. Були матчі, в яких ми, так би мовити, були майже змушені грати, можливо, спокійніше. Це називається контратакою. Вочевидь, через те, що ми зустрічалися з командами, які мали вищу якість гри, ніж ми. І тому потрібно було мати розумний підхід, щоб знати, як грати проти сильних команд, вміти використовувати певні можливості, які можуть створюватися.
Бували й інші матчі, де ми мали перевагу у володінні м’ячем, де нам вдавалося домінувати. Я вважаю, що не можна бути завжди однаковими у всіх матчах. Просто змінюється суперник. Це твердження може здатися банальним, але так і є.
Якщо ти зустрічаєш команду, яка має набагато сильніші якості, ніж ти, ти майже змушений захищатися і контратакувати. Але те, чого, на мою думку, не вистачало цій команді і що я б хотів бачити в цій команді, — це сміливість.
Сміливість, на мою думку, не означає завжди атакувати або завжди захищатися. Це означає, що б не сталося під час гри, підходити до цього з мужністю. Якщо ти повинен захищатися — роби це з мужністю. Якщо ти повинен атакувати — роби це мужньо, бо саме цей емоційний аспект змушує тебе почуватися сильнішим.
І тому та команда, яка знала, коли потрібно було захищатися, вміла захищатися з піднятою головою, а коли потрібно було атакувати — робила це з характером.
Крім цього, я ще більше вірю, що в цей історичний момент — я вже неодноразово говорив про це в інших інтерв’ю — якби мені довелося знайти прикметник, щоб охарактеризувати мою національну збірну, я хотів би, щоб цим прикметником було слово «смілива».
Адже в цей момент національна збірна України з футболу є також відображенням і обличчям тих, кого вона представляє. Звичайно, ми говоримо про спорт, але народ не може собі дозволити не бути мужнім, тому що щодня люди, ті, хто перебуває на фронті, проявляють мужність.
Тому і національна збірна повинна мати мужність. Збірна може виграти, може програти. У спорті треба вміти приймати поразку — це частина спорту. Але я не можу уявити, що моя команда боїться. Повага до всіх, але страху — ні перед ким.
— Наскільки важливою є роль спорту у житті суспільства під час війни?
— Це делікатне питання, але я думаю, що в складні моменти навіть від дрібниць можна отримати миті легкості та полегшення, не применшуючи значення речей, які є набагато важливішими у повсякденному житті.
Футбол, так само як і в Італії, дарує тобі це відчуття. Він може подарувати той момент, коли твій патріотизм стає ще сильнішим і ти ще більше пишаєшся, бачачи свою національну збірну на полі. І я думаю, що це дуже важливо.
Напередодні я був на заході, який організувала федерація тут, у Львові, де були діти, які займалися футболом у різних українських футбольних школах. Це було після того, як ми пережили жахливу ніч із жорсткими атаками на Київ.
І тому я особисто, не будучи до цього звиклим, пам’ятаю, що вранці прокинувся ще трохи розгубленим, бо не звик до такого. Це була вкрай неспокійна ніч. А потім я пішов на поле і побачив цих дітей п’яти-шести років, які грали з шаленою радістю. І я подумав, як футбол їм допомагає, як він може подарувати дві години розваги та безтурботності.
Це ж діти, яким шість років, і вони останні чотири роки прожили в таких умовах. А футбол — це теж спосіб допомогти.
Національна збірна після чотирьох років буде тренуватися тут, в Україні. Я вважаю, що це важливий жест з боку федерації. Всі гравці готові приїхати не тільки для тренувань чи ігор, а саме для того, щоб бути поруч із людьми. Будуть заходи, організовані федерацією.
Тому я вважаю це надзвичайним жестом і думаю, що я вирішив жити тут саме через це — щоб спробувати зрозуміти, а потім передати ці відчуття команді. Утім, спочатку треба зрозуміти, як люди живуть, що вони переживають. І я бачу, що вони мають неймовірну силу.
Принаймні я так бачу та розумію зі свого досвіду. Все ж я походжу з Італії. Можливо, у нас є інші проблеми, але не порівнянні з Україною, яка перебуває у стані війни.
І тому бачити силу, яку мають люди, щоб рухатися вперед щодня, для мене є ще одним приводом мотивувати команду. Я хотів би передати якомога більше цієї енергії своєму складу.
— Є гравці, яких у минулому не дуже часто викликали до національної збірної, але щодо яких у вас є плани? За якими критеріями ви плануєте відбирати склад до національної збірної?
— Це група, деяких гравців я вже знаю, бо бачив, як вони практично зростали п’ять років тому. Вони були ще зовсім молодими, були на початку своєї кар’єри. І багатьох із них я сьогодні бачу вже як важливих гравців.
Тож багатьох я мав щастя знати, але я обов’язково мушу розширити свої знання про багатьох українських гравців, які грають у Європі та в українській лізі. Безумовно, я хочу спробувати збільшити можливості вибору.
Зараз, можливо, я роблю вибір на основі своїх знань, але оскільки ми перебуваємо на такому етапі сезону, коли сезон майже добігає кінця, у мене не так багато часу, щоб подивитися на них наживо в матчах. Тому доводиться трохи покладатися на відео, хоча я б хотів бачити їх наживо.
Тому моє найважливіше завдання, яке розпочнеться в липні та серпні, коли стартують нові сезони, полягатиме в тому, щоб ще краще пізнати тих гравців, яких я недостатньо знаю.
Щодо критеріїв, звісно, є технічний критерій. Кожен тренер намагається у національній збірній вибрати, якщо може, гравців, які можуть зробити твої ідеї більш реалістичними. Тому характеристики можуть бути важливими при виборі.
Я хотів би мати дуже-дуже вмотивованих гравців. Хотів би, щоб коли я викликаю футболістів, вони з нетерпінням чекали цього моменту, мали бажання потрапити до національної збірної.
Я весь час кажу це хлопцям: для мене збірна не закрита. Навпаки, вона відкрита для всіх — для всіх гравців українського чемпіонату.
Ви бачили мене з моїм асистентом: я переглядав деякі документи, а він дивився на гравців. Тобто футболістів, яких зараз немає в цьому списку. Гравців, які, можливо, менш відомі, але просто ще не мали можливості.
Я хочу подивитися на них. І, звісно, наразі не можу знати, чи вони вмотивовані. Можу лише припускати. Але я хочу, щоб той, хто приходить сюди, мав дуже сильну мотивацію.
Якщо я бачу, що той, кого тут немає, більш вмотивований, я віддаю перевагу взяти саме його. Це один із параметрів, на який я хочу робити ставку.
— Чи можемо ми назвати кілька імен заздалегідь? Тих футболістів, які увійдуть до складу команди?
— Ми дивимося на гравців. І не тільки на тих, хто в Україні, бо, можливо, є також футболісти з інших чемпіонатів, які вважають, що вони трохи далі від країни — з професійних чи інших причин.
Але ми намагаємося якомога більше розширити пошук гравців, стежити за ними, тому конкретних імен наразі немає.
Можуть бути певні позиції, на які ми намагаємося звернути трохи більше уваги, виходячи з того, де ми менш забезпечені кількістю. І тому, можливо, ми орієнтуємося трохи більше на певні зони, де хочемо збільшити вибір.
— Розкажіть про свій технічний штаб. Хто входить до його складу і за яким принципом ви його формували?
— У цьому федерація була дуже близькою до мене і надала мені повну свободу. Я тісно співпрацюю з технічним директором федерації, який зараз дуже допомагає мені завершити комплектацію деяких посад у штабі — перекладача, відеоаналітика, тобто деяких важливих фігур, на які я покладаюся через їхній досвід та знання.
Мій колега, якого я хотів бачити поруч, — це мій помічник, італієць Паскуале Каталано. Людина, якій я дуже довіряю. Він не тільки друг, а й великий професіонал. Має досвід, знання. Ми поділяємо бачення футболу, і він потрібен мені саме для того, щоб допомогти якнайкраще передати це команді.
Потім я хотів би, щоб решта штабу складалася з українців. Я не хотів брати багато інших італійців. І не тому, що вони мені не були б потрібні, а тому, що багатьох українців, які перебувають у цій країні, я вже знаю.
Я хотів би, щоб у команді були люди на кшталт Степаненка. І в цьому федерація також підтримала мене, залучивши його до цього проєкту. Я чітко почув це по телефону — він був дуже натхненний.
Для мене Тарас був частиною тієї збірної, про яку ми говорили раніше. Окрім того, що був важливим гравцем, він був дуже важливим елементом тієї команди. Я пам’ятаю його здатність ніколи не здаватися, бути справжнім бійцем і прикладом для всіх.
Я хотів його не лише через технічні здібності, які, беззаперечно, можуть допомогти багатьом гравцям розвиватися, але й тому, що він може передати цінність цієї футболки навіть наймолодшим.
Те саме стосується і Єзерського, який уже є тренером, був частиною федерації, працював у молодіжних збірних. Також він уже має досвід роботи тренером. Це колишній важливий український футболіст, людина з великою енергією та мотивацією.
Є також тренер воротарів, який уже працював із попереднім тренером. Особисто я його не знаю, але про нього мені дуже добре відгукувалися як з особистого, так і з професійного погляду.
Тож я повністю впевнений, що федерація, збираючи людей навколо мене, робить це з великою увагою до деталей. Федерація дійсно робить усе можливе, щоб допомогти мені. А далі вже все залежить від нас — від того, як ми налагодимо роботу цього штабу.
— На наступний збір викликали 36-річного Андрія Ярмоленка, який уже давно не брав участі у матчах збірної. Серед уболівальників і деяких журналістів ходить припущення, що Ярмоленка не викликали раніше, щоб він не побив рекорд голів за збірну, встановлений нинішнім президентом Андрієм Шевченком. Що ви думаєте про цю ситуацію? Хто вирішив викликати Ярмоленка цього разу?
— Я бажаю Андрію Ярмоленку, щоб він побив рекорд президента. Нехай президент не ображається, але це означатиме, що він забиває голи за збірну. Ні, я так не думаю. Звичайно, я не можу знати причин, через які попередній головний тренер не викликав його, але не думаю, що причина саме в цьому. Навпаки, я майже впевнений, що це не так.
Насамперед я не думаю, що президенту потрібно пояснювати, яким футболістом був Андрій Шевченко. Думаю, він би першим зрадів, якби якийсь український футболіст його перевершив. Рекорди існують для того, щоб їх били.
Щодо мене і того, чому я його викликав, то я не дурень. Я знаю, що Андрій Ярмоленко вже не той, що п’ять років тому. Це знає і він сам, бо він дуже розумна людина. Звісно, він уже не той із точки зору фізичної форми, хоча почувається добре, травм немає. Але це нормально — з віком ти втрачаєш трохи сили, інтенсивності, фізичної енергії, яка, можливо, дозволяє витримувати матч усі 90 хвилин. Втрачаєш трохи швидкості.
Але те, чого ти ніколи не втрачаєш, — це голова. Голова — це те, що не має віку у спортсмена. І він, окрім того, що був дуже технічно ефективним у молодості, також був дуже ефективним у тому, щоб бути особистістю на полі. А це не має віку.
Я з ним розмовляв, відчув, що він дуже вмотивований. Подивився йому в очі й знаю, що він дасть свій максимум. Я не можу просити його бігати флангом, як раніше, сто разів за матч — це було б помилкою. Але я вимагаю від нього того, що є всередині: рішучості, агресивності, особистості, лідерства. На мою думку, це дуже важливо.
І насамкінець скажу: я поважаю його як футболіста. Якщо мені доведеться його замінити — я заміню без проблем. Якщо випускаю його з перших хвилин — значить, він цього заслуговує. Якщо не випускаю — значить, грає інший. Але я знаю, що він поважатиме мої рішення так само, як і я поважаю його. Тому я не боюся керувати ним.
У це вікно я хотів знову його оцінити, переглянути, поспілкуватися з ним, а далі — подивимося. Сподіваюся, що він буде у відмінній формі й у вересні. А якщо потім я його не викличу, то це може бути з тисячі інших причин. Я не знаю, що буде у вересні, але зараз я задоволений тим станом речей.
— Чи може він стати тим твердим і сильним лідером, якого так потребує команда, особливо коли є багато молодих футболістів? Таким собі старшим братом, який може сказати тверде слово, коли це потрібно? Бо, на мою думку, ви досить делікатна людина, яка не вступає у конфлікти.
— Тут є дві речі. Чи може це робити Ярмоленко? Звичайно. Але я хочу, щоб зростали всі гравці, щоб вони піднімали загальний рівень — не лише технічний. Настав час зробити стрибок. Треба ставати дорослими, брати на себе відповідальність, відповідати за свої дії. Не можна завжди думати, що хтось інший тобі допоможе — Ярмоленко чи ще хтось.
Так, Ярмоленко має вік, досвід і багато матчів за збірну. Природно, що йому хочеться бути старшим братом. Але я хочу, щоб росли й інші. Не треба чекати, що хтось усе зробить за тебе. Ні — я сам починаю робити своє.
Щодо того, що я делікатна людина — це правда. Я дуже поважаю людей, але також умію бути твердим. Не кажу «жорстким», бо це слово мені не подобається, але я не дозволяю нікому сідати мені на голову в роботі. Особливо не терплю неповаги до людей і незрозумілих речей.
Тому я не боюся бути твердим, якщо потрібно. Або підвищити голос. Але завжди — з повагою до людей. М’яка сила і делікатність не означають відсутності рішучості.
— Ваша родина, коли дізналася, що ви приїдете в Україну, як це сприйняла?
— Це було трохи несподівано — для друзів, для мами. Але я вже бував в Україні, тому для мене все було трохи інакше. Крім того, маючи багато українських друзів, я відчував і розумів певні труднощі, певні моменти.
Звичайно, я також цікавився у федерації, де можна жити, які райони є відносно спокійними з точки зору війни, хоча це й звучить трохи некоректно. Можливо, є місця, де жити трохи легше, ніж в інших районах. Тому я багато радився.
Можливо, серед моїх близьких було певне здивування, але ті, хто мене добре знає, розуміли, що я ухвалю саме таке рішення. Вони знають, що в мені є трохи того здорового божевілля, яке підштовхує мене робити певні речі.
Мій брат знав, що це буде мій перший досвід головного тренера. Моя дружина також знала. Вона теж приїде сюди жити, і їй доведеться пожертвувати навіть більше, ніж мені, тому що їй доведеться їздити туди-сюди на роботу. Але вона приїде сюди. І я думаю, що ті, хто мене добре знає, навпаки — раді цьому вибору.
— Сьогодні ми у Львові, але коли побачимося у Києві? Маєте плани переїхати туди?
— Звичайно, я переїду до Києва. Це місто, яке я люблю. Львів я відкрив для себе лише зараз, і він прекрасний. Я не знав його так добре, але він мені дуже подобається. Це місто, пристосоване до людини, де ти почуваєшся як удома вже через кілька годин або кілька днів.
Але Київ для мене — надзвичайне місто. Я житиму у Львові як удома, шукаю тут житло. Але до Києва — чи то на перегляд матчів, чи на зустрічі у федерації — я спокійно приїжджатиму.
Його велич і розмах вразили мене. Живучи в Мілані, я звик до великих міст із парками та величезними проспектами. І мені дуже подобається Київ. Коли я приїхав в Україну і провів там кілька днів, то побачив місто з додатковими шрамами, але водночас — красиве й сильне.
Саме так: зі стадіоном імені Лобановського, легендарним «Динамо», рідним містом Андрія Шевченка — і, певною мірою, вже моїм також.
Катерина Нестаренко
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
