Центральний захисник житомирського «Полісся» Сергій Чоботенко розповів в інтерв’ю Денисові Бойку, як опинився в академії «Динамо» і чому потім здійснив скандальний перехід до «Шахтаря».
Сергій Чоботенко— У 15 років вас запросили і «Динамо», і «Шахтар». Чому обрали саме киян?
— Перше запрошення було ще влітку від «Динамо» і «Шахтаря», але я взагалі відмовився кудись переходити й залишився ще на півроку в «Металурзі». Тренери були проти мого відходу. Не пам’ятаю, хто тоді був функціонером у клубі, але з батьками розмовляли й казали: «Ні, ми його будемо готувати під першу команду».
Але потім у «Металурзі» почалися проблеми: команда розвалювалася, були питання з бюджетом. Тож зрештою мені дали добро рухатися далі. Чому вибрав «Динамо»? Не знаю. Напевно, з дитинства більше подобалося саме «Динамо» — і мені, і моїй сім’ї. Можливо, кияни були наполегливішими у своєму бажанні запросити мене. Так у 15 років я переїхав до Києва.
— Не пошкодували, що обрали академію «Динамо»?
— Ні, взагалі не пошкодував. По-перше, зустрів друзів, з якими досі спілкуюся. По-друге, на моєму шляху були дуже хороші тренери — від академії до U-21. Тому про період у «Динамо» зовсім не шкодую. Це був дуже важливий етап мого розвитку.
— Перед дебютом у дорослому футболі вас підпускали до тренувань із першою командою? Говорили про перспективи?
— Був такий момент за Сергія Реброва. Мене залучали до тренувань із першою командою. Так, дебютувати за «Динамо» не вдалося, але тоді була шалена конкуренція: Хачеріді, Драгович, Віда.
Потім Ребров пішов. В академії працювали іспанські фахівці — в U-19, U-21. До мене вони завжди добре ставилися. Коли ще не було зрозуміло, залишаться вони чи ні, я спілкувався з Унаї Мельгосою. У мене завершувався контракт, і він сказав: «Якщо ми залишимося, я б хотів, щоб ти продовжив угоду, бачу тебе в команді надалі».
Почалася відпустка, я поїхав додому, а потім із новин дізнався, що Ребров не продовжив контракт і іспанці теж залишили клуб. На їхнє місце призначили Юрія Мороза.
— Тоді ви вже зрозуміли, що залишитися не вийде?
— Так. Я розумів, що не залишуся в його команді, тому що в нас були не найкращі стосунки.
— Чому?
— Чесно кажучи, не знаю. Але з самого початку, як мені здавалося, було якесь упереджене ставлення. Десь я йому жорстко відповів, і після цього в нас не склалося.
— Ви казали, що пішли з «Динамо» не зі своєї волі. Що стало останньою краплею?
— Думаю, саме ця людина вплинула на моє рішення. Після його призначення я ще певний час тренувався з U-21. Тоді багато спілкувався із Сергієм Федоровим, який тренував мене ще в U-16 та U-17.
Він казав: «Я хочу, щоб ти залишився. Бачу в тобі перспективу». Я відповідав: «Добре». Він говорив, що поспілкується з керівництвом. А потім сказав: «Не пробивається. Не знаю, що у вас сталося, але тебе не хочуть бачити».
Тоді я вирішив, що немає сенсу силоміць залишатися. Якщо тебе не бачать у команді, то навіщо бути третім чи четвертим варіантом? Мені було 19 років, і це не мало сенсу.
— Образа на клуб залишилася?
— На сам клуб — ні. Я з повагою ставлюся до «Динамо» і до всіх людей, які там працювали. Тому образи немає.
— Як у вихованця клубу, у вас залишилася мрія зіграти за «Динамо»?
— Звичайно. Динамівське серце все одно залишається. П’ять років провів в академії — з 15 до майже 20 років. Це вже свідомий вік, коли формується справжня прив’язаність до клубу. Саме тоді й прийшла любов до «Динамо».
— А що відчуваєте зараз, коли обігруєте «Динамо»?
— На початку було бажання щось довести. Виходиш на матч і думаєш: «Зараз я вам покажу». Хотілося довести, що дарма від мене відмовилися.
Особливо сильні емоції були, коли я перейшов у «Шахтар». Ми стали чемпіонами, а останній матч сезону був саме проти «Динамо». От тоді емоції просто переповнювали.
— Після «Динамо» ви опинилися в «Шахтарі». Але перед цим були в «Чорноморці»?
— Так. Після відходу з «Динамо» поїхав на перегляд у «Чорноморець». Уже в першу команду. Роман Бабич зателефонував, запросив, мені навіть запропонували контракт.
Але під час перегляду подзвонили з «Шахтаря» й запропонували перехід. Сказали, що спочатку буде U-21, а потім, можливо, «Маріуполь» і виступи в УПЛ.
У «Чорноморці» тоді все виглядало досить специфічно. Поля поливали за секундоміром: людина виходить, натискає кнопку — і воду вимикають. Прання теж було погодинне. Після умов у «Динамо» це дуже кидалося в очі. Харчування також було не найкращим. Не було тієї атмосфери, яка б притягувала.
Хоча це була команда Прем’єр-ліги і хороший варіант для старту, я все ж обрав «Шахтар». Не шкодую. Ми стали чемпіонами з U-21, потім я перейшов у «Маріуполь» і почав грати на дорослому рівні.
— Не боялися реакції через перехід із «Динамо» в «Шахтар»?
— Хейту було дуже багато. У Києві заходиш у ліфт, а сусід каже: «А, це ти в «Шахтар» перейшов?» І поки їдеш із 14-го поверху вниз, вислуховуєш усе, що він про це думає.
У пресі багато писали, в Instagram теж вистачало повідомлень. Але це нормально. Коли переходиш до головного суперника, таку реакцію можна зрозуміти.
— Були готові до цього?
— Звичайно. Я розумів: якщо приймаю цю пропозицію, то знаю, на що йду.
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
