Рівно 20 років тому збірна України, обігравши в 1/8 фіналу ЧС-2006 збірну Швейцарії (0:0, пен. — 3:0), вийшла до чвертьфіналу турніру. Про той поєдинок та загалом виступ на чемпіонаті світу пригадав колишній півзахисник української національної команди Максим Калініченко.
Максим Калініченко— Перед стартом відбору на ЧС-2006 Олег Блохін безапеляційно заявив, що збірна України вийде на мундіаль із першого місця. Максиме, як ви тоді сприйняли ці слова? Група ж була непроста — Данія, Туреччина, чинний чемпіон Європи Греція, а ви якраз пропускали той етап через рецидив травми.
— Чесно? Я тоді, як і всі, подумав, що у Володимировича стався легкий перебір емоцій. Думав, добре б нам бодай із другого місця вискочити. Та й починали ми той відбір важко. Але крок за кроком команда пішла вперед.
У мене тоді були інші завдання — я відновлювався й палко вболівав перед телевізором. Бути осторонь завжди важко, тим паче коли це національна збірна, а не клуб — тут тебе просто в якийсь момент можуть припинити викликати.
— Як ви дізналися, що Блохін усе ж включає вас до фінальної обойми на Німеччину?
— Прийшов офіційний виклик на підготовчий збір до Туреччини. Туди поїхало багато кандидатів, здається, під 30 людей. Я одразу зрозумів: це мій шанс. Дуже зрадів, адже в клубі тоді була своя історія: захворів, випав з обойми, десь місяць мені взагалі не давали грати. Я навіть фінал Кубка через це пропустив, сильно розлютився на тренера. Ситуація була непростою, але збірна все перекрила. Коли оголосили остаточну заявку, когось із хлопців відправили додому разом із дружинами, а я залишився. Зрозумів — усе, ми летимо в Німеччину.
— Старт на мундіалі видався катастрофічним — 0:4 від Іспанії. Знаю, що Блохін на емоціях хотів залишити команду. Пам’ятаєте той момент?
— Каша після Іспанії почалася ще та. Олег Володимирович на емоціях збирався мало не валізи пакувати, посварився із Григорієм Суркісом: мовляв, якщо не влаштовує моя робота — я поїхав. А емоційність Блохіна знають всі, себе він точно любить більше, ніж інших. Тому він скипів, коли керівництво ФФУ почало йому пихати.
Тренери в готелі жили на поверх вище прямо наді мною. Після гри було чудово чути, як вони там спілкувалися на дуже підвищених тонах. Жорстка була ситуація, такого провалу ніхто не очікував. Але у підсумку емоції спали і всі почали готуватися до Саудівської Аравії.
«Тренери мали повне право нас розіп’ясти, і вони це зробили»
— Тренерський штаб влаштовував розбір польотів після Іспанії?
— Суто ігрового розбору польотів майже не було, але розмова на підвищених тонах відбулася. Тренерам дуже не сподобалося наше ставлення, вони побачили безвілля. Хоча, відверто кажучи, ніхто не збирався здаватися — просто так склалися обставини: швидкий гол, вилучення, пенальті й пішло-поїхало. Але тренери мали повне право нас розіп’ясти, і вони це зробили.
Ще й преса розкрутила історію: після поразки хлопці пішли з дружинами повечеряти, їх хтось сфотографував із келихами вина, з посмішками... Добре, що тоді не було інстаграмів та тіктоків. Це зараз футболісти під шаленим тиском, їх знімають на кожному кроці. Тоді ж ми могли спокійно поїхати у Берлін на вихідний, пообідати в ресторані, і ніхто з цього не робив трагедії.
— Матч проти Саудівської Аравії ви розпочали зі старту. Як ви дізналися, що будете грати в основі?
— Вже по тренуваннях стало видно, що мене награють у старт. Я почувався розкішно, форма була чудовою. За сукупністю факторів на 99% розумів, що гратиму проти Саудівської Аравії. Тому готувався абсолютно цілеспрямовано.
— Проти Саудівської Аравії (4:0) ви видали матч усього життя: гол та два асисти. На полі тоді були глиби — Шевченко, Ребров, Воронін. Як ви ділили право виконувати стандарти?
— Штрафні Шева взагалі нікому не віддавав — там без шансів. (Сміється). Щодо кутових, то їх міг виконати я, Ребруха чи Русик Ротань. Ми відпрацьовували стандарти на тренуваннях, і я був першою опцією. Взагалі, якщо в когось не йде — мінялися. Пам’ятаю, з Тунісом у мене подачі не пішли, а от із саудитами все залетіло як по маслу. Гра вдалася, ми забили чотири м’ячі й повернули собі впевненість.
— Матч проти Тунісу (1:0) видався неймовірно в’язким. Багато сперечалися про пенальті на Шевченкові. Що пам’ятаєте про ту гру?
— Туніс тоді був дуже міцним, гра вийшла противною та важкою. А щодо пенальті — я взагалі не розумію, чому його називають спірним. Зараз дивишся повтор — це залізобетонна точка! Андрія вдарили по ногах, він не малював фол. Можливо, трохи підіграв падінням, але контакт був стовідсотковий.
Водночас нам тоді трохи пощастило: у Тунісу отримав вилучення Жазірі, та й у нашому штрафному м’яч у руку Вороніну влучив, суддя міг і пенальті свиснути. Фортуна була до нас прихильною, але ми це заслужили своєю чесною роботою. Команда була справжнім монолітом. Звісно, розбивалися на компанії за віком чи інтересами: молодь — окремо, старші — окремо. Це нормально. Але на полі всі гризлися один за одного.
— Після виходу з групи Блохін дозволив команді розслабитися? Може, підключали німецькі зв’язки Вороніна, який тоді у Байєрі грав, щоб організував пива на команду?
— Нам у готель пиво привозили регулярно. (Сміється). До мене в Потсдам приїжджало багато друзів. Я завжди був із ними на зв’язку: «Якщо їдете повз, заскакуйте в готель і не забудьте покласти в багажник кілька презентів». Було спекотно, пиво розходилося швидко. Уся команда знала, що в мене у номері завжди можна змочити горло. Ніхто не напивався в мотлох, але по пляшечці після важкого тренування — це святе.
Тренери до цього ставилися абсолютно адекватно. Блохін, Баль, Кузнецов, Роменський, Альтман — усі футбольні люди, усе розуміли. Ніхто по номерах не ходив і нікого не вистежував. Даєте результат, виконуєте завдання — робіть що хочете в межах розумного. А от уже після Швейцарії погуляли капітально! Приїжджав Святослав Вакарчук, був розкішний банкет, усі співали, кричали — справжнє свято.
«Суто нецензурні відчуття були у всієї лавки запасних»
— Коли в серії пенальті зі Швейцарією Шевченко першим не забив, що подумали?
— Суто нецензурні відчуття були у всієї лавки запасних. Дивитися на це було неймовірно важко. Блохін узагалі не витримав — просто пішов у підтрибунку. Ми стояли й спостерігали. І тут виходить Міля й виконує свою «паненку»! Ми просто охреніли на лавці, а потім почали реготати. Ворона йому після матчу сказав: «Ти хоч розумієш, що з тобою було б, якби ти не забив? Ми б тебе прямо тут і закопали».
Але психологічно «паненка» була геніальним ходом, який зламав швейцарців. Коли все закінчилося, ми побігли влаштовувати купу-малу, а хтось із помічників сходив під трибуни й витягнув Блохіна: «Усе, Володимировичу, розслабся, ми вже в історії!».
— Чого не вистачило проти Італії у чвертьфіналі (0:3)? За рахунком розгром, але ж і в нас моменти були серйозні.
— За моїми відчуттями, матч з Італією взагалі був найкращим для нас на турнірі з погляду гри. Через роки переглядаєш ті матчі по ТБ — звісно, зараз футбол інший, тоді в нас не було такої чіткої тактичної структури, як вимагають сьогодні. Але моменти ми мали розкішні! Я добивав — Дзамбротта витягнув із порожніх воріт, Гусін бив у штангу, хлопці мали супершанси. Буффон головою об штангу вдарився, коли рятував. Ми їх хвилин п’ятнадцять просто топтали у штрафному майданчику. А потім пропустили дві контратаки — і все.
Особливого розчарування не було, ми розуміли, що стрибнули вище голови. Ми просиділи на зборах і турнірі півтора місяця. Морально команда була виснажена до межі. Дійшло до того, що всі шалено хотіли додому. Після гри хлопці підійшли до керівництва й попросили скасувати всі офіційні заходи в Німеччині на наступний день, щоб одразу вилетіти чартером до Києва. Це було суто емоційне вигорання, фізично ми якраз були готові чудово.
— Футболками з італійцями мінялися?
— Що цікаво, багато наших хлопців відмовилися мінятися футболками з майбутніми чемпіонами світу! На власні футболки було стільки замовлень від друзів та родичів, що хлопці казали: «Ні, свої дорожчі, треба додому везти». Я ж викрутився — узяв аж дві італійські: у Дзамбротти та Де Россі. Футболку Де Россі потім комусь подарував, а от Дзамбротти досі вдома лежить.
— Якби ви обирали найкращого гравця України на тому турнірі, кому віддали б нагороду?
— Я б усій команді роздав по нагороді. Добре зіграли всі, і тренерський штаб знайшов ідеальний баланс, який дозволяв почуватися вільно, але й вимоги були найвищими. Це мистецтво — створити таку атмосферу. У кожній конкретній грі був свій герой. Не було футболіста-зірки, була команда-зірка.
Шевченко приїхав після травми, він лише набирав форму по ходу турніру, але він був меганеобхідний — навіть травмованим Андрій відволікав на себе увагу й випив багато крові в захисників суперників, що це розв’язувало руки іншим.
«Нинішній збірній потрібні «собаки», які здатні тягнути упряжку, коли все летить шкереберть»
— Нинішнє покоління збірної України ще недавно називали найталановитішим в історії, але на чемпіонати світу вони не пробиваються. Чого їм не вистачає порівняно з вашою командою?
— Можна, звісно, по-старечому побурчати, але головна проблема очевидна — брак лідерів. Одного вожака в команді замало. У нас лідером був кожен другий. Хлопці приїжджали зі своїх клубів — із «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра» чи з-за кордону — і кожен був сформованою особистістю. Ніхто не намагався перекласти відповідальність на іншого, кожен брав її на себе й запитував перш за все із себе.
Зараз у збірній є набір футболістів із розкішними скілами та божевільними даними, але стати лідером у важкий момент здатен мало хто. Про це й Яремчук говорив кілька разів. Пішли Ярмоленко та Степаненко, які тримали роздягальню, і виник вакуум. Андрію через вік уже важко тримати тонус і на полі, і в роздягальні одночасно. Коли гра не йде, нинішня збірна діє занадто академічно, часом навіть лякливо — кожен наче знімає із себе відповідальність. Нам потрібні «собаки», які здатні тягнути цю упряжку, коли все летить шкереберть. У нового тренерського штабу Мальдери велике завдання — відкопати в комусь ці лідерські якості.
— Хтось із теперішнього складу вам особисто імпонує? Судаков, Шапаренко, Забарний?
— Судаков і Шапаренко як футболісти зі своїми даними мені дуже імпонують. Вони можуть обіграти, забити, але назвати їх великими лідерами, які ведуть за собою команду в кризу, я поки не можу. Лідерство — це не про статистику, воно має відчуватися шкірою.
Забарний — мегапрофесіонал, але, як мені здається, у нього чіткий психотип: він постійно в собі, має особистий план розвитку, будує кар’єру в Європі й абстрагується від зовнішнього шуму. Взагалі видно, що наші легіонери насамперед будують власні кар’єри. До речі, те, що Мальдера зібрав команду на підготовчий етап саме в Україні, попри війну та логістику — це сильний ментальний крок. Європейські клуби не в захваті, але для розуміння реалій та зближення це дуже правильно.
З молодих мені дуже імпонує Боря Крушинський з «Полісся». У нього розкішні дані, я бачу в ньому потенціал і задатки справжнього вожака. Головне — щоб травми не заважали, бо на дистанції вони його трохи гальмують. Якщо пройде цей етап — у нього велике майбутнє.
Андрій Піскун
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
