Екс-нападник київського «Динамо» Валерій Поркуян пригадав кращі сторінки своєї кар’єри та розповів про свої очікування від ЧС-2026.
Валерій Поркуян— Події чемпіонату світу 1966 року до цих пір не стерлися з пам’яті. Це був турнір високого рівня — як у змагальному, так і в організаційному. Ще б пак: тоді сама королева Єлизавета Друга на матчах була присутня! Переважна більшість матчів англійського чемпіонату для збірної СРСР проходили у впертій та напруженій боротьбі. У першому поєдинку групового циклу ми зустрічались з КНДР і перемогли 3:0. У наступній зустрічі суперник був досить серйозний — Італія, яку ми також обіграли, щоправда, з мінімальним рахунком 1:0. У цих двох іграх я участі не брав, а от у третій, із збірною Чилі (яка вже не впливала на вихід із групи), старший тренер Микола Морозов вирішив випробувати тих, хто був у резерві. Серед них був і я. Дебют мій на світовій першості виявився більш ніж вдалим — забив чилійцям два м’ячі. Спочатку Воронін грудьми скинув мені м’яч, і я, перебуваючи ліворуч від воріт, з першого дотику пробив у «дев’ятку». У другій половині зустрічі суперники рахунок зрівняли, але незадовго до фінального свистка вдалося відзначитися знову. Наш воротар вибив м’яч у поле, я про всяк випадок змістився ліворуч у центр — і тут одержав несподіваний подарунок. Захисник чилійців, кинувшись було на перехоплення, помилився, м’яч через нього перескочив, і коли він розвернувся мокрим газоном, я вже вибігав віч-на-віч з голкіпером. Той вискочив із «рамки», а я перекинув м’яча через нього, встановивши остаточний результат — 2:1.
— Нічого собі дебют! І як після цього не довірити місця у «старті» у наступному поєдинку — чвертьфіналі з угорцями.
— Мої результативні дії у першій офіційній грі за збірну на рішенні тренера дійсно позначились. Після «дубля» у ворота Чилі я перебував на піднесенні, як тут Морозов каже: «Готуйся до Угорщини!». Його слова не сприйняв всерйоз, адже тоді, у 1966-му, заміни були заборонені, і брати участь у матчі могли лише одинадцять чоловік. Та невдовзі я мав змогу переконатися, що слова старшого тренера не є вигадкою. Увечері напередодні гри кожному з одинадцяти обраних футболістів давали заспокійливу пігулку, тож переступивши поріг готельного номера після повернення з вечері я побачив її на своїй тумбочці — очам не повірив. Потім Микола Морозов мене покликав і поцікавився: «Витримаєш?». Я впевнено відповів: «Чому б і ні?»
— І як — витримали?
— Авжеж. Вже у самісінькому дебюті гри після передачі Малофєєва я завдав сильного удару по воротах, голкіпер м’яча відбив — і Численко виявився влучним на добиванні. А одразу після перерви забив вже я сам. Був навіс зі штрафного, я приготувався було бити головою, і навіть уже кивнув, але м’яч різко пішов вниз, і я ледве встиг виставити ногу. Багато вболівальників мені потім казали: мовляв, як здорово ти тоді головою забив! А забив я якраз ногою. У другому таймі того поєдинку угорцям вдалося відіграти один м’яч, а у заключній його частині притиснути нас до воріт. Вони були близькими до того, щоб зрівняти рахунок. В одному з ігрових епізодів я підстрахував в «рамці» Яшина, коли відбитий ним м’яч після добивання летів у ворота. На його шляху опинився я, у прямому розумінні ставши грудьми супернику на заваді. Рахунок так і залишився незмінним — 2:1 на нашу користь. Після фінального свистка партнери по команді у роздягальню несли мене на руках (посміхається).
— У півфіналі збірна СРСР зустрічалась із німцями, однак поступилась. Невже не було шансів?
— Шанси були, і зокрема у мене. Та на жаль, використав лише один з них. Це було вже під кінець матчу, коли рахунок був 0:2 на користь німецької збірної. А ще я мав чудову нагоду після навісу Малофєєва, проте не скористався нею. Голкіпер, який розташувався біля «ближньої» штанги, на м’яч вже не встигав. Я було вистрибнув, будучи переконаним, що це гол. Але замість того, щоб думати, потрібно було лише кивнути головою — і м’ячу нікуди було б діватись, крім як потрапити у ціль. Але цього не вийшло і м’яч полетів над поперечиною. Прикро. Та що поробиш…
— Що за історія була із травмою вашого одноклубника та партнера по збірній Йожефа Сабо?
— Пригадую, що через травму Сабо я у другому таймі грав у півзахисті. Наскільки пам’ятаю, в одному з ігрових моментів Йожеф порвав зв’язки гомілкостопа. Замінити його не можна було, тож він приречено стояв біля краю поля. Уявляю собі його стан: ми грали у меншості, а допомогти нам він толком не міг. До речі, на той момент нас було не десятеро, а дев’ятеро: ще перед перервою італійський арбітр Лобелло вилучив Численка. Той рефері, вважаю, і доклав руку до того, щоб збірна СРСР не виграла той поєдинок.
— Чотири голи у трьох матчах на чемпіонаті світу — чудовий показник. Хто зна, яким він був би насправді, якби ви не провели на лаві запасних стільки ж ігор.
— Важко сказати, як насправді склалися б у мене бомбардирські справи, зіграй я в усіх без винятку поєдинках. Та маємо те, що маємо. Шкода, звичайно, що Морозов не надав можливості мені зіграти у матчі за третє місце з Португалією, у складі якої блискуче грав легендарний Ейсебіо. Саме він відкрив рахунок на початку тієї зустрічі, реалізувавши пенальті. Наприкінці першого тайму Банішевський його зрівняв, але інший провідний гравець португальської команди, Торрес, за три хвилини до закінчення основного часу залишив Яшина безсилим після свого потужного удару.
— Наскільки відомо, королева Єлизавета Друга навіть урочистий прийом для призерів світової першості організувала…
— Так, було діло. На цьому прийомі я з королевою навіть здоровався. Їй мене представили, пояснивши, хто я. Єлизавета Друга потиснула мені руку і побажала удачі. Що й казати, приємно було поспілкуватись з персоною такого масштабу.
— У 1970-му ви потрапили у заявку збірної СРСР, але жодного матчу у її складі не зіграли. В чому була причина?
— Важко сказати. Мабуть, тренерський штаб мав думку, що є сильніші гравці.
— Невже на турнірній дистанції із чотирьох матчів — трьох у груповій стадії та одному чвертьфінальному — дати змогу зіграти хоча б невеличкий відрізок часу не можна було?
— В тому-то й справа. Я був повний сил і відчував впевненість, але старший тренер Гаврило Качалін дати мені таку можливість чомусь не наважився. Хоча одного разу мав шанс вийти на поле. Було це наприкінці сумнозвісного матчу 1/4 фіналу з Уругваєм. Мене тоді якраз готували для участі у жеребкуванні, яке відбулося б у разі нічиєї, адже серій післяматчевих пенальті у тій далекі часи ще не було. Але поки готували, наша команда пропустила безглуздий гол — і ми змушені були залишити мундіаль.
— Ви згадали про те, що вас готували до жеребкування. У зв’язку з цим напрошується питання: завдяки яким таким властивостям була обрана саме ваша кандидатура?
— У трьох матчах на груповій стадії ми разом із Мексикою набрали по п’ять очок, зігравши між собою внічию та обігравши Бельгію і Сальвадор. Саме жеребкування і мало тоді визначити, хто посяде перше місце в групі. У такому випадку ця команда отримувала можливість залишитися в Мехіко і приймати Уругвай, а інша мала б вирушати до Гвадалахари, де на неї чекала зустріч з Італією. Так от, партнери по збірній запропонували, щоб на процедуру жеребкування їхав я. Чому саме я? Річ у тім, що ще на чемпіонаті світу 1966 року мене стали називати «фартовий Поркуша». Все тому, що у збірну я тоді потрапив в останній момент, вийшов на поле лише тому, що команда здобула перемоги в обох перших іграх — і раптом почав забивати у кожному матчі. І хоча Качалін не відносився до людей забобонних, він все ж погодився із хлопцями — от я і поїхав. Разом із головою Федерації футболу СРСР Валентином Гранаткіним та начальником збірної СРСР Андрієм Старостіним. Процедура жеребкування проходила у Мехіко, в готелі «Hilton». Після того, як Гранаткін витяг нам право першого вибору, настала моя черга. Я підійшов до столу, на якому стояло відерце від шампанського, накрите білою серветкою. Усередині були дві скатані кульки з цифрами «1» і «2». Вигідним варіантом для збірної СРСР була «одиниця». Але головне було не промахнутися із жеребом! Тож коли я підходив до відерця, відразу вирішив: ту кульку, яку намацаю першою — ту й візьму. І таки витягнув «одиницю»! У великому приміщенні відразу ж почувся багатоголосий гул розчарування. А коли я повернувся з жеребкування до табору збірної, хлопці почали мене підкидати, наче тренера, який виграв чемпіонат чи почесний трофей. З тих пір пройшло багато років, але моя фартовість часто ставала у пригоді.
— Що цікавого з «фартової» практики пригадується?
— Багато чого було. Працюючи у нинішньому тисячолітті у тренерському штабі «Чорноморця», мене часто відряджали до Києва на жеребкування кубкового розіграшу. І мені завжди вдавалося витягувати суперника з нижчої ліги. Був ще один випадок, пов’язаний із виступом «Чорноморця» у Кубку УЄФА. У першому матчі другого кваліфікаційного раунду розіграшу 2006/07 наша команда зіграла вдома з польською «Віслою» 0:0. Однак я був впевнений, що «Чорноморець» зіграє у Плоцьку 1:1 — і пройде далі. Так воно і сталося.
— Чемпіонат світу 2026 року, який проходить нині у США, Канаді та Мексиці, вперше в історії футболу має аж 48 учасників. Це «плюс» чи «мінус» для футболу?
— Дивлячись з якого боку подивитись. До «плюсів» віднесу появу низки команд із слабо розвинених у футбольному сенсі країн. Ну хто, скажіть мені, знав щось достеменно про збірні Кюрасао, Кабо-Верде чи Йорданії? Але ж для кожної з них участь у світовому мундіалі — це величезний крок вперед для футболу. Тим більше, що деякі з таких маленьких країн вже встигли показати зуби на цьому турнірі. І хоча не всі пройшли у наступний раунд — не біда. Головне, що тепер у них з’явився стимул перевершити себе у найближчому майбутньому. А щодо «мінусів». Це втрата компактності турніру, який через таку велику кількість учасників є надто розтягнутим у часі.
— Очікування, які були у вас перед стартом світової першості, себе виправдовують?
— У більшій мірі — так. Я чекав, що буде багато цікавих ігор, в яких ми побачимо вперту та безкомпромісну боротьбу з гарними комбінаціями і красенями-голами — і воно так є. Цей чемпіонат подарував чимало несподіваних результатів, а деякі просто приголомшили футбольний світ. Я не чекав, що так слабо виглядатимуть представники Європи — Чехія і Туреччина, які не вийшли із своїх груп. А що стосується матчів 1/16 фіналу, то сюрпризи на цій стадії відбуваються щодня. Бразилія лише у компенсований час вигризла перемогу над японцями, ледве на народивши одну з найгучніших сенсацій. Але все ж такі сенсації вже є, і обидві з серіями післяматчевих пенальті — Парагвай переміг Німеччину, а Марокко обіграло Нідерланди!
— Хто з футболістів став для вас справжнім відкриттям?
— Якщо не брати до уваги знаних футбольних зірок — таких, як Ліонель Мессі, Кріштіану Роналду, Кіліан Мбаппе, Ламін Ямаль, Ерлінг Голанд, Усман Дембеле та Гаррі Кейн, то дуже приємне враження складає півзахисник французької збірної Майкл Олісе. Цей футболіст має багато чеснот, які можуть зробити його найкращим гравцем чемпіонату світу. Його гра вражає.
— Кого вважаєте фаворитом нинішнього Мундіалю?
— Після того, як зійшли з дистанції Німеччина та Нідерланди, кількість фаворитів зменшилась. Та все ж я вважаю, що такими є Франція, Іспанія, Португалія та Аргентина. Кожна з цих збірних має у своєму складі класних футболістів, яким до снаги дійти до фіналу. А хто саме проб’ється до вирішальної гри і як там буде — побачимо.
В’ячеслав Кульчицький
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
