Багаторазовий чемпіон та володар Кубка України у складі «Динамо», тренер Сергій Федоров дав інтерв’ю Денисові Бойку.
Сергій Федоров— Сергію Владиславовичу, розповідайте, як ваші справи? Чим зараз займаєтеся?
— Зараз, так скажемо, у мене такий активний відпочинок. Більше їздимо з ветеранами, граємо, зустрічаємося з дітьми, займаємося благодійністю.
— Давайте тоді до актуального. Чемпіонат світу зараз дивитеся?
— Так.
— Хто подобається? Хто вже сподобався? За кого вболіваєте?
— Напевно, все ж таки вболіваю за Францію. А ще дуже сподобалася збірна США. Мені дуже сподобалося, як вони грали. Хоча останній матч проти Бельгії… Якось початок гри їм не вдався, десь не пощастило.
— Можливо, тому що Трамп трохи втрутився?
— Можливо. Усе розвернулося не в той бік.
— Якщо аналізувати футбол збірних сьогодні, наскільки він змінився порівняно з тим футболом, у який грали ви?
— Змінився. Дуже змінився. Мені здається, стало більше швидкості, більше роботи з м’ячем саме на швидкості. І фізично футбол теж дуже виріс.
— Якщо говорити про чемпіонат світу 2006 року, то для збірної України це був особливий турнір. Парадокс у тому, що ви мали всі шанси на ньому зіграти, але, на жаль, цього не сталося. Ви провели майже весь відбір, були основним захисником. Чому так сталося?
— Так, для мене це, мабуть, маленька трагедія. Але що вже про це жалкувати? Після «золотого» матчу з «Шахтарем», де був додатковий час і ми дуже довго грали, я отримав травму. Навантаження були дуже великі, у мене сильно боліла спина. Після гри ми приїхали до Києва, почалися судоми. В один момент я сідав, встав — і відірвав задню поверхню стегна.
— Тобто все пішло від спини?
— Так.
— Це сталося вже після гри?
— Так, уже після гри.
— Але сам матч ви дограли повністю?
— Повністю. Після цього хлопці з «Шахтаря» вже в збірній мені казали: «Сергію, ти так бігав туди-сюди, що…». А болі під час гри вже відчувалися. Поле було дуже жорстке, грали у Кривому Розі.
— Коли ви відчули цю травму, одразу зрозуміли, що це серйозно і можете пропустити чемпіонат світу?
— Так. Я відразу зрозумів, що це надовго. Біль був настільки сильний, що я десь на секунд тридцять навіть знепритомнів.
— Який вердикт лікарів був після травми?
— Одразу сказати було важко, бо був сильний набряк. Уже на третій-четвертий день після повного обстеження з’ясувалося, що я повністю відірвав задній м’яз стегна. І ще був ушкоджений нерв, який ішов від спини. Через це я й знепритомнів.
— Якби можна було повернути час назад, цієї травми можна було уникнути?
— Можливо. Але ти ж знаєш, як усе було. Після гри в Кривому Розі ще півтори години їхати до аеропорту, потім переліт до Києва. Якби відновлення почалося відразу після матчу, можливо, усе було б інакше.
— Тобто саме відсутність нормального відновлення стала однією з причин?
— Думаю, що так.
— Це, мабуть, було неймовірно прикро, адже ви були повноцінним гравцем збірної й пропустили перший для України чемпіонат світу.
— Так, дуже прикро. Я десь на тиждень-два взагалі випав із життя.
— Але потім був дуже красивий жест з боку збірної…
— Так. Коли хлопці вже були на зборі, мені подзвонили й сказали: «Приїжджай на стадіон». Після гри я зайшов у роздягальню, там були Григорій Михайлович Суркіс і Олег Володимирович Блохін. Вони сказали: «Ти все одно їдеш із нами. Але бутси ми тобі давати не будемо».
— Тобто видали все, окрім бутс?
— Так.
— Для вас це, мабуть, був дуже сильний жест підтримки?
— Мені було дуже приємно. У той момент така підтримка була дуже потрібна.
— Це була більше ініціатива Григорія Суркіса чи Олега Блохіна?
— Думаю, що Олега Володимировича. Мабуть, саме він наполіг. І хлопці теж дуже хотіли, щоб я поїхав із командою. Мені було дуже приємно бути поруч із ними, підтримувати їх. Це незабутньо.
— Ще одна, як на мене, цікава тема. Ви на своєму досвіді пройшли через це, я також. Це оренди. Оренди в команди, де ти будеш більше грати, де матимеш постійну практику. Потім це може вилитися — і на вашому прикладі, і на моєму — у те, що ти повернешся вже підготовленим, із розумінням, із досвідом до команди вищого рівня й там уже будеш відповідати цьому рівню. На вашу думку, чому нинішнє покоління, не знаю, або боїться йти в оренду, або їх усе влаштовує, якщо вони, наприклад, перебувають у наших топ-клубах — «Динамо», «Шахтарі»? Чому сьогодні молоді футболісти більше бояться або не хочуть йти в оренду, а залишаються в комфортних умовах?
— Їх, мабуть, влаштовує те, що є. Розумієш, є спортивна конкуренція і фінансова. Вони йдуть поруч. Коли є спортивна конкуренція, гравець прогресує, досягає певних результатів. Відповідно, росте і фінансова складова. Якщо він зупиняється, то спортивної конкуренції вже немає, залишається тільки фінансова. Якщо ж не зупиняється, то і спортивно, і фінансово піднімається. Багато молодих гравців зупиняються на певному етапі. Тобто більше відштовхуються від фінансової конкуренції.
— Для себе?
— Так, для себе. Вони не розуміють, що якщо будуть ще більше працювати, то фінанси й так прийдуть. Чим більше вони гратимуть, тим більше отримуватимуть. Але їх усе влаштовує.
— Тобто тут уже питання в тому, яку мету людина ставить перед собою: грати чи заробляти?
— Так. Треба грати й отримувати, а не просто заробляти. Ми вже говорили про це. Зараз молоді футболісти отримують, але не заробляють.
— Це можна назвати недалекоглядністю? Вони не дивляться на кілька років уперед? Їх влаштовує п’ятирічний контракт, і вони не думають, що буде після його завершення, якщо вони не створять собі ім’я, завдяки якому житимуть далі?
— Думаю, що так і є.
— Розкажіть, як відбулося ваше повернення в київське «Динамо». Я так розумію, Валерій Васильович Лобановський повертав вас із ЦСКА.
— Так. Я тоді грав у «ЦСКА-Борисфені». Пам’ятаю, у нас був якийсь матч чемпіонату. Я забив одразу два голи.
— Усе ж задатки нападника далися взнаки.
— Я добре грав головою. Мені дуже подобалося забивати саме головою. Забив ті два м’ячі. Потім мені вже розповідав Федорович Чубаров, що на тому матчі був Лобановський. Вони сиділи поруч, і Валерій Васильович запитав: «Хто це такий, ваш Федоров? Повертайте його назад». Пам’ятаю, це було восени. Лобановський збирав усіх динамівців. Я приїхав. Він розповів, що буде далі, а потім викликав мене до себе. Заходжу — сидять Пузач і Лобановський. Я в шкіряній куртці, із сережкою. Він дивиться на мене й каже: «Люблю сучасну молодь». Я відразу зрозумів, що сережку треба знімати. Одразу мене «обрізав». І я зрозумів, що саме тоді закладався цей фундамент.
— Повертаючись у «Динамо», ви були готові до конкуренції?
— Так.
— Тобто ви розуміли, хто там є?
— Я поставив собі мету: хочу грати в київському «Динамо». А далі — крок за кроком.
— Хто тоді був вашими конкурентами?
— Влад Ващук, Олександр Головко. Потім з’явився Каха Каладзе. Ще були хлопці, вже всіх не пам’ятаю, але конкуренція була дуже серйозна.
— Після повернення ви провели сезон у першій команді, а потім більше грали за «Динамо-2»?
— Так. Іноді виходив на заміни в першій команді, але потрібна була ігрова практика. Якщо хтось мало грав, ми їхали за «Динамо-2» й отримували її там. За «Динамо-2» я зіграв дуже багато матчів.
— Це теж був важливий досвід?
— Звичайно. Тоді перша ліга була дуже конкурентною. Там були хороші команди й сильні футболісти. У майбутньому це мені дуже допомогло.
— Яким вам запам’ятався Валерій Васильович Лобановський?
— Для мене це гуру. Авторитет величезного масштабу. Моєю мрією було грати в київському «Динамо» і працювати під керівництвом Лобановського. Я виріс у Києві, до 15 років жив у комунальній квартирі. Десь із десяти років збирав фотографії футболістів «Динамо», вішав їх на стіну. І навіть подумати не міг, що через якийсь час усі ці кумири стануть моїми старшими товаришами, з якими я працюватиму й бачитимуся щодня.
— Ми вже трохи зачепили цю тему. Фраза «організм бореться» підходила далеко не всім. Опишіть ті шалені навантаження, про які зараз уже складають легенди. Наскільки було важко на початку?
— Спочатку було дуже важко. Але потім організм адаптується. Звикаєш. Усі ці тести — сім по п’ятдесят, п’ять по триста — до тренування, після тренування… До цього теж звикаєш. Михайличенко, Безсонов розповідали, що у їхній час навантаження були ще більшими. Вони навіть бігали з нашатирним спиртом. У нас теж було важко, але хлопці адаптувалися й розуміли, що це допоможе їм у майбутньому.
— За роки роботи з Лобановським як часто ви з ним спілкувалися? Можливо, пригадуєте якусь особливу розмову?
— Десь чотири-п’ять років за мною стежили різні клуби, але мене не відпускали. Одного разу закінчився контракт, і мені запропонували дуже хороший варіант. Сказали: «Поговори з Лобановським. Якщо відпустить — ми тебе забираємо». Я пішов до нього. Потім пошкодував, що пішов. Вийшов із кабінету — голова була ось така. Зрозумів, що нікуди не піду.
— А що він сказав? На підвищених тонах?
— Ні. Абсолютно спокійно. Каже: «Ти говориш, що хочеш грати? Будеш грати. Прийде час — будеш грати. Побачиш. Ти мені потрібен».
— Тобто спокійно все розклав по поличках?
— Так. І все. Ти вже нічого не можеш із цим зробити. А потім, через певний час, розумієш, що він мав рацію. Настав момент — і я почав грати.
— Свій перший матч у Лізі чемпіонів пам’ятаєте?
— Здається, це був «Баррі Таун».
— Так, це був ваш дебют у Лізі чемпіонів.
— Так. Здається, виграли 8:0. Але найяскравіше мені все ж запам’ятався матч із «Панатінаїкосом».
— Чи можна сказати, що захисники в команді Лобановського були настільки універсальними, що могли зіграти практично на будь-якій позиції?
— Доводилося грати і праворуч, і ліворуч. Але сказати, що ми були настільки універсальними, мабуть, не можу. Сьогодні я кажу своїм хлопцям, яких треную, що захисники — це одна з ключових ролей у футболі. Якщо команда домінує, саме через них починається гра. Вони мають бути технічними, швидкими, адаптованими до сучасного футболу. На той час усе було трохи простіше.
— Якою тоді була модель центрального захисника?
— Було більше персональної відповідальності. Якщо говорити про мене, то мені казали: «Грай із цим нападником. Я не хочу його бачити». Тобто максимально вимкнути його з гри.
— Вас учили персональній опіці?
— Ні. Просто ставилося завдання: зробити так, щоб цього нападника не було видно на полі. При Лобановському треба було ще виконувати певні показники ТТД. Але коли мені ставили таке персональне завдання, усе інше відходило на другий план. Головне — щоб цей нападник не забив.
— З ким із нападників було найважче грати? В Україні чи в Лізі чемпіонів?
— У чемпіонаті України були дуже хороші форварди. Пам’ятаю Мартинова із «Зірки». Були сильні нападники в «Чорноморці». Уже всіх не пригадаю. А якщо говорити про Європу — Анрі, Коллер, Рауль.
— Серйозні прізвища.
— Страшні. Найбільше запам’яталися матчі проти Анрі. Часто грали проти «Арсенала». Проти Рауля теж. До кожного треба було підбирати свій стиль. З Раулем треба було весь час бути поруч і не дати йому прийняти м’яч. Якщо прийняв — уже дуже важко зупинити.
З Анрі навпаки — потрібно було залишати метр-два дистанції, тому що швидкість у нього була неймовірна.
А Коллер… Тут головне було не дати йому схопити тебе рукою. Бо якщо схопить — усе, полетиш, як повітряний змій.
Тоді ж не було такої аналітики, як зараз. Сьогодні можна показати футболістам сильні сторони нападника, пояснити, як проти нього діяти. Тоді такого майже не було. Виходив на поле й уже по ходу матчу підлаштовувався.
— Повертаючись до того історичного сезону Ліги чемпіонів, коли команда дійшла до півфіналу. Після важкої кваліфікації зі «Спартою» могли уявити, що зайдете так далеко?
— Ні. Але в нас була така команда і така конкуренція, що фактично було два рівноцінні склади. Якщо хтось вибував, одразу був інший, готовий вийти. І всі були готові грати.
— А що можете сказати? Перебуваючи всередині тієї команди, що було головним чинником того, що «Динамо» в тому сезоні дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів і могло навіть грати у фіналі найпрестижнішого європейського турніру? Що було найголовнішим?
— Усі розуміли: якщо будемо все робити гуртом, то досягнемо результату, який усім сподобається. Знаєте, у футболі часто кажуть: хтось носить рояль, а хтось на ньому грає. У нас такого не було. Усі працювали однаково — і в атаці, і в обороні.
— Чому вас як команду не лякав жоден іменитий суперник? Мені так здається, що вам було абсолютно байдуже, хто виходить проти вас — «Реал», хтось інший. Ви просто виходили, грали й перемагали. Що було у вашому менталітеті? Адже навіть зараз, коли виходиш проти найкращої команди світу чи Європи, усе одно є внутрішній мандраж.
— Мандраж має бути.
— Але по вас не було видно, що він є.
— Коли виходиш на поле й починається гра, після першої ж дії все відключається. Уже не чуєш, що кричать трибуни, якісь підказки. Повністю концентруєшся на футболі.
— Для вас було неважливо, проти кого грати?
— Ні, абсолютно. І Лобановський завжди говорив: «Не ім’я грає у футбол. У футбол граєте ви». Нічого не потрібно боятися.
— Півфінал із «Баварією». Ви вже казали, що могли грати у фіналі з «Манчестер Юнайтед». Чого, на вашу думку, не вистачило?
— Якщо говорити про перший матч — 3:3, — то там зіграла майстерність футболістів «Баварії». Так виконати штрафний… Це був дуже високий рівень. Хоча Сашко все правильно поставив. Ми зараз не говоримо про чиїсь помилки. Просто клас тих футболістів на той момент був трохи вищим. Те саме стосується і матчу-відповіді. Баслер забив чудовий м’яч. Але не можна сказати, що ми програли без шансів. Просто в таких моментах і проявляється майстерність.
— Після невиходу до фіналу наскільки довго переживали ту поразку?
— Не можна сказати, що дуже довго. Було дуже прикро, але всі розуміли, що це футбол. Якщо будемо працювати, то й наступного сезону прийде результат.
— Наступного сезону ви вже грали більше й виступали в парі з Кахою Каладзе. Яким він тоді був футболістом?
— Це був дуже сильний футболіст. Швидкий, жорсткий у боротьбі. Грати поруч із ним було комфортно, жодних проблем.
— А в колективі?
— Він не був дуже балакучим, менше спілкувався, але для нас був своїм.
— Зараз ми бачимо його зовсім в іншій ролі й чуємо його заяви щодо України. Як думаєте, чому так сталося?
— Думаю, сьогодні йому є що втрачати. Він досяг певного становища і не хоче цього втрачати, тому й підлаштовується під обставини. Хоча мені здається, що десь усередині він усе прекрасно розуміє.
— Хто з легіонерів того часу вам найбільше подобався?
— Діого Рінкон. Класний був футболіст. Пізніше — Флорін Чернат. Жора Пеєв теж був дуже непоганим футболістом.
— Хотів би окремо поговорити про захисників: Діакате, Родріго, Родольфо. Що скажете про них?
— Вони з’явилися вже після того, як я зазнав травми. Але Діакате я пам’ятаю добре. Коли його купували, мені подзвонили й попросили віддати третій номер. Він не хотів підписувати контракт, якщо не гратиме під ним. Подзвонив президент і попросив: «Сергію, зроби, будь ласка». Ну, я погодився.
— Але ж він потім грав під 15-м.
— Ні, спочатку — під третім. Потім уже змінив його на 15-й.
— Карма?
— (Сміється.) Можливо. Я сам починав під іншим номером, потім перейшов на третій. Для мене це був особливий номер, тому що моїм кумиром був Балтача. А потім так сталося, що в «ЦСКА-Борисфені» він став моїм особистим тренером. Це взагалі було щось неймовірне.
— А Родріго й Родольфо?
— Їх я трохи застав. Родріго був дуже потужним фізично. Пам’ятаю, як на тренуваннях постійно відпрацьовував штрафні — бив дуже сильно. Але якщо чесно, мені більше подобався Родольфо.
— Родріго був дуже емоційним.
— Так. Бразильці взагалі були дуже емоційними. Хоча серед них були й чудові футболісти, і хороші люди. Пам’ятаю Клебера. Як нападник — просто бомба. Чіпкий, забивний, ліз усюди. Але конфлікти були постійно. Пам’ятаю серйозну сварку між Клебером і Жорою Пеєвим. Ледь до бійки не дійшло.
— А хто з легіонерів, навпаки, взагалі не заграв?
— Пам’ятаю нападника з Аргентини — Нанні. Приїхав… ну, справжній пасажир. Чесно кажучи, на футболіста був не дуже схожий. На зборах у Ялті проходили різні станції: бар’єри, вправи. Я робив чотири кола, він — одне. Приїхав просто заробити гроші. Потім зробив дві операції на колінах і поїхав далі.
— Готуючись до нашої розмови, я переглядав іспанську пресу. Там про вас писали: «Пальто Рауля».
— (Сміється.) Це іспанці придумали. Мені вже потім про це сказали. З одного боку, дуже приємно. Для Рауля, мабуть, не дуже. Але для мене це було приємне визнання.
— Вам тоді поставили конкретне завдання — персонально зіграти проти Рауля?
— Звичайно. Головне було — не дати йому нічого зробити.
— Він нервував?
— Так. Та хто б не нервував? Але найбільше нервував, мабуть, Анрі. У нього були дуже довгі шипи на бутсах. Він завжди, коли грав спиною, намагався наступити мені на ногу. Потім ображався, провокував, плювався. Але це теж хитрощі нападника. Я ж завжди любив, щоб не я отримував жовті чи червоні картки, а мій нападник. Один раз виведеш його з рівноваги, другий — і він уже починає нервувати. Тоді в нього вже мало що виходить.
— Пригадайте, будь ласка, ваш гол «Інтеру».
— Це було класно. Шкода тільки, що ми тоді все одно програли. У той період нам взагалі часто забивали на останніх хвилинах — після рикошетів чи якихось випадкових моментів. Пам’ятаю групу: «Арсенал», «Інтер», «Локомотив». «Локомотив» ми вдома добре обіграли. Рінкон тоді віддав чудову передачу на Валентина Белькевича. Перед матчем з «Інтером» я трохи захворів. Підійшов до Малюти, він сказав: «Добре, пізніше зайду». Десь о 23-й годині заходить до мене зі склянкою. Там було вино й ще якісь його секретні ліки. Після цього стало легше. Тоді ще були Вієрі та Інзагі. Вієрі — взагалі машина.
— Найкращий футболіст київського «Динамо» вашого часу?
— Валентин Белькевич. Без варіантів. А коли я тільки починав, мені дуже подобався Віктор Леоненко. Проти нього було дуже важко грати. Швидкість, удар з обох ніг, гра головою — у нього було все.
— Чого йому, на вашу думку, не вистачило?
— Характер. Думаю, саме він зіграв із ним злий жарт.
— У чому був феномен Валентина Белькевича?
— Він був дуже розумним футболістом. Футбольний інтелект — найвищого рівня. Крім того, дуже працьовитий, витривалий, із чудовою технікою. Більшість своїх голів я забив після його подач — зі штрафних або кутових. Він подавав так, що я ловив м’яч у найвищій точці. Штрафні виконував просто ідеально. Можна сказати, клав м’яч рукою — або на голову, або у ворота. І характер у нього був чудовий. Веселий. Пам’ятаю, на зборах усі бігали, він постійно бурчав, але все одно біг.
— Пригадайте початок виступів за молодіжну й олімпійську збірні України.
— Пам’ятаю молодіжну, потім олімпійську збірну. Там були Шевченко, Ребров, Ващук, Шовковський, Пушкуца, Геннадій Мороз, Свістонов і багато інших хлопців, які потім грали за національну команду. Спочатку працювали з Колотовим, потім із Мунтяном. Пам’ятаю перемогу над Італією в олімпійській збірній, а потім матч-відповідь, який програли 1:0. Я тоді грав проти Пануччі. Нас влаштовувала нічия, але не склалося. Було дуже прикро.
— Пригадайте свій перший матч за національну збірну.
— Зі Словенією. Це був не футбол, а хокей. Увечері перед грою на базі ще не було снігу, а вранці прокидаємося — усе біле. Гра була дуже важкою. Та й тоді нам узагалі зі Словенією було дуже непросто.
— Після першого матчу вірили, що вдома все ж пройдете далі?
— Розуміли, що буде ще важче. Але сподівалися, що вдома все-таки переможемо.
— Після невиходу на Євро було соромно?
— Було дуже прикро. Але життя продовжується. Треба було йти далі.
— Потім — відбір на чемпіонат світу 2006. Олег Блохін одразу заявив, що Україна вийде на турнір із першого місця. Як футболісти сприйняли ці слова?
— Спочатку це було трохи дивно. Заява була дуже смілива. Але якщо Олег Володимирович у це вірив — чому ні? Група була непростою. Але атмосфера в збірній була чудова. Незалежно від того, хто представляв «Динамо», «Шахтар» чи інший клуб, усі були однією родиною. Так і має бути в національній команді.
— На початку відбору ви не грали, але потім стали основним центральним захисником. Як це сталося?
— У мене була травма, тому перші матчі пропустив. Потім добре грав за клуб, і, думаю, Олег Володимирович це побачив. До того ж повернувся Влад Ващук. Нам було комфортніше грати разом у центрі захисту.
— А що вам найбільше згадується саме з того відбору? Яка гра запам’яталася найбільше? Може, якийсь гол, якісь дії або щось після матчу?
— Та багато було таких ігор. Але, мабуть, найяскравіше — це матч у Греції.
— Вірили тоді, що Андрій Гусін добіжить?
— Ми навіть не розуміли, куди він біжить. Але ж добіг. І ніхто не думав, що він буде бити. Він так озирався ліворуч-праворуч, ніби когось шукав, а нікого не було. Потім вирішив: «Та зараз проб’ю», — і влучив. Це було дуже добре. Пам’ятаю ще, що перед грою до команди звертався Олег Володимирович. Сказав: «Хлопці, я тут працював, хочу, щоб ви виграли. Зробіть, будь ласка, для мене приємне». Ми відповіли: «Немає питань».
А в перерві він мене насварив. Я десь на третій хвилині пішов у жорсткий підкат і отримав жовту картку. Він каже: «Сергію, що ти робиш? Куди ти стрибаєш?» А я відповідаю: «Подивіться, він зараз від м’яча буде відскакувати». Так і вийшло. Це ж треба аналізувати футболістів, проти яких граєш: що вони вміють, як діють. Якщо на початку його трохи «підсадити», то далі він уже поводиться інакше. Але з іншими таке не проходить. Коли ми виграли — це була ейфорія.
— Пам’ятаєте реакцію Блохіна?
— Так. Він сказав: «Я вас просив. Я тут тренував, я тут грав». А далі вже все було як треба.
— А з ким було найважче у тій групі: Данія, Греція, Туреччина, Грузія, Албанія чи Казахстан?
— Найважчою, мабуть, була остання гра з Грузією. Хоча й удома теж було непросто. Пам’ятаю, у Львові поле було важке, м’яке. Але все одно останній матч був найважчим, бо він був вирішальним. Ще й той штрафний, після якого нам забили… Дуже важко було психологічно.
— Розкажіть про момент, коли вже в аеропорту дізналися про результат паралельного матчу.
— Одразу не повірили.
— Серйозно?
— Так. Спочатку думали, що хтось жартує. Потім почали прибігати хлопці.
— Хто першим повідомив?
— Здається, Андрій Шевченко. До нього одразу підходили, щось показували. Це було щось неймовірне. А коли вже приїхали до Києва, нас зустрічали… Ніхто не міг повірити, що ми це зробили.
— Якщо відштовхуватися від тих позитивних емоцій і виходу на перший для збірної України чемпіонат світу, як думаєте, коли сучасна збірна знову зможе потрапити на чемпіонат світу? І чи зможе повторити бодай ваше досягнення 2006 року?
— Думаю, десь за чотири роки. Якщо дивитися на нинішніх футболістів, на їхнє ставлення до справи, на те, як вони грають, то, якщо все буде добре, це реально. Приблизно через чотири роки.
— Наскільки великий потенціал у нинішньої національної команди та молодих футболістів, які вже на підході? Ми бачимо, що збірна U-19, попри поразку від Італії, вийшла на чемпіонат світу. Є цікаві молоді гравці, багато хто виступає за кордоном. Який потенціал цієї молоді в найближчі два-три відбіркові цикли?
— Це залежить тільки від них самих. Від того, що вони робитимуть зі своїми можливостями. Згадайте хлопців, які виграли чемпіонат світу U-20: Лунін, Попов, Бондар, Супряга… Але мало хто з них потім справді заграв на високому рівні.
— До речі, це цікава тема. Ми були і чемпіонами світу U-20, і чемпіонами Європи з Юрієм Калітвінцевим. Але багато футболістів або не розкрилися повністю, або швидко зникли. Чому так?
— Над цим потрібно працювати. Я вважаю, що в багатьох закордонних командах є психологи, які працюють із футболістами. Потрібні спеціалісти, які допомагають гравцеві зрозуміти, що він відчуває після того, як, наприклад, виграв чемпіонат світу.
— Я якраз хотів про це запитати. Для мене це дуже важлива тема. Наскільки потрібні психологи в професійних командах? У Європі це нормальна практика, а в нас майже ні.
— Обов’язково потрібні. Це моя думка.
— А можете пояснити чому?
— Я вже десять років про це говорю, але багато хто досі вважає, що це не потрібно.
— Я теж так вважаю. Дуже багато молодих футболістів психологічно нестабільні. Після поразок або навіть після успіхів вони не завжди можуть утримати баланс. Через це наступний матч чи наступний етап можуть провалити. Цю психологічну стабільність потрібно формувати. Я багато говорив із керівниками клубів, і вони відповідають: «Вони ж професіонали, отримують гроші, повинні справлятися самі». Але це вже стереотипи минулого. Я знаю багатьох дуже талановитих футболістів, які після травми, невдалого матчу чи навіть невиклику до збірної переживали серйозний спад. І саме тут міг би допомогти психолог. Причому футболісти повинні розуміти, що можуть звернутися до нього навіть анонімно. Бо в нас досі є страх: якщо хтось дізнається, що ти ходиш до психолога, почнуться насмішки.
— Так і є. До того ж кожен тренер вважає себе ще й психологом. І думає, що хтось інший буде знати про команду більше за нього.
— Але психолог — це ж не тренер. Для мене це майже як лікар. Можливо, тренери бояться саме цієї конкуренції.
— Так. Бо думають, що психолог буде знати більше, ніж тренер.
— Як це змінити? Як донести це до тренерів і керівництва?
— Потрібний час. Раніше ж і в суспільстві до психологів ставилися зовсім інакше. Головним психологом був бармен. Люди приходили, випивали й розмовляли. Але ми до цього прийдемо.
— Але ж ми вже відстаємо. Хтось має зробити перший крок.
— Так. Хтось має.
— Мені здається, це швидше зроблять «Полісся» чи «Металіст 1925», ніж київське «Динамо». Вони зараз більше відкриті до розвитку. У «Поліссі», коли я там був у сезоні 2023/24, приїжджав психолог. Наскільки я розумію, він не був штатним працівником клубу, але раз на місяць проводив зустрічі з командою. Спочатку були загальні розмови по 15-30 хвилин, а потім кожен, хто мав потребу, міг поспілкуватися індивідуально. Уже тоді я зрозумів, що це правильний напрямок розвитку. Тому дивно, чому саме гранди — «Динамо» чи «Шахтар» — досі не започаткували таку практику. Хотілося б, щоб саме вони стали прикладом. Тим більше зараз молоде покоління зовсім інше.
— Саме так. Коли ви грали, коли я грав, було інше ставлення до футболу, інше виховання, інше розуміння реалій. Зараз молодь більш нестабільна.
— Ми вже говорили, що травми завадили вам зіграти більше. Коли ви остаточно зрозуміли, що готові завершити кар’єру?
— Такі думки з’явилися у 2006 році, коли я відірвав м’яз. Тоді вже було важко, бо дуже довго не міг відновитися.
— Скільки часу знадобилося?
— Півтора року.
— Це можна було зробити швидше?
— По-перше, лікарі, які могли провести операцію, побоялися. Потім минув приблизно рік і три місяці, і Малюта вже сказав: «Сергію, я не знаю, що робити. Ми все перепробували, але нічого не виходить». І справді не виходило. Потім до команди приєднався фізіотерапевт із Хорватії Боріс. Він сказав: «Я знаю, що ти це виконаєш», — і розписав мені програму на три тижні. Команда поїхала на збір, а я залишився працювати індивідуально. Через чотири тижні вже тренувався. Працював щодня. Закачував інші м’язи, щоб компенсувати пошкодження. Там була велика «дірка», але все інше працювало. Щоправда, коли поле було м’яке або після дощу, після 40-45 хвилин ставало дуже важко.
Але я відновився. Повернувся до основного складу київського «Динамо», ще грав у Лізі чемпіонів. Потім була остання гра за збірну — проти Франції. Ми зіграли 2:2. Це був останній матч на тодішньому Республіканському стадіоні перед реконструкцією. Потім хотів продовжити кар’єру в «Чорноморці». Ми добре підготувалися. Але в першому ж матчі, на важкому весняному полі, десь на 14-15-й хвилині я знову порвався. І тоді вже зрозумів: це все. Воно тягнулося одне за одним.
— Коли ви зрозуміли, що ахіллове сухожилля — це одна з найважчих травм у професійному спорті, чи ще була надія повернутися на свій рівень?
— Надія ще була. Хотілося поборотися. Але я вже розумів, що на той рівень, на якому був раніше, вже не повернуся.
— Тобто однозначно фізично вже усе?
— Так, уже все. І потім, коли я вже зупинився, мені запропонували… Подзвонив Олександр Дерибін. Він був тренером «Зірки» (Кіровоград) у першій лізі. І він мені запропонував, щоб я йому допомагав, щоб я був і його помічником, і граючим тренером. Я тренувався з командою, допомагав Олександру. Це був мій перший такий тренерський досвід після усіх цих ушкоджень, після формування думки про те, що вже все — професійна кар’єра закінчена.
— Ви знали, що будете робити, якщо ваша професійна кар’єра закінчиться? От одразу було розуміння, що буде далі? Чим будете займатися?
— Ну, на той період так. Я для себе… Можна сказати, що в мене був якийсь там бізнес — один, другий. Але чи буду я далі у футболі, чи буду тренером, чи функціонером, чи ще кимось — я на це тоді не дуже розраховував, тому що не було таких думок.
А потім, коли була одна криза, друга, інша, і все дійшло до того, що треба займатися футболом, треба продовжувати. І мені тоді було, ну, так тяжкувато: коли закінчуєш із футболом — що робити далі? Це такий етап переходу від професійного футболіста до чогось іншого. Неважливо до чого.
Я вважаю, що людям, які плавно пройшли цей етап, одразу вступивши на якусь посаду або перейшовши до тренерства і працюючи одразу з командою, їм дуже пощастило. Тому що дуже багато прикладів того, як футболісти, які грали — неважливо на якому рівні: на хорошому чи невисокому — губляться.
— Так, так. Тому розкажіть, хто і в який час, можливо, як допоміг вам пройти цей етап у плані розуміння, формування того, що після кар’єри ви залишитеся у футболі? Можливо, це був Ігор Михайлович Суркіс, можливо, якісь інші люди, які довірилися вам?
— Ще після «Зірки» мені подзвонив Олександр Олексійович Іщенко. І він запропонував роботу в академії «Динамо». І тоді тренером… Я допомагав Юрію Петровичу Єськіну. Це були хлопці 1997 року народження. Потім я з ним десь рік попрацював, а потім приходили ще хлопці — Беженар, Костюк, Яшкін, Дмитрулін. У нас зібрався дуже міцний тренерський штаб, і хлопці всі один одному допомагали. Це було чудово.
І призначили мене головним тренером по 97-му року. Я працював, допомагав. І десь у тому ж 2013 році ми виграли чемпіонат України. Ми були першими, тому що всі інші роки вони програли все. Ми були єдині, хто виграв.
— Спершу ви працювали з юнаками, а потім ви увійшли до тренерського штабу Олега Володимировича Блохіна. А як відбувся цей перехід? Спершу — як ось цей перехід від юнацького футболу до роботи з основною командою і які були ваші тоді повноваження?
— Для мене це було несподівано. Я про це мріяв. Мені було дуже приємно, коли я потрапив до першої команди.
— Вас запросив Олег Володимирович?
— Так, Олег Володимирович мене запросив. Мої обов’язки були… Я, як сказати, не граючий тренер, а я міг допомагати в якихось ігрових справах. І з моєї сторони більше були підказки.
— Ви виділилися досвідом, демонструючи це не просто на макетах, а своїм прикладом на футбольному полі. Плюс, я так розумію, ви відповідали виключно за захисну ланку?
— Ні, на той період ще такого не було. Я був тільки одним із помічників. Там скільки було? Три-чотири помічники. На той період ще такого не було, що я буду відповідати тільки за захисників.
— В чому ви бачите відмінності і наскільки вони важкі — роботи з юнаками і роботи вже зі сформованими футболістами? І де вам цікавіше, в якому напрямку?
— Я не можу так сказати, чи там цікавіше, чи там, тому що це для кожного… Як для мене, це був якийсь період становлення в кар’єрі. Як футболіст ти йдеш: граєш там у першій лізі, у вищій лізі, збірна. Так само і в тренерській кар’єрі. Для мене це була якась така сходинка, і це дуже яскраві спогади. Тому що на той період купа ідей, купа всього в голові, і ти можеш це все втілити.
— Це чудово. І потім через деякий час ми працювали з хлопцями 97-го року. Цієї команди — це Віктор Циганков, Володя Шепелєв, Богдан Михайличенко, Сергій Чоботенко. Всі ці хлопці грають на сьогоднішній день хороший футбол.
— А це приємно. Це, ну, це також плоди вашої роботи, можна сказати.
— В той період, коли ви вже були помічником Блохіна, команда дуже сильно, за великі кошти, підсилювалась іноземними гравцями. Кого б ви могли виділити на той час із цих підсилень саме іноземців? Я не кажу про наших футболістів, які вже… Ну, там усі були суперфутболісти.
— Я вважаю, той же Ленс, той же Беланда, той же португалець півзахисник Велозу. Той взагалі супер. Нападник Мбокані. Ну, там на той час це, мабуть, найсильніший склад, який я бачив у київському «Динамо».
— Добре. І от, відштовхуючись від усіх ваших слів, чому не вийшло?
— Не вийшло. Ну, тому що футбол не стоїть на місці. Тренер повинен щось змінювати, свої погляди, робити якісь висновки. Інколи хлопці, команди не сприймають той чи інший погляд тренера чи якийсь тренувальний процес, який пропонують.
— Давайте по-іншому запитаю. При всій повазі до Блохіна як до тренера, тут більше була проблема в тренері чи в команді, на вашу думку?
— Ну, я скажу так, що іноземці не розділяли погляди Олега Володимировича на футбольний, на тренувальний процес.
— Саме на тренувальний процес?
— Так.
— Наступником був Сергій Ребров. Його початок десь базувався на підґрунті, яке було закладено Блохіним, чи Сергій Ребров повністю все змінив і почав свій процес тренувань?
— Повністю все змінилось. Коли ще був Блохін, запросили Рауля Ріанчо. І ось потім, коли Олег Володимирович пішов, ми виграли Кубок України в Полтаві у «Шахтаря», і тоді вже офіційно призначили Сергія головним тренером. Повністю інший процес був тренувань. Повністю все інше було.
— А атмосфера в команді і сприйняття головного тренера змінилось?
— Так. Все помінялось. Все зовсім інша атмосфера була. Зовсім по-іншому все було. Ну, Сергій, він більше спілкувався з гравцями, більш така атмосфера була приємніша.
— На вашу думку, чи є зараз захисник, саме захисник «Динамо», який готовий їхати далі в закордонний чемпіонат, який готовий виходити на більш високий рівень на сьогоднішній день?
— Ну, перспективно, якщо в подальшому розвиватися, то є. Костя Вівчаренко може їхати, і я думаю, що у нього є всі якості, всі дані такі. Із центральних захисників саме перспективний — це Тарас Михавко. Але чи готовий він на сьогоднішній день? Він буде грати, але він буде помилятися, тому що йому ще треба пройти той шлях, який встановлений. У нього не було тієї школи, яку пройшли ми. Це, можна сказати, такий маленький талант. За рахунок чого він може грати? За рахунок свого характеру, за рахунок якоїсь фізичної форми. Але йому ще недостатньо досвіду. Недостатньо. Але він перспективний, він може грати.
— Добре, ми кажемо зараз про Тараса Михавка. На вашу думку, йому зараз краще залишитися і розвиватися в київському «Динамо», чи все ж таки, якщо буде пропозиція хороша, яка влаштує і клуб, і Тараса, їхати за кордон?
— Ну, якщо буде якась така пропозиція, яка буде влаштовувати клуб, так, краще. Але якщо обидві сторони будуть на це готові, щоб усім було комфортно. А якщо ні, то йому треба тут робити собі ім’я. Тут у нього є ще в чому розвиватися. Він грає зараз в основному складі київського «Динамо». Інша мета — це збірна. Ось туди треба потрапляти. Тоді немає питань.
— Хто на сьогоднішній день, на вашу думку, найсильніший центральний захисник з українським паспортом?
— Важко так сказати. Давайте так: кого б я виділив, тому що всі допускають якісь помилки. Я можу сказати, хто мені подобається. Це Сарапій. Іноді Матвієнко, коли він грає в центральному захисті. Ну, Матвієнко вже має величезний досвід. Зараз будемо дивитися, як проявить себе, якщо будуть викликати в збірну Олександр Романчук. Він колись був у мене в U-21. Колись ми його обирали, він їздив до Туреччини з першою командою за Михайличенка. Але тоді він трохи не підійшов, не пройшов конкуренцію. Йому тоді дійсно важко було.
— Так, там була конкуренція, було важко.
— Так. Ось я вважаю, що він може бути таким непоганим центральним захисником.
— Хочеться і вашу думку почути. Етап у Кривому Розі. Наскільки сильно цей період, коли він грав постійно, а потім уже поїхав за кордон, вплинув на його становлення?
— Ну, це добре, що він отримав цей досвід. Це досвід. Я пам’ятаю, що після… Ми колись грали там останню гру. Після цього, після гри, я з Сашком розмовляв. Ми говорили, я йому трошки десь щось підказав, він розповів мені, як він себе має, які у нього будуть плани, куди він далі збирається.
Це для нього досвід. І те, що він зараз грає на такому рівні, у Румунії — все, ну, супер. Єврокубки, виклик у національну збірну свідчить про те, що зараз у нього все добре. По-моєму, вони там у когось виграли, він там, здається, віддав гольову передачу чи щось таке. Я, чесно, не слідкую, але знаю, що вони перемагали або в Кубку, або в чемпіонаті.
— Бачите, наскільки цей виклик у збірну дає підйом одразу.
— Це мотивує. Це добре. Це добре, що у збірну викликають хлопців, які не тільки грають десь у «Шахтарі», «Динамо». Потрібно викликати хлопців, які грають у «Буковині», які знаходяться, може, трошки нижче — там сьоме, восьме місце, але є перспективні. Їх теж треба. Мені здається, що для них це як стимул.
— Ваш останній тренерський досвід був у штабі Олександра Шовковського. Як ви оцінили б період роботи з Шовковським і, в принципі, цей останній період вашої роботи?
— Сказати так, якщо по якійсь бальній системі, мабуть, четвірка. По п’ятибальній. Тому що після того, як ми стали чемпіонами, мені так здається, що хлопці десь заспокоїлися після чемпіонства.
— Після чемпіонства?
— Ну, від цього просто в мене було багато молодих хлопців, і всі ми думали: зараз одразу знову будемо вигравати. Але це тяжко. Ми багато говорили про це, що буде ще важче. Неможливо так, щоб просто всіх закидати там шапками.
— От що спричинило після тріумфального сезону спад? Не різкий, не різкий, але спад у минулому чемпіонаті вже восени. Коли ви знаходитесь у тренерському штабі, працюєте з командою, в чому ви вбачаєте проблему? Після хорошого сезону, де команда не програла жодного матчу, і потім наступний сезон. Причому ви зараз кажете, що ви це розуміли і говорили про те, що буде ще важче.
— Ну, десь, я так вважаю, свою роль зіграв чемпіонат Європи, коли підготовка у футболістів була іншою. Це теж зіграло роль. І я не можу сказати, що ми з цим впоралися. А ось початок чемпіонату і ось ці якісь такі помилки, ці пропущені нам м’ячі на останніх хвилинах — от це, мабуть, десь вибило. Хоча ми теж говорили про це, що треба через це пройти. Десь не вистачило ось цього запалу. Тому що не було якогось такого позитивного результату. Якоїсь такої гри, від якої можна було б відштовхнутися. Начебто все проходить більш-менш нормально. Не можна сказати, що гладко. Але ось цього одного результату десь не вистачало.
— Чи була ймовірність після завершення роботи з Олександром Шовковським продовжити працювати з Ігорем Костюком? Саме у вас?
— Ні, не було такого.
— Тоді хочу почути вашу думку з приводу майбутнього сезону. Зараз «Динамо» знаходиться на зборах, передсезонний період. Яким ви бачите новий сезон для київського «Динамо», відштовхуючись від того, що команда, м’яко кажучи, провела невдалий останній сезон? Прикрасою цього сезону була перемога в Кубку — напевно, єдине позитивне.
— Те ж саме. Буде дуже тяжко. Дуже тяжко. Тому що перша гра — це єврокубки, кваліфікація Ліги Європи. Буде тяжко. Якщо цей початок, перші чотири гри, буде з якимось не дуже позитивним результатом, невдалим, тоді так. Початок — це головне. Хоча я дивився календар, нічого такого особливо страшного нема. Календар доволі приємний. Плюс, я так розумію, що буде час для команд, які виступають у єврокубках, тому що буде можливість переносити матчі. Підготовка до матчів буде плюс-мінус рівноцінною для всіх.
— Тут у мене ще одне питання з приводу нового чемпіонату. «Динамо» виповнюється 100 років. Чи зможе, знову ж таки, на вашу думку, тому що я багато з ким розмовляю на цю тему і думки дуже сильно розбігаються, чи зможе «Динамо» виграти цей чемпіонат?
— Ну, вони мусять. Повинні це зробити. Іншого виходу немає.
— А питання, чи зможуть? Бо багато, я скажу відверто, багато з ким я розмовляю — люди не вірять у те, що навіть той факт, що київське «Динамо», клуб із такою історією, легендарний… При всій повазі абсолютно до кожного клубу в Україні, я вважаю, що «Динамо», які б результати не показувало на сьогоднішній день, — це найлегендарніший клуб країни. При всій повазі до кожного клубу: «Шахтар», «Полісся» і всі інші, «Металіст», Харків там і будь-який інший клуб, абсолютно незалежно від назви. На сьогоднішній день «Динамо» — це така народна команда. І ось народній команді виповнюється 100 років. Але багато хто, навіть із людей, які працюють у клубі, із людей, які грали в цьому клубі, які вболівають за цей клуб, не можуть зі стовідсотковою впевненістю сказати, що «Динамо» виграє цей чемпіонат. От на вашу думку?
— Я вважаю, що це реально. Це реально. Це повинен зробити головний тренер, він повинен донести це до гравців. Я думаю, що вони вже це розуміють, що буде, якщо буде якось по-іншому. Я можу сказати так: розуміння у гравців є. Кожен абсолютно це розуміє. Я думаю, що навіть іноземці, які зараз є в команді, розуміють, що стоїть на кону цього сезону, яка дата стоїть і за що вони в першу чергу будуть боротися.
— Як оця молодь далі буде прогресувати, як вона вплине на розвиток клубу?
— Подивимось. Тому що дуже-дуже багато дифірамбів.
— Кому?
— По молоді.
— Так, необґрунтованих?
— Обґрунтовані є. Не досить, але чекати, що вони зараз там будуть літати…
— Добре, тоді запитаю по-іншому. Чи готова на сьогоднішній день молодь, яка влилась доволі органічно в основний склад, боротися за найвищі місця? Ми ж дивились, як кінцівка чемпіонату: там чотири-п’ять молодих гравців грали одразу, і через певний час вони вилітали, травмувались. Готові вони?
— Не готові.
— Фізично чи не тільки фізично?
— Не тільки фізично. Психологічно, ментально — я не знаю як, але неможливо так сказати, що він стане і буде грати. Вони повинні розуміти: якщо грають молоді гравці — це, звичайно, помилки. Має пройти якийсь період, щоб набрати це. Так само, як воротарі повинні пропускати свої м’ячі, так і молоді хлопці, гравці — те ж саме. Вони роблять свої помилки, а потім уже можуть. Неможливо так, що ставити якісь результати, що вони повинні вигравати все. І давайте молоддю зараз будемо грати. Не буде так.
— Я погоджуюсь із вами, але тепер я хочу запитати: коли ви починали грати, коли ви грали, у вас було право на помилку?
— Не було.
— Не було?
— Не було. Не було права на помилку. Я це розумію, тому що я також, коли приходив у 17-18 років, «Динамо» Київ для мене було за щастя — тренуватися з першою командою, бачити там живого Шовковського, легенд усіх, які були тоді. Хтось уже завершував кар’єру, хтось там, іноземці приїжджали. І в мене не було права навіть на помилку в тренувальному процесі.
— А тут ми зараз кажемо, що повинні давати шанси молоді. Я повністю погоджуюся з тим, що молодь буде помилятися. Я говорю не про себе в плані тренера.
— Керівництво має це розуміти. Якщо вони бачать, що ми повинні там вигравати все, то вони повинні розуміти, що це буде так і так. Зараз вони це розуміють таким шляхом: віддають більшість ігрового часу своїм вихованцям, молоді, не купляючи багато іноземців досвідчених. Вони віддають перевагу своїм футболістам і повинні розуміти, що ця молодь буде помилятися. Тобто вони мають бути готові до того, що одразу результату може не бути з цими футболістами.
Ну, зараз у нашому чемпіонаті, може, в якихось матчах пройде, але на якійсь дистанції це вже не буде проходити.
— Ви згодні з тим, що наш чемпіонат, будемо відштовхуватися від початку повномасштабного вторгнення, став більш рівним у плані конкуренції?
— Так, так, так. Це очевидно. Це всі бачать.
— Хто з молоді зараз, на вашу думку, із сьогоднішнього складу київського «Динамо» найперспективніший?
— Ну, є хлопці, які можуть заграти. Якщо так говорити, то… Ну, да, Редушко. Пономаренко. У нього, якщо він щось буде робити зі своєю вагою, тоді, так…
— Ви вважаєте, що це все ж таки більше йому заважає? Тому що з його слів в інтерв’ю і там…
— Я не знаю, він каже, що він себе відчуває роки два-три, а потім будуть великі-великі проблеми з цим.
Хто ще по молоді? Люсін. Осипенко. Правий захисник Коробов, Макс. Дуже непогана швидкість. Але теж має пройти якийсь час, щоб його можна було потрошки, потрошки ставити. Тому що ви бачите: він зіграв одну-дві гри, потім ми його не бачимо зовсім. Точно так само Захарченко зіграв.
— На вашу думку, завдяки чому «Динамо» Київ зможе нав’язати конкуренцію за перемогу в цьому чемпіонаті «Шахтарю», «Поліссю», ЛНЗ, «Металісту» і всім іншим командам, які будуть грати в цьому чемпіонаті? Що найголовніше може бути для того, щоб «Динамо» все ж таки виграло чемпіонат?
— Це сто відсотків віддача. Повністю себе віддавати. Тоді, якщо ми будемо бачити, коли грає вся команда, а не хтось один-два, а всі разом — тоді так, тоді може бути.
— Яку пораду або поради ви б дали сучасній молоді?
— Трошки, мабуть, не мріяти, а робити.
— Мріяти мають усі.
— Так, мріяти мають усі, але для того, щоб досягати чогось конкретного, треба ставити конкретні для себе задачі. Вони повинні розуміти: коли тебе питають, що ти хочеш, і ти кажеш: «Я хочу грати там, в "Арсеналі» лондонському чи в «Челсі». Ну, я теж хочу. А для чого? А що ти будеш робити? Вони повинні розуміти, що для того, щоб грати десь там, спочатку треба тут заграти, тут собі ім’я заробити. А для цього треба працювати, працювати і працювати.
І треба… Я їм кожен раз говорю, що стабільний футболіст — це саме головне, це якість. Ви не можете грати одну гру, іншу — так. Якась повинна бути стабільність. Плюс-мінус тоді буде горизонтальний прогрес. А якщо ви так будете літати — нічого не буде. А для цього треба аналізувати, що ви робите, а не так, що одні й ті ж помилки робите. І підходиш — ну, ми ж це обговорювали, ми це показували.
Комусь треба там десять разів, комусь сто показати, розказати, знову ж таки самому це зробити, разом із ним це зробити — тоді до нього може щось дійти. Це інше сприйняття. Хтось одразу сприймає, а інші думають: «Що ти мені тут говориш?»
— Це відмінність сучасної молоді?
— Так.
— А які ваші подальші плани в тренерстві? І чи хотіли б ви, або чи маєте бажання, спробувати свої сили як головний тренер?
— Бажання є.
— Тоді які ваші подальші плани?
— Час покаже. Бажання є. Є свої думки, є свої напрацювання якісь. І мені дуже буде приємно десь їх реалізувати.
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
