Колишній півзахисник і головний тренер київського «Динамо», а нині віцепрезидент житомирського «Полісся» Олександр Хацкевич поділився своїми думками щодо Дня Незалежності України.
Олександр Хацкевич— Що для вас особисто означає День Незалежності України?
— Свого часу кожна республіка СРСР отримала незалежність. Але саме Україна — це той найяскравіший представник, який і досі б’ється за свою ідентичність, продовжує виборювати її щодня. Навіть у словах гімну закладено суть: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу».
За весь той час, що я тут живу — а це з 1996 року, — я чітко бачу: саме ця риса кардинально відрізняє українців від інших країн та республік колишнього Радянського Союзу. Хтось обрав свій власний шлях, як ті ж балтійські країни. А Україна завжди була, є і буде незалежною. Це дорогого коштує, але сьогодні за цю свободу, на жаль, проливається дуже багато крові.
— Чи змінилося ваше ставлення до українського прапора та гімну після 2022 року?
— Бачите, я можу порівнювати хіба що з Білоруссю. У нас же країна теж не «Бєлоруссія», а саме Білорусь. І в моїй країні прапор змінювався: спочатку був національний біло-червоно-білий, а сьогодні він уже такий, яким його зробили. В Україні ж усе цілісно: блакитне небо та золоті поля пшениці — це справжній символ. Тому в цьому плані Україна стабільна. Вона непохитно йде своїм шляхом, обраним ще у 1991 році. До цього є лише безмежна повага.
— Який футбольний момент незалежної України ви пам’ятаєте найкраще?
— Знаєте, коли я приїхав в Україну — починаючи десь із 1998 року, — повсюди було гасло-орієнтир: «Наша мета — чемпіонат світу». Білборди з цим написом стояли буквально по всій країні, куди б ти не поїхав — від Донецька до Ялти.
Була спільна національна ідея: ми рано чи пізно маємо зіграти на мундіалі. Зрештою так і сталося — збірна України пробилася на чемпіонат світу 2006 року в Німеччині. Потім гасла трансформувалися: з’явилася мрія про Євро, наступні турніри... Але все це формувало футбольну стратегію, якою жила вся держава. А очолив ту команду один із найкращих футболістів в історії України — Олег Блохін. Він вивів збірну на мундіаль, і для мене це найкращий показник того, як уся країна жила футболом, горіла цією мрією — і втілила її в життя.
— Яку перемогу збірної України можете назвати особливою особисто для вас?
— Напевно, це гра відбору на ЧС-2006 у Стамбулі проти Туреччини (3:0), коли збірна впевнено пробивала собі шлях на чемпіонат світу.
І, звісно ж, відзначу той пам’ятний гол Андрія Гусіна у ворота Греції (1:0) в тій кваліфікації. Він тоді підхопив м’яч, подивився навколо, немов шукаючи, кому віддати передачу, але взяв відповідальність на себе, пішов уперед і забив. Цей епізод і досі стоїть у мене перед очима — настільки яскраво я його пам’ятаю. Звісно, були й інші визначні матчі, виступи на Євро, але я виділю саме ці моменти.
— Якою ви хочете побачити Україну та вітчизняний футбол через 10 років?
— Перш за все хочеться, щоб футбол невпинно розвивався. У футбольної України є своя неповторна ідентичність: ця школа завжди вирізнялася атлетизмом, спортивною агресією, швидким і вертикальним переходом з оборони в атаку. Дуже хочеться, щоб ці фірмові риси зберігалися. Зрозуміло, що сучасний футбол не стоїть на місці, він змінюється, але базові принципи мають жити.
Якщо згадувати орієнтири, то показовим був період після Євро-2012: економічне зростання дало шалений поштовх спорту. У нас був надзвичайно сильний внутрішній чемпіонат, клуби гриміли на євроарені: Шахтар брав Кубок УЄФА, Динамо доходило до півфіналу. Взагалі того сезону 2008/09 одразу три українські команди грали у чвертьфіналах єврокубків. Хочеться, щоб усе це крок за кроком відроджувалося.
Сьогодні надважливо втримати той рівень, який ми маємо в нинішніх реаліях. Футбол залишається грою номер один в Україні. І я щиро сподіваюся, що нам не знадобиться десять років — вірю, що вже за п’ять років ми зможемо почати шлях повернення до тих високих стандартів 2013−2014 років.
Владислав Лютостанський
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
