Відомий український тренер Віталій Кварцяний поділився спогадами про роботу в луцькій «Волині» з колишнім півзахисником збірної України Романом Максимюком, який загинув на війні.
Віталій Кварцяний— Як ви відреагували на офіційну новину про загибель Романа Максимюка? Чи була надія, що він все-таки міг залишитися живим?
Це питання вже давно висіло в повітрі... У засобах масової інформації з’являлися повідомлення, що він зник безвісти, були різні неконкретні факти. Але все це надзвичайно трагічно, важко й боляче. Уявляю, яке це горе для батьків, для дружини, для дітей. Це непоправна втрата як для родини, так і для всіх людей, які знали Рому.
Ми всі, футбольні тренери, постійно стежимо за тим, що відбувається довкола. Я знав Максимюка як футболіста ще здавна. Пам’ятаю, колись у 90-х ми приїхали до Івано-Франківська грати проти тамтешнього клубу. Перед матчем я вивчав склад суперника. Тоді ще не було таких можливостей із відео, але нам дістали запис останньої гри Прикарпаття.
— І яке враження він на вас справив?
— Роман тоді грав, і грав дуже серйозно. Напередодні нашої зустрічі він уже не тренувався — ми тоді за два-три дні до гри приїжджали. Я спостерігав за тренуванням і знав, що проти нас він не вийде. Проте навіть на тренуваннях він виглядав дуже сильно.
Мені тоді розповіли, що Леонід Колтун, відомий тренер і селекціонер, який співпрацював із «Зенітом», рекомендував Романа в Санкт-Петербург. Там якраз узгоджували компенсацію, цим займався президент клубу Ревуцький. Гру ту ми все одно програли, а буквально за тиждень Роман уже офіційно перейшов до «Зеніта».
— Чим вам приглянувся Максимюк?
— Мене завжди цікавили такі виконавці: високий, потужний, швидкісний, надзвичайно перспективний. Для свого молодого віку він виглядав дуже солідно. У «Зеніті» в нього все склалося вдало — ми тоді стежили за його виступами, інформація була доступною. Він став улюбленцем публіки в Санкт-Петербурзі. А потім його захотів бачити в київському «Динамо» Валерій Васильович Лобановський.
Коли його забрало «Динамо», я навіть подумати не міг покликати Максимюка до «Волині» — там були зовсім інші фінансові умови та масштаби завдань. Я просто продовжував стежити за ним як тренер, без особистого спілкування. Згодом через певні обставини він перейшов з «Динамо» до «Дніпра» — його викупив Ігор Коломойський за солідні на той час гроші. Там Роман провів ще кілька сезонів.
— А як все-таки вдалося підписати Романа у 2005 році після його вдалих виступів за «Дніпро»?
— Восени 2005 року ми завершили перше коло на третьому місці у Вищій лізі, йшли непогано, проте фінансова стабільність похитнулася. Тоді ми продали Александара Тришовича до «Кривбасу». Ось на ті кошти, які ми виручили за трансфер, нам терміново знадобився лівий фланговий гравець.
У цей час дубль «Дніпра» грав у Ковелі проти нашої «Волині-2». Там був повний стадіон, дві тисячі глядачів. Я поїхав на гру й побачив на полі Максимюка. Він грав за дублюючий склад — можливо, не в найкращих фізичних кондиціях, але клас було видно неозброєним оком. Йому треба було лише підтягнути форму, а грати у футбол він умів у будь-якому стані.
Тоді мій помічник Петро Кушлик, який теж родом з Івано-Франківщини, каже мені: «Давай заберемо Максимюка!». Я відповів: «Як ми його візьмемо, якщо його за мільйон купували? Це ж величезні кошти».
— Проте зуміли їх знайти?
— Та почали переговори. Наш президент мав ділові контакти зі структурами «ПриватБанку». Спочатку нам назвали одну суму, ми владнали питання, заявили його, домовилися про розстрочку. А потім виявилося, що насправді доведеться заплатити більше. Тобто трансфер вийшов значно дорожчим, ніж ми розраховували. Проте він був вартий цих грошей, навіть більших.
— Ви, я так розумію, були задоволені виступами Максимюка за «Волинь»? Адже він виступав під вашим керівництвом у два періоди: з 2005 по 2008 рік та з 2010 по 2011 рік.
— Так, авжеж. Навантаження він витримував, нарікань до нього не було. Взагалі Роман заграв у нас дуже якісно. Українець до мозку кісток, спілкувався виключно рідною мовою, зі своїм колоритним прикарпатським жаргоном — я це називав «діалектом Олекси Довбуша». Вони чудово товаришували з Володею Ковалюком, обидва шульги, обоє з одного регіону, два прекрасні майстри.
Роман був відкритою, компанійською людиною, колектив прийняв його миттєво. Він органічно влився в команду буквально з першого ж тренування. Я навіть не влаштовував йому переглядів — ми просто тиждень узгоджували юридичні тонкощі контрактів і закривали старі питання. Але це робочі моменти, головне — його людські та спортивні якості.
Максимюк провів у нас сильний відрізок, але коли фінансування впало і команда вилетіла з Вищої ліги, поїхав до Казахстану. Згодом повернувся до Луцька, пограв трохи, після чого успішно працював у нашій структурі тренером — виховував дітей.
— Роман свого часу згадував, що перед переходом до «Волині» мав дуже хорошу пропозицію від «Металіста». Але обрав саме Луцьк, оскільки мав проблеми з азартом та ігроманією і боявся зірватися у великому Харкові. Чи знали ви про цю ситуацію?
— Мені розповідали, що в нього виникали певні складні питання ще під час виступів у Києві та Дніпрі. Але в нас була чітка субординація. Він знав, що ми люди з характером, і в нас подібні речі не пройдуть. Перед тим, як він прийшов, ми мали відверту розмову. Я побачив у його очах величезне бажання грати саме тут. Волинь йому була близькою за духом, схожою на рідне Прикарпаття.
До того ж він був хлопцем симпатичним, майже одразу в Луцьку познайомився з дівчиною. Ще не встиг закріпитися на полі, як уже зустрів свою долю, потім одружився, з’явилися діти, налагодилося сімейне життя. На полі ж це був справжній боєць.
Думаю, Максимюк не реалізував свій футбольний потенціал на всі 100%, адже був обдарований колосально: неймовірна міць, швидкість. Сьогодні таких гравців майже немає. Він ніколи не грав назад або поперек — виключно вперед! Це типаж Олега Лужного. Роман біг завжди обличчям до воріт суперника, загострював, прострілював, завершував сам. Здавалося, він міг без перепочинку відіграти три матчі за день — здоров’я вистачало на пів команди.
— Пам’ятаєте момент, коли дізналися, що у 2022 році Максимюк пішов добровольцем на війну?
— Ми ж були тісно пов’язані: його тесть довгий час працював у нашому клубі керівником команди. Його донька стала дружиною Романа. Тому Максимюк у Луцьку був абсолютно своєю людиною.
Він завжди залишався оптимістом. Що б не відбувалося, які б проблеми не виникали — він завжди посміхався. Зайде до мене в кабінет: «Володимировичу, тут така справа, треба вирішити...». Я йому: «Ромо, ну в чому питання?». Ми за п’ять хвилин усе узгоджували: «Все, добре, я почекаю, я все зрозумів». Дуже тямуща, позитивна та щира людина.
— Яким би ви хотіли, щоб Романа Максимюка запам’ятали українські вболівальники?
— Я хотів би, щоб його пам’ятали як повноцінного, великого майстра. Хочу, щоб його пам’ятали як нестандартного футболіста, який грав не у «сучасний», а в справжній, правильний футбол. Він міг індивідуально нанизати суперника, загострити, вирізати ідеальну передачу. Зараз такого від багатьох не дочекаєшся: м’яч або переб’ють, або не доб’ють до штрафного. А він технічно й природно постачав передачі нападникам так, як підносять патрони кулеметнику. І сам міг забити в будь-який момент.
Він приносив користь на кожній ділянці поля: міг зіграти лівого оборонця, опорного, центрального півзахисника, нападника. Попри те, що був яскраво вираженим лівшею, закривав будь-яку позицію — напевно, і у ворота міг би стати за потреби.
Високий, швидкий, потужний, по-спортивному нахабний. Ніколи не прибирав ноги, не симулював. Світлий і мужній футболіст, який залишив по собі добру пам’ять у серцях усіх, хто з ним виходив на поле чи працював пліч-о-пліч.
Владислав Лютостанський
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
