Турко, Скоцень, Воробець - найкращі украінські футболісти Польщі 1930-х років.

Саме у такій послідовності в далекому 1938 році розмістилися по своій популярності ці відомі у той час украінські футболісти Польщі у читацькому конкурсі , проведенному шикарним украінським спортивним щотижневиком "Змаг»( на жаль, сьогодні в Украіні подібного видання ми не маємо) по визначенню найкращих галицьких спортсменів за п*ятнадцять років, починаючи з 1923 року.

Це був дуже цікавий за результатами конкурс, який досить справедливо визначив 50 найкращих спортсменів. Перше у місце зайняв відомий у Європі велосипедист Микола Степаняк (5530 голосів), другим був футболіст, "своєрідний геній" за відгуками преси тієі пори, 20-річний(!) Мирослав Турко (4810), а за ним ,на третьому місці, розмістився ідол львівських украінських болільників Олександр Скоцень (4571). У цьому списку на чільних місцях були ще футболісти Володимир Воробець та добре сьогодні відомий украінським любителям футболу, як начальник славнозвістних львівських Карпат, Карло Мікльош, а також інші.

    == Відступ 1. Цікаво, що у цьому списку була на той час тільки одна жінка, рекордсменка з легкоі атлетики, Ірина Кобзяр (3537), яка там розмістилася на почесному четвертому щаблі. Це була великий талант та ентузіаст украінського спорту, що виступала за львівський клуб "Сокіл-Батько". Навіть через десять років, у 1948 р., вже давно припинивши  активні виступи, вона з метою підтримати своім авторитетом украінську Олімпіяду у Аугбурзі, одразу згодилася там на виступ==

Але у ті часи болільники союзу абсолютно нічого не знали ні про украінських футболістів у Польщі, ні про якісь футбольні клуби цієі краіни, ні про футбольну там першість, а тим більше про збірну тієі краіни. Повний вакуум і залізна завіса. Що казати про якійсь наш інтерес до футбол у Польщі того часу, коли вже після закінчення другоі світовоі війни, у 1945 році, киян, які по виробничим потребам згідно своіх службових обовязків в 1934-35 роках приходили у Києві до польського консульства, керівником якого, до речі, був батько відомого Збігнева Бжезинського, потім тягали до МБ з одним питанням: "з якою цілью відвідували це консульство?" І не хотіли слухати пояснень, що за службовими обовязками. Тому киівські болільники і поняття не мали про нових гравців з бувших польських земель, які в 1940-41 роках почали виходити на поле у киівському Динамо( Скоцень з Матіясом) та у московському Спартаку( Габовський з Воланіном). Інформація про них була мізерною та загальною, а це ж були дуже майстерні футболісти( особливо двоє перших з них) з міжнародним досвідом офіційних зустрічей. На той час в союзі таких не було.

Навіть через десятки років у союзі відомостей про той футбол на теренах Польщі, а тим більше про гравців, з ідеологічних причин, було обмаль. Тільки, коли Украіна стала сувереною державою, ми отримали можливість познайомитись з тим футболом, зокрема у Галичині, де народжувались і грали дуже майстерні футболісти. Цьому посприяли відмінні спогади Олександра Скоценя "З футболом у світ", Торонто, 1985р.( на жаль наше видання цієі книги 1992 року про "львівського батяра" має купюри), Карло Мікльоша "Життя з копаним мячем", книги Дениса Мандзюка, спогади та інтервю львівських футболістів того часу, а також цікаві розвідки львівських журналістів та науковців Мелеха, Линця та інших. Скажу чесно, на мій погляд, сьогодні у Києві подібних по своєму змісту, любові та поваги до людей, які займалися футболом, різноманітності тем та історіі свого краю, не вистачає. Але всі ці материали розпорошені по різним джерелам, мають різний час виходу у світ та і тираж іх був досить мізерний. Крім того киівські болільники далеко не завжди на фоні перемог свого клубу були ознайомлені з історією футболу на різних теренах краіни. Тому я, базуючись на цих джерелах з доповненням прочитаних мною ряду футбольних статей у львівських газетах 1936-43 років минулого сторіччя, а також базуючись на розповідях про той час старих киівських болільників та двох футболістів, один з яких грав в Динамо разом з Матіясом та Скоценем, а другий виступав у Харкові проти них, вирішив коротко нагадати шановним колегам про старий футбол на галицьких землях та хто там був хто і які команди там вели між собою боротьбу. Це дуже цікава сторінка украінського футболу.

Нагадаю, що у період між двома світовими війнами польський футбол був активною невід*ємною частиною світового футболу, іі збірна брала участь у Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та у багатьох товариських матчах. По своій силі, якщо відштовхуватись тільки від спортивних результатів, польська збірна не була на провідних ролях у Європі, але мала повагу у футбольному суспільстві за свою майстерність і бажання у будь-якому матчі стояти до кінця. У той же час європейські спортивні видання підкреслювали, що польська команда завжди мала у своєму складі кількох гравців міжнародного рівня. Більшість польських гравців того часу добре знали у Европі. А в кінці 30-х років Польща вже мала дуже сильну збірну команду, зростання якоі було перервано початком війни. Польський футбол мав розвинуту інфраструктуру. В 1930-х роках чемпіонат цієі краіни проводився у Державному дивізіоні( вища ліга), де однією з сильніших команд була львівська "Погонь", та у ряді регіональних ліг( перша ліга), перемжці яких потім змагалися між собою за підвищення однієі команди до вищоі ліги. Змагання у цих лігах були найзапекліші. Однією з найсильніших таких ліг по праву вважалася окружна футбольна ліга з центром у столиці Галичини- місті Львові, який вже тоді мав повністю європейський шарм.

На світлині Львів, 1938 рік.

У ті роки Львів був потужним центром футболу. Окрім вищеліговоі "Погоні", у місті в складі окружноі ліги виступало у різні роки по 5-6 команд майстрів. Більшість цих команд мали своі пристойні стадіони та, головне, своі арміі палких і не дуже гречних до супротивників болільників( щось віддалено нагадувало Лондон). Стадіони були заповнені вщерть. Матчі між цими польськими, украінськими та єврейськими львівськими командами, які представляли різні групи населеня, що проживали у місті були нескінченними дербі, місцевій пресі не давали сумувати. Про силу футбольних команд галицькоі окружноі ліги того періоду можна прочитати різне. В украіномовних газетах тих років в основному дуже доброзичливе ставлення до своіх команд і, як правило, фахова оцінка футбольних подій, гри команд та окремих гравців, але без якогось захвалювання.Також писали і про грубість , яка бувала на полі, і про предвзяте та малокваліфіковане суддівство і про бійки болільників, і про деколи побиття арбітрів- про футбол у всіх його проявах. В той же час львівська польськомовна преса більше писала про вищелігову «Погонь» , про зустрічі у вищому дивізіоні та більше звертали уваги на польські команди окружноі ліги. Про зустрічи в окружній галицькій лізі украінських команд писали стримано, не пропускаючи якихось негативів при проведенні матчів. І, взагалі, складалося враження, що вони зверхньо відносилися до непольських команд , називаючи іх футбол регбійним, а болільників вважали винуватцями всіх безладів на стадіонах. Але у той же час , і це слід підкреслити, вони дуже добре відгукувались про гру ряду украінських гравців. Слід зазначити, що для різних матчів досить стабільно скликали збірну Львова, куди запрошували гравців з різних команд міста, які під керівництвом тренера Погоні разом тренувалися та грали. Це сприяло тому, що провідні львівські гравці духе добре знали один одного. Всі газети тоді відзначали, що у своій більшості команди грали з несамовитою віддачею, прагнучи довести супернику, що саме вони у всіх проявах краще за нього. Щось було схожим з фото унизу.

У самій регіональній лізі, яка складалася з 13 команд, крім львівян, грали ще 2 команди з Пшемисля( з 29.09. 1939- до 1945р.р. у складі союзу, як Перемишль), і по одній команді з Дрогобича, Стрия, Ряшіва, Самбора та Ярослава. Тоді в Польщі у гравців професійних контрактів не було і всі вони мов би десь "працювали" чи " вчилися", але люди навкруги знали, що найбільш привабливо у фінансовому плані було «працювати» у Дрогобичі, з його мільонерами- меценатами з нафтовиробництв.

На фото Дрогобич. Тут проживали магнати нафтовоі галузі. А нафту добували в інших містах.

На фото м.Борисав, який сміється. А от тут добували нафту подібно Техасу.

Слід зазначити, що по причині відомих дуже складних внутрішніх політичних і соціально-національних відносин в краіні, у ті часи львівскі команди, як і інші команди ліги, ділилися за національнним принципом-були польські, украінські та єврейські клуби, що представляли своі розгалужені спортивні товариства. Команди, які складалися з етнічнимх поляків теж поділялися за політичними та майновими уподобаннями своіх хазяів, наприклад, "Чарні"-це був військово-цивільний спортивний клуб, а "Юнак" Дрогобич - був командою, організованною польською комендатурою фізичного виховання та військовоі підготовки та колишніми польськими військовими ветеранами міста. Вищелігова "Погонь" складалася тільки з етнічних поляків. До речі, у останьому довоєнному сезоні 38/39 років у львівський лізі місця розподілилися слідуючим чином: 1. Юнак Дрогобич, 2. Україна Львів, 3. Чарні Львів. Не треба думати, що команди за етнічними ознаками були у ті часи чимось дивним для Європи. Наприклад в 1919-1938 роках чемпіонат Чехословатчини взагалі проходив в кількох національних дивізіях, переможці яких і розігрували між собою звання чемпіона краіни. Так, однією з кращих і останнім чемпіоном у Словацько-Прикарпатьському дивізіоні була украінська команда "Русь" з Ужгорода, де разом з украінцями грали і кілька угорців.

Коротко нагадаємо про окремих футболістів та окремі команди з Галичини. У лапки взяті дослівні деякі характеристики гравців з преси тих років.

-- ТУРКО Мирослав( 1918-81). Нападаючий, у 1935-39 грав за одну з найсильніших украінських команд "Сян" Пшемисль. Я вже відзначав, що за свою майстерність болільники Галичини у опитуванні журналу "Змаг" назвали його кращим серед інших украінських футболістів Галичини. І це, коли йому було лише двадцять років! Знати дуже подобалася його гра сучасникам і викликала задоволення. По згадкам сучасників його гра просто «заворожувала глядачів». Всі болільники Галичини тоді називали його приязно "Мурко".

На фото так грав Мирослав Турко. Дуже добрий був майсте

Про його виступи на полі писали, що він " мав велике сердце до гри,"та що він мав талант від бога до футболу. Мирослав володів артистичною технікою та був джельтменом на полі. Відзначавя ювелірністю передач та вмінням дуже сильно та точно пробивати штрафні удари. Болільники тоді шуткували, що там де "Мурко", то там буде обов*язково гол. По спортивним газетним репортажам тієі пори він багато забивав, але статистики, на жаль, немає. Писали, що він був артистом у грі. Безумовно, що цей молодий футбольний діамант одразу помітили спеціалісти і його неодноразово запрошували до кращих команд вищоі ліги, але він відповідав, що як украінець, буде грати тільки за свою рідну украінську футбольну команду з Пшемисля. До речі за цю команду грало ще ряд непересічних гравців, які теж входили у відомий спиок "Змагу": Омелян Федорович, Степан Дигдилевич, Франц Гібілевич, Іван Медвіть. Турко навіть відмовився переходити до львівськоі команди "Украіна", хоча точилися розмови, що він схилявся чомусь до переходу в 1939 році до ужгородськоі "Русі".

Слід відзначити, що війна, як і багатьом іншим гравцям того покоління, поламала у розквіті сил футбольну кар*єру Мирослава. Не було у нього можливості показати всьому світу свій великий талант. З приходом радянськоі влади він грає з 1940 року разом з своіми бувшими футбольними опонентами К. Гурським, Габовським, Воланіном, Мікльошем та іншими за львівський Спартак. З 1941 року грає у генерал-губернаторстві, потім знову за "Сян", потім переізджає до Австріі, де працює та грає у футбол. Перед закінченням війни запрошується до віденьського Рапіду, але відмовляється від контракту задля повернення у Львів, де у нього залишилися дружина з маленькою дитиною. На превеликий жаль у Львові Мирослав Турко не зміг піднятися до якихось футбольних вершин, хоча повністю цього заслуговував. Спочатку він з невиликою перервою грає у 1945-49 роках за сильний львівський Спартак, де крім нього грало ще ряд відомих футболістів. Граючи за Спартак Львів у союзній першості по класу Б, він знову став лідером команди і забивав красиві голи. Стадіон завжди був переповнений, коли грав Турко і глядачі завжди підтримували цього майстра. Треба підкреслити, що у ті роки спартаківська львівська команда відзначалася високою майстерністю. У 1949 році вони після одеситів стали другими у своій украінській зоні класу Б і поіхали до Ростова грати фінальну пульку за вихід до вищого дивізіону.

Через багато років Мирослав Турко згадував, що тоді вони були об*єктивно готовими до боротьби з конкурентами і дуже хотіли перемогти та заграти на новому рівні. Всі футболісти команди були налаштовані на перемогу, а сам Мирослав з нетерпіням чекав можливості стати до матчів у класі А. Але все сталося, як він розповідав, по іншому. В Ростові всім командам фінальних змагань одразу дали зрозуміти, що до новоі першості 1950 року, року 70-річного ювілею вождя народів, у вищу лігу доречно вийти тільки грузинській команді "Спартак" Тбілісі, за яку, до речі, грали Пайчадзе та Жмельков. Все стало зрозумілим, фінальна пулька стала повною імітацією і з своєю мрією Мирославу Турко довелося розпрощатися. Дуже жаль, що широкий глядач так і не побачив його у грі на найвищому рівні.

З 1950 по 1954 рік він грає за новостворений ОБО Львів. І знову він лідер команди. Разом з ним грали і набиралися у нього розуму такі відомі гравці, як Йожеф Беца, Мирослав Думанський, Євген Горянський. А коли в 1955 році він перестав грати і став тренером команди, то під його керівництвом почав грати, майбутня футбольна зірка Василь Турянчик. Я особисто не розумію причини, можу лише здогадуватися, чому цього відомого у футбольних колах Украіни голеадора не запросили до киівського Динамо в 1945-46 роках, коли тут була катастрофа у нападі, де кращий бомбардир Серов забив тільки 2 голи, а у слідуючому році 8 голів Богдановича стали просто ковтком свіжого повітря. Думаю, дуже тоді втратило Динамо, що Мирослав Турко не грав у його складі у нападі. Скоріше за все були якісь закриті циркуляри на запрошення до столиці гравців. Вважали мабуть, що краще було запросити в Киів у той час ніякого Петра Дементьєва, який тут за півтора сезону забив пару м*ячів і не чим іншим не відзначився. Несправедливо.

Слава Богу, що про Мирослава Турко у Львові залишилося багато спогадів і публікацій. Він був дуже яскравою і артистичною фігурою. Наприклад, всі відмічали у нього чудовий вокальний і акторський дар. Молодим він виступав на аматорській сцені і особливо йому вдавалися комедійні ролі, наприклад Возного у "Наталці Полтавці". Ось таким був відомий украінський футболіст, якого ми у Києві практично, на жаль, не знаємо.

У ті часи найвідомішою украінською командою у Польщі була львівська футбольна дружина «УКРАІНА", яка представляла одноіменне могутнє спортивне товариство (СТ), що обєднувало представників різних видів спорту, в рядах яких були найсильніші атлети краіни.. Крім футболістів, особливо слід відзначити здобутки велосипедістів, легкоатлетів, фехтувальників, боксерів та шахістів. Це велике спортивне товариство було засновано на базі різних украінських спортивних гуртків в 1911 році групою ентузиастів на чолі з видатним діячем і організатором спорту професором Іваном Боберським ( батько украінського тіловиховання ), імя якого сьогодні носить львівський Національний університет фізичноі культури і спорту. А от предтечею футбольноі команди цього товариства була дружина(команда) копаного м*яча Украінського спортивного кружка (УСК) при Академічній гімназіі у Львові, головою якого був тоді гімназист, син нашого Великого Каменяра, Петро Франко.

На фото вересень 1909 ріку. Футбольна команда УСК : 1-й ліворуч стоіть граючий тренер В*ячеслав Льомоз, 1-й праворуч стоіть професор Іван Боберський, сидить перший зліва Петро Франко.

Пізніше Петро Франко розповідав про той перший футбол, коли вони не мали особливого розуміння, як грати і всі разом на сміх публіці бігали за мячем. Трохи згодом Боберський запросив до них на зарплату 300 крон( тоді 1 крона=1,5 кг цукру) на один місяць граючого тренера, чеха Льомоза, який і розяснив хлопцям, як треба грати у цю гру, показав техніку та удари(«бомби») та почав систематичні тренування. І одразу справа зрушила з місця. Сам Петро тоді випробував себе на всіх місцях на полі, то забивав у нападі, а то дуже непогано стояв у брамці. Слід зазначити, що як тільки УСК стала краще грати, а іі тренер став забивати половину голів команди, то одразу зреагували конкуренти, переманивши його після військового збору за добрі гроші до себе і опинився пан Льомоз у львівській "Погоні". До речі, професор Іван Боберський є автором багатьох спортивних украінських термінів, наприклад, футбол-копаний м*яч, гравець- грач, захист-залога, крайній нападаючий- лучник, офсайт- відсторона тощо, які широко застосовувалися до 1939 року у побуті та в украіномовній пресі Галичини.

Певна річ, що мене дуже зацікавило, а як сам Іван Якович Франко, славетний поет, філософ, письменник, драматург, публіцист, політичний діяч, відносився до футбольного запалу свого сина. Про це багато є цікавого, але якщо коротко, то відносився з повагою і навіть був на одному футболі де грав Петро і, як згадують, потім завжди «тепло відгукувався про цей вид спорту», але , як пишуть, мав великий стриманий гумор до занять свого сина Петра руханкою, а потім хімією. Коротко один приклад. Тарас Франко згадував, що коли його брат почав займатись футболом, то попросив батька дати гроші, щоб купити наколінники та бутси(добрі бутси англійського виробництва тоді дорого коштували). Іван Якович, я думаю не без гумору, поцікавився в сина, а навіщо потрібні ці наколінники та чи можна ходити в бутсах по місту. Петро у запалі, не звернувши уваги на підтекст питання, став пояснювати батькові, що наколінники до ніг, бо по ним найбільше «косять»(це його слово), а в бутсах можна грати тільки на полі. Гроші, певна річ, батько на амуніцію дав. Слід зазначити, що майже на кожний матч, де грав Петро-гімназист, приходила його мати інтелігентнійша Ольга Федірівна. А Петро дуже любив спорт, окрім футболу був добрим гімнастом, відмінно грав у теніс(сітківку) і навіть вивчився на викладача руханкою(фізкультурою) і працював з цього предмету до 1914 року у гімназіях міста. В 1911 році він грає лівого края за «Украіну», а потім активно приймає участь до 1914 року у суддівстві матчів і навіть з цього предмету написав одну з своіх найперших статей «Судия в «Союзняку». Додамо, що потім він став авіатором та відомим хіміком свого часу.

У 30-і рокі команда "Украіна" відзначалася потужною грою і в 1937-38-39 роках займала 2 місце у своій лізі. Все чогось не вистачало, щоб підвищитися у класі. Вона виступала до 1938 року на своєму стадіоні "Сокіл-Батько" УСТ, який завжди був заповненний 6000 своіх палких прихильників. Згадаймо найбільш відомих гравців цієі команди.

• СКОЦЕНЬ Олександр-Богдан, на футбольне призвисько "Леньо" (1918-2003). Дуже сильний і креативний нападаючий тодішнього польського футболу. У 1937 році отримав звання "Король стрільців" за велику кількість забитих м*ячів. Вихованець украінських юнацьких команд Богун та Тризуб, відмінною грою за які ще юнаком отримав популярність у багатьох болільників Львова ( це дещо нагадує, як ще за гру у дитячому футболі перед матчами киівських динамівців у 13 років став популярним Володимир Мунтян). В 1938 році Скоцень у 25 матчах забив 40 голів.

Вже в 17 років став грати за основу своєі улюбленноі команди "Украіна", де незмінно виступав до початку другоі світовоі війни в 1939 році. Скоценя неодноразово досить настійливо і малочемно "запрошували" перейти грати у найкращі польські команди Катовіце ( кількаразові чемпіони краіни), "Вісла" Краків та "Погонь" Львів. Навіть давили на нього через пониження його батька на посаді з переводом на роботу в іншу місцевість, але Олександр рішуче відмовлявся і говорив, що він украінець і буде грати тільки в украінській команді у рідному для нього Львові. В 1937-38 роках його запрошував тренер збірноі Польщі грати за неі, але і тут Скоцень вісловив свою відмову бо у ті часи украінська громада мала суттєві утиски від влади. Хоча він потім розповідав, що йому важко було по-людські відмовлятися від участі у збірній краіни. До речі, скільки я не знайомився з історією галицького футболу того часу, з «кормильцами» я не зустрічався. Може щось і пропустив.

Безумовно зірковим був для Скоценя сезон 1938 року. І не тільки тому, що тоді його команда продемонструвала потужну гру, а він став найкращим іі бомбардиром.

На світлині 1938 рік, команда "Украіна" Львів.

У тому році був розіграний першиий і останній Кубок президента Польщі між збірними командами міст. Змагання проходили у кілька етапів з суттєвою веснянно-літньою перервою на закінчення чемпіонату краіни і підготовку та участь збірноі у ЧС-38. Несподіванним переможцем цих змагань стала збірна Львова, за яку у кількох матчах блискуче відіграв Олександр і отримав відмінну пресу.

==Відступ 2. Про цей Кубок та гру Олександра написано наче б то і багато, але це робили, коли до архівів не було доступу і, у своій більшості, покладалися на людську память. , Тому нашарувалось багато помилок, які після кількаразового переписування подвоілися. В результаті, наприклад, помилково вважали, що до збірноі Львова включили тільки одного украінця Скоценя, що він там грав 4 матчі де забив 9 мячів, з яких 4 у фіналі, помилились також у рахунку фіналу, переплутали Краків з Катовіце тощо. Тільки нещодавно, завдяки скрупульозній роботі львівських дослідників з публікаціями того часу, ім вдалося відслідкувати гру збірноі Львова у тому Кубку, встановити послідовність тих подій і виправити різні неточності.

Насправді, по перше, так як матчі Кубку розтягнулися у часі більш ніж на півроку, то цю збірну тренер скликав кілька разів і на кожний такий збір викликали 5-7 гравців з команди "Украіна". Далі після тренувань ці гравці прилюдно грали двосторонку, на базі результатів якоі і визначались з основою. Все було відкрито і не викликало якихось невдоволень в украінських болільників. Якщо Скоцень був найкращим, то і виходив на поле. Тільки у півфіналі Кубку болільницька спільнота виявляла велике обурення, що на поле не вийшов у той час найкращий центр нападу міста Карло Мікльош, бо весь Львів тоді знав, що таким чином разом з іншими негідними діями його хотіли примусити перейти з "Украіни" до львівськоі "Погоні". Скандал був великий. По друге, Скоцень грав тільки у 2-х матчах, де забив 3 блискучих голи. Особливо запамяталися 2 його мячі, що він забив у віховому матчі з Катовіце ( 7-1 ), за яких грали 9 чемпіонів і лідерів чемпіонату краіни, недавні учасники ЧС-38, на жаль без травмованого знаменитого Вілімовського. Розкатали, як Бог черепаху. У полуфіналі з Лодзью (3-2) він знову веде атаку і забиває один мяч. Публіка була у захваті від гри львівськоі команди, на яку Бог послав натхнення. А от у фіналі в кінці листопада з Краковом ( правильний рахунок 5-1, а не 7-1) Скоцень нічого не забивав, так як не грав. Саме тоді на знак протесту проти неправд влади до украінськоі громади при проведенні у Львові етапу виборів до польського сейму та інших політичних утисків, всі украінські гравці відмовилися грати за збірну міста. Тоді Олександра замінив тільки видуживший від травми, яка йому не дозволила поіхати на ЧС-38, Матіяс, який у ролі капітана прийняв у руки цей Кубок, що і залишилося в історіі у чисельних світлинах. У слідуючому, 1939 році, на львівську збірну наче нашепотіли і вона у цьому незавершеному Кубку вже у другому матчі, 29.06, у найсильнішому своєму складі разом з Скоценем була розтрощена Станіславом 2-5. Газети нещівно критикували як команду загалом, так і кожного гравця окремо за винятком Майєвського, який забив ці 2 мячі. Висловів особливо не вибирали. А от у Станіславі до сьогодення згадують у захваті ту перемогу своєі команди.==

На світлині 1936 рік. Команда"Украіна". Перший зліва- воротар Василь Босий, 3-й- Володимир Воробець, 4-й -Осип Скоцень(брат Олександра), 5-й- Олександр Скоцень, 6-й -Карло Мікльош.

На світлині 1937 рік. Команда" Украіна" ( другий зліва Скоцень) перед дербі у товарняку з "Погонью" на іі стадіоні( на жаль 1-2). Рання весна, дуже холодно, але глядачі чекають жарких баталій.

Тут слід зауважити, що при всій своій любові і повазі до Олександра, болільники та преса відзначали одну його суттєву ваду у грі, що була йому притамована на протязі його футбольній кар*єри. Це були деякі незрозумілі з сторони невиликі періоди у грі, коли він випадав з неі і просто ходив по полю, а потім через деякий час, як нічого не сталося, енергійно бігав та забивав голи. Болільники це пояснювали його лінню і тому дали йому призвисько "Леньо"(лінькуватий). Сам Олександр такий свій імідж підтримував і, як згадували львівяни, коли йому з трибуни кричали, чому він не бігає, то він з усмішкою відповідав болільникам своєю улюбленою фразою: " Час не заєць!" Думаю, що тут були не ліньки, а якісь особисті фізіологічні властивості на фоні досить примітивноі передсезонноі підготовки. Хоча, правди ніде діти, всі його тодішні львівські партнери по команді відмічали, що тренуватися він не дуже любив, бо покладався на свій від Бога талант.

З нападом 01.09.39 року Германіі на Польщу почалася друга світова війна і спортивне життя у Львові одразу припинилося. Згідно сумнозвістного пакту Молотова-Рибінтропа радянські війська у другій половині вересня ввійшли з сходу у Польщу і зайняли частину іі територіі.

На фото вересень 1939 року. Рукостискання, Польща розділена.

22.09.1939 року після взаємо домовленного відхіду з Львову німецьких частин місто зайняли радянські війська, документально пообіцявши вільний вихід бажаючим польським військовим з*єднанням у Румунію. Але вже 25.09 почалися масові арешти польських офіцерів, військові підрозділи яких не встигли покинути краіну чи з якихось причин залишилися на зайнятій союзом територіі. У Львові почалося встановлення новоі радянськоі влади і все у футбольному житті міста різко змінялося. Всі колишні спортивні організаціі були розігнані, правда, спочатку на якусь неділю "Украіну" перейменували в "Харчовик", але потім розігнали до особового розпорядження. Скоцень починає шукати себе у новому житті. У той час нова влада починає встановлювати спорт за своіми ідеологічними канонами і намагається показати переваги пролетарського фізкультурного руху. З цією метою у Львів в кінці листопада для футбольноі зустрічі була відряджена команда Динамо Киів. А так, як футбольних клубів у місті вже не було, то новому спортивному керманичу Панченко було доручено терміново створити збірну команду міста. Для нього, новоі людини, це завдання було не під силу, бо він ні про футболістів, ні про команди абсолютно нічого не знав. Але тут йому дуже допоміг Скоцень, який зумів з тих людей, які залишилися у місті, а головне, згодилися грати, збити хоч якусь команду для зустрічі з киянами. Сьогодні по різним джерелам ходять ряд апокрифів про цю гру, які наповнені якимось історіями на кшалт, що ця збірна була для ідеологіі складена порівну з гравців украінськоі, польськоі та єврейськоі національностей, що все було у червоних транспорантах та у великих портретах вождів, що люди тримали у руках великі стяги, що на матчі було 15000 глядачів, що на протязі матчу оркестри весь час грали інтернаціонал. Насправді все було далеко не так. Скоцень зібрав збірну з тих, хто був під рукою, наприклад, половину збірноі Львова складали гравці з Кракова, які під час німецькоі навали разом з іншими десятками тисяч втікачів опинилися у місці. Оркестр грав тільки один раз перед початком гри тодішній гімн союзу, все інше також перебільшено у рази. А ось те, що когось не влаштовувало, чомусь не згадувалося. Тільки дякуючи скрупульозній роботі львівських істориків футболу, ми сьогодні маємо достовірну інформацію про цю гру, навіть вони знайшли і відповідне фото. Насправді хронологія подій була слідуючою.

Динамівці приіхали у Львів 23 листопада 1939 року і кілька днів приймали участь у різних ідеологічних зустрічах з якимись представниками різних верств населеня і робітничими колективами, де все було по канонам пропаганди новоі влади. Сама зустріч із збірною Львова відбулася 26.11. на стадіоні "Погонь" в 11 годин ранку у присутності 6000 глядачів. Більшість людей були за спеціальними перепустками від колективів, але, як згадували львівяни, продавали перед початком зустрічі трохи і квитків. Зацікавленість справжніх болільників була дуже велика, тому навколо стадіону скупчилася велика кількість бажаючих.

На світлині збірна Львова( у темній формі) та Динамо Киів( у світлій формі) перед початком зустрічі. У Динамо сидять зліва направо: Качкин, Кузьменко, Стоять зліва направо: Гребер, Комаров. Балакін, Ідзковський, Махиня, Лайко, Шиловський, Афанасьєв, Клименко. У збірній Львова крайній справа сидить Скоцень, рядом з ним Мікльош.

Виявляється, про що я раніше не знав, перед матчем відбувся моцний мітинг щодо приєднання західноукраінських земель до союзу, де був ряд виступаючих. А від команд виступили іх капітани Скоцень і Лайко. Сама гра, яка, як відомо, закінчилася перемогою киян 6-2, не носила великого спортивного інтересу, бо львів*яни були незіграні, погано розуміли один одного та були фізично розтреновані. А от Скоцень грав дуже натхненно, забив 2 голи і одразу звернув на себе увагу киівських тренерів.

Сам Скоцень пише, що ще тоді з ним розмовляли на предмет подальшоі гри у Динамо Киів. Але перевести його до киівськоі команди було непросто по ряду причин. Я вже писав у минулих постах, що саме у той час такі питання в Киіві не вирішувались і республіканські чекісти звернулися за дозволом до свого московського начальства, де відзначали великі здібності та вміння Олександра. Ті ж, використовуючи своє право першоі ночі, не питаючи його згоди, взяли і зарахували Скоценя до Динамо московського, де він під керівництвом Аркадьєва пройшов передсезонну підготовку у Гаграх і перед початком сезону 1940 року вперше приіхав до Москви. Він дуже цікаво описує цей період. Олександр вважав, що ця команда має середній європейський рівень, але не має видатних гравців, крім Якушина та Ільіна. Про тренерів команд чемпіонату союзу пише, що вони, на його погляд, відставали від своіх європейських колег. Скоцень згадував, що у Москві йому видали зарплату 3000 рублів, правда він не уточнює за який період. Я з цікавості почитав про зарплати того часу і зрозумів, що заплатили цьому "аматору" на той час по царськи. Так, наприклад, тоді середня зарплата робітника на заводі складала 340 руб. В арміі офіцерському складу платили тільки тверді оклади за посаду без якихось надбавок, наприклад, комвзводу-625 руб., а комдив-1600 руб. У органів НКВД оклади були десь на 20% вище. До речі, кому цікаво, на початку 1941 року в Києві футболісти отримували в середньому десь 600-800 руб., кілька відомих гравців по 1000 руб., а Бутусов-персональні, як комполка 1200 руб. з додачею за відрядження. Це по зарплатній відомості, але ще були в Києві різні льготи в залежності від заслуг гравця, наприклад, житло, продуктові та промтоварні книжки, за відрядження, прикріплення до спецобслуговування на вул. Лисенка та В. Житомирський, путівки з дружинами у санаторіі тощо. Для довідки тоді рядовий в арміі отримував у місяць 10 руб., люди сміялися, що це для того, щоб воін не міг він купити пляшки горілки, яка тоді коштувала 11 руб.50 коп.

Але гроші ніколи не визначали перше місце для Скоценя і він мав велике бажання повернутися до Львова. Очевидно, він чимось не підійшов Аркад*єву( а в іншому разі його ніхто нікуди б не відпустив) і Олександру пішли назустріч, відправивши граючим тренером до армійських команд Львова, що йому зараховувалось , як служба у арміі. З армійською збірною Львова наприкінці літа він знову грає проти киян у Києві і демонструє відмінну свою спортивну форму та гру. Тут вже кияни свого шансу не пропустили і Серов добивається успіху на початку осені 1940 року по переводу Скоценя у киівське Динамо. Тут його чекав новий тренер, у недалекому минулому знаменитий бомбардир, Михайло Бутусов.

==Відступ 3. У тому сезоні 1940 року гра киян тріщала по швах. Таких ляпасів, які вони тоді отримували на полі, не було ні до, ні після того. Уявіть собі ці програші 5-8, 0-7, 1-5, 1-6 тощо. Причиною були повна розтренованість команди під керівництвом Печеного, порушення спортивного режиму рядом гравців та дуже погана індивідуальна гра захистноі ланки з воротарями та деяких нападаючих (тут потрібно також приймати до уваги, що Щегодський ще ніяк не міг відійти після тюрьми) На цьому негативному фоні, щоб поставити наше Динамо на ноги, у вересні почав працювати Бутусов, а Скоцень, як чекалося, повинен був допомогти у атаці. Динамівці, нагадую, вже кілька разів бачили його гру за Львів і чекали від нього якогось фейєрверку голів==

Олександр Скоцень вперше з*явився у складі Динамо 06.10 у Сталіно (1-1). А до того була місячна перерва у першості, перед якою кияни програли свій останній матч тбіліському Динамо 1-6. Після початку тренувань під керівництвом Бутусова, тренер одразу зрозумів, що Олександр був майстром з великоі літери, але дещо розтренованим і не завжди розумів маневр нових партнерів. До кінця сезону він встиг забити ЦБЧА та сталінградському Трактору( ударом з 30 метрів). Дуже він хотів забити в останньому матчі сезону у Києві, що відбувся 08.11, столичному Спартаку, за який грав його давній конкурент по Львову, відомий польський нападаючий Габовський, але спромігся відзначитися тільки асистом(2-2). До речі, ви не повірите, але на слідуючий день 09.11 кияни знову зустрілися з тим же Спартаком вже у товариському матчі (3-3), бо ті починали своє чотириматчове показове турне по містам Украіни, яке закінчилося зуботичиною від одеситів 1-2. Кияни теж через кілька днів вимушені були приймати на мерзлому болоті свого стадіону у товарняку команду з щойно приєднаних Чернівців і ледь-ледь виграли 1-0. Всі своі враження від цього сезону дуже добре описав Скоцень у своій книжці. Зверну тільки увагу, що він був радий, що його добре прийняли у Києві болільники і саме місто йому дуже сподобалося, особливо пляж на Трухановому острові.

На фото киівский пляж у 1939 році. Пішохідного мосту ще не було.

За короткий час Скоцень зіграв у 1940 році за киян 5 матчів, де забив 2 голи. Після закінчення сезону по проханню тренера Скоцень був відправлений до Львова підшукати для команди кількох вправних молодих виконавців і подивитися, хто з відомих гравців залишився у тих краях. Краще за нього той футбол не знав ніхто. Думаю, що з цим дорученням він справився добре. На початку 1941 року у команді з*явилися з Львова Матіяс та Єдинак, а також приіхали з Динамо Чернівці Газда та з Динамо Дрогобич І-М. Гурський. Також закарпатські джерела повідомляють, що до Динамо тоді ж був відправлений молодий талановитий гравець З. Цибор ( не путати з майбутньою зіркою угорського футболу), але чомусь до команди не доіхав.

==Відступ 4. Коротко дещо про цих гравців, окрім Матіяса, на якому зупинимося трохи згодом.

-ЄДИНАК Тадеуш, 1919 року народження, освіта середня. Починав грати в юнацьких командах львівськоі Погоні . В 1940 році дуже успішно грає разом з Воланіним, Габовським, Турко та Казиміжем Гурським за Спартак Львів. У киівському Динамо після зборів в Одесі тренер вірішив, що він повинен ще був набирати форми у дублюючому складі бо штатний розпис основи складався тоді тільки з 15-16 гравців. На початку липня 1941 р. Єдинак був призваний в Києві у армію, більше у футбол не грав. В 1942 році був переведений до польськоі арміі Андерса, воював в англійських частинах, авіатор. З 1946 року став офіцером війська польського. Закінчив військову службу у званні генерала.

-ГУРСЬКИЙ Іван-Мечислав, 1920 року народження, освіта середня, лаборант. З 1935 року грає в юнацьких командах Дрогобича. В 1940 році виступає за створене в добровільно-примусовому порядку генералом Сабуровим дрогобицьке Динамо. Мав добру швидкість і техніку та "холодну" голову на полі. В 1941 році теж був відправлений Бутусовим "добиратися розуму" до дублюючого складу Динамо. Разом з Єдинаком був призваний до арміі.

ГАЗДА Ромуальдис(1915-1975) , освіта середня, інструктор фізкультури. Грав за юнацькі команди, а потім за чернівецьку команду другоі ліги у чемпіонаті Румуніі. В кінці 1940 року грає за Динамо Чернівці. В 1941 році після весняних сборів не потрапив до основного складу киівського Динамо. В 1945 році починає грати спочатку за Динамо Львів, а потім в 1946-47 роках -за львівський Спартак разом з Турко.

На світлині 1946 рік. Спартак Львів, крайній унизу зліва Р. Газда.

Після закінчення активних виступів у футболі Газда тренерував та став відомим украінським футбольним арбітром. Багато відсудив матчів в украінських зонах класу Б. У вищій лізі він провів 8 матчів, як суддя у полі та 11 матчів помічником судді. Чомусь всі забули, що він все-таки увійшов у незабутню історію киівського Динамо. Це саме він відмінно відсудив у 1961 році дуже важкий і важливий матч в Києві з Авангардом Харків, після якого динамівці стали вперше чемпіонами краіни. Пам*ятаєте ці трибуни у вогні палаючих газет. Незабутньо! Р. Газда( у ті часи писали Роман) мав високі звання судді республіканськоі та всесоюзноі категорій. ==

У незакінченному чемпіонаті 1941 року Олександр Скоцень виходив на поле у 8 матчах( в кількох з них був на полі не весь час) та забив 2 м*ячі. Справа була у тому, що тоді у Бутусова заграли, крім Скоценя, ще відмінні нападаючі Щегодський, Шиловський, Матіяс, Оніщенко, Віньковатов та Балакін і тренеру було з кого вибирати на кожну гру. Це одразу змінило стиль атаки киян, на що одразу звернула увагу преса, яка писала: "Киевляне поменяли свои кружева на острые длинные вертикальные и диагональные передачи". У своіх спогадах Скоцень дуже образно розповідає про всі своі ігри у складі киян. Особливо на нього справило враження чудова атмосфера на стадіоні, коли прймали тбіліських одноклубників та сама віртуозна гра гостей, де вирізнявся Пайчадзе. Кияни грали натхненно і виграли 3-0, а сам Скоцень забив відмінний гол.

== Відступ 5. На превеликий жаль, ми з Вами практично ніде не зустрінемо у динамівців, які пережили війну, спогадів про гру тих футболістів з Львова. Думаю, що це не випадково. Коли я вперше в кінці 1980-х років прочитав у Львові канадську книжку Скоценя, а потім місцеві літні болільники мені дещо розповіли і доповнили, то перед мною мовби відкрилася завіса у незвіданий інший футбольний світ. Ми ж , як я вже згадував вище, про ті часи майже нічого не знали. Повернувшись у Киів, я почав шукати старих киівських болільників, що у 80-х та початку 90-х років ще були живі і здорові і які на власні очі бачили на стадіоні гру Скоценя та Матіяса. Мені вдалося поспілкуватися з трьома з них. Коротко про іх враження. По-перше, вони одностайно казали, що тоді ніхто і уяви не мав хто це такі. Написали тоді у киівській пресі, що вони з львівських Спартака чи Динамо, то й добре, бо одним більше прибульцем чи менше значення не мало- вже звикли до комплектаціі динамівців іногородніми. Скоцень одразу сподобався своєю легкістю, технікою та ударом, але в деяких матчах виглядав незібраним, не забив кілька вірних м*ячів. А от Матіяс вже у першому своєму матчі у Києві показав, що він хоч і явно був не у формі, але на голову вищий за класом інших гравців. Особливо на болільників справило враження його вміння давати скритий пас та вміння миттєво відриватися від захисника у штрафній. Вони також жалкували, що після війни ім його не вдалося побачити. Правда один з цих болільників зауважив, що йому особисто тоді більше всіх подобалась гра Павла Віньковатова. Ну, це таке. Я ж болільникам розповів, що дізнався про долю цих гравців.

Додам, якщо колишні динамівці тоді не розповідали пресі щось про цих львівських гравців, а ті з свого боку нічого про них не питали, то це не означає, що вони не згадували про них між собою. Я ще колись пацаном чув, як один з гравців Динамо-41 розповідав моєму батькові, що Скоцень був простим, товариським хлопцем і одразу став, як кажуть, своім у роздягальні і за межами поля. А от Матіяс був "барин", хоча вмів грати "как Бог". Також я чув розповідь, що у Харкові іхні футболісти дуже боялися приізду Матіяса і раділи, що він захворів і не з*явився на полі. До речі це був останній "мирний" матч киян 16.06, який вони продули 0-2, за що всі дякували Віньковатову, якого за драку вже на 5-й хвилині зустрічи вивели з поля. Отаке невеличке доповнення від мене.==

Важко писати про зміни у житті Скоценя з початком війни, яку він зустрів у Києві і перебував тут у червні-липні 1941 року. Справа у тому, що окрім письмових спогадів Скоценя про цей період його життя, якихось інших документів не залишилося, а його товаріші по команді, про нього як води у рота набрали, а втім деякі з них і про себе потім води до рота понабирали. Розумію, що багатьом по виході книги Скоценя хотілося б, щоб іі не було, щоб вона швидше забулася. Так воно по суті з часом і сталося. Чомусь спогади безпосереднього учасника тих подій Скоценя так і не набули документального статусу на відміну, наприклад, спогадів братів Старостіних тощо. Я по мірі того, як накопичувалася інша різноманітнітна інформація, рази три перечитував Скоценя, порівнював з документальними спогадами киян про той час, різними опублікованими новими джерелами і маю свій погляд на його спогади. Особливо я звернув увагу, як він точно описує деякі деталі, які однаково з ним описуються іншими авторами, про яких він і гадки не мав. Він розповідає багато про незрозумілі тоді вчинки інституцій та людей, причини яких стали відомі суспільству тільки у нові історичні часи.

Скоценя дуже здивувала і образила зміна відношення до нього товарішів по команді вже через неділю після початку війни. З ним практично перестали розмовляти на тренуваннях і стали цуратися за межами поля. Шпіономанія була у розквіті. Треба додати, що ще до війни по приізді у Киів, Скоцень був багато в чому здивований тим, що побачив і неоднарозово критично про це висловлювався своім товаришам по команді. А після того, як його відправили назад з військомату, куди його викликали для призиву у армію по причині , як йому там роз*яснили, що людей з західноі Украіни отримали вказівку поки не брати в армію, то на нього накатили деякі футболісти з безпідставними припущеннями можливих його дій у випадку наближення німців. Потім вони відправили на нього донос(він пише,що його бачив і бачив підписи) до НКВС про нібито якісь його підривні розмови та шпигунство і він був заарештований. Сьогодні ми знаємо, що він сказав правду- у якийсь момент так і було-деякі категоріі не брали в армію. І взагалі, у 1941-45 роках наприймалося багато різних закритих циркулярів про те, які верстви населення по національному, чи по соціальному, чи за регіоном проживання, чи ще за якихось ознак призивати, а які ні, а також визначали, кого направляти до військових частин, а кого до "трудовоі арміі", тощо. Багато чого було. Треба відзначити, що у перші воєнні дні зустрічалося і багато накладок у призові, наприклад, військомати Києва направили повістки до арміі всім без розбору чоловікам відповідних до циркулярів років призову. Під цю гребінку попало і більшість фахівців киівських підприємств, у яких була бронь від призову і в наступний день представники заводів міста з армійським начальством іздили по призовних пунктах і забирали цих людей, яких ще не встигли відправити на фронт. В іншому разі не було б кому ремонтувати танки, літаки та артилерію. Може тому і мовчали потім про долю Скоценя бувші його динамівські товаріші. Тільки, я думаю, що цю бумагу, на щастя для нього, не направили на Короленко, а передали куратору команди генералу Варновицькому, який взяв на себе відповідальність і закрив цей наклеп з візою, як пише Скоцень, червоним чорнилом на доносі: «Отпустить мАлАдого дурака домой» В іншому разі Олександра чекала б вірна загибель. Правда, потім по поверненню Скоценя у зайнятий німцями Львів, він старанно обходить причину свого звільнення від арешту, написавши у газеті, що тоді «добрі люди обстали за мене». Не міг же він там написати, що йому допоміг генерал НКВС.

Скоцень не приховує у книзі своіх нормальних відносин з цим генералом , які встановилися на зборі команди весною в Одесі, навіть є фото іх дружньоі розмови на лавочці у парку. Після арешту Скоценя і Матіяса з дружинами переселяють з квартир жити на стадіон Динамо, де вже мешкали застиглі війною у Києві шість спортсменів з Львова, що повертались додому із змагань у Москві. Крім них, всі інші футболісти на стадіоні вже не зявлялися бо команду розпустили і у кожного далі була своя доля. Згадаймо, що у той час йшла у розпалі оборона Києва, а 08.07 пав Житомир і ворог рвався по житомирському шосе на Киів і його танки через кілька днів зявилися у районі річки Ірпінь і навкола міста почалися тяжкі боі.

Дійсно, до наших львівян у той час нікому діла вже не було, а на евакуацію спортсмеів була накладена заборона і тому вони, фактично нікого не знаючи у місті, не маючи тут ні рідних, ні будь якоі підтримки, кожний день чули у місті різні розповіді біженців і були вимушені діяти на свій розсуд. Скоцень, на мій погляд, дуже точно в деталях потім описував обстановку у місті. Безумовно вони хотіли вибратися з прифронтового Києва, бо все це вони вже пройшли у Львові у 1939 році : і сильні бомбардування міста, і вуличні боі, і десятки тисяч біженців, і варту безпеки тощо. Вони вирішили самі якимсь чином виіхати з міста. Скоцень абсолютно точно, як це описували у різні часи інші джерела, розповідає, що відбувалося на залізниці, яка була до мосту через Дніпро оточена військами і як тисячі людей хотіли пробитись до річкового порту, але іх туди ніхто не пускав. Велика була тоді трагедія. Львівяни зрозуміли, що ім не вибратись без сторонньоі допомоги.

І тоді діяльний Скоцень , коли військова ситуація на деякий час стабілізувалася, вирішив ризикнути і ще раз звернутися до Варновицького за допомогою. Причому, тут слід підкреслити людські якості Олександра, він просить те тільки за себе з дружиною, а за всіх інших. І йому допомогли. Певна річ, обійти наказ і видати ім документи саме на евакуацію ніхто не мав права, але, як я розумію, особисти знайшли вихід і дали ім "предписание", що такі-то і такі-то направляються у розпорядження Дніпропетровського товариства Динамо для подальшоі роботи. Легетимість підстав таких документів у багатьох випадках не витримувала критики, але у хаосі початку війни такі "документи" не викликали питань у перевіряючих- головне, щоб печатка якась була. Мені довелося тримати в руках такі "предписания". В деяких випадках це були написні чорнильним олівцем на четвертушці паперу тексти, підписані теж олівцем. Якщо була можливість, то для підкресення вагомості той підпис робили червоним олівцем та завіряли бог знає якою печаткою чи штемпелем. По моій пам*яті ці документи, як правило мали фрази типу "направляется в распоряжение", "прибыть до такого-то числа" і тому подібні бюрократичні виверти для підкреслення важливості документу. Через кілька місяців з цим наведуть порядок. Далі чекісти у ніч посадили людей Скоценя у причеплений до баржі з евакуйованими верстатами великий рятувальний човен і таким чином вони через три дні добралися у Дніпропетровськ. Згадуючи той важкий для себе час, він пише, що навіть тоді, відпливаючі на тому човні, він подумки сказав собі:"Прощай, дорогий Києве".

Ось саме так Скоцень і Матіяс опинилися у Дніпрі. Майже чотири десятки років пройшло по тому, як все це розповів Скоцень у своій книзі, десятки разів про це писали львівськи видання, але на жаль у нас продовжують користуватися сусідськими кліше, на кшалт "розбіглися хто куди", "рвонули, хто як міг додому", "вони були ЕВАКУЙОВАНІ", чи "не знали, що з ними робити, то евакуювали рікою до Дніпропетровська" тощо. Коли місто Дніпро зайняли німці, то Скоцень знову врятував своіх товарішів. Він зустрів свого старого знайомого, бувшого гравця австрійського Вакера, а на той час командира однієі з німецьких частин, який і допоміг Скоценю з товаришами повернутися до Львова. Вважаю, що тільки завдяки Скоценю всі ці люди залишилися живі у вирі перших місяців війни.

Повернувшись до свого міста, Олександр одразу починає знову грати в футбол за відновлену команду "Украіна". Вже 22.09.41 року він під шалену підтримку болільників, блискуче грає за «Украіну» проти «Гарбаріі» і забиває кілька голів. Львівські газети дуже добру дали оцінку його гри, підкреслюючі, що його гра набула нових динамівських барв: « ..Скоцень рвав усіх за собою що було сили, демонструючи свою «киівську школу». Все таки Динамо навчило його новому, на що звернули увагу львівяни. Але, судячи з усього, не всі тоді були у захваті від його переізду у свій час до Києва і йому, як я розумію, довелося пояснюватись. Нічим іншим не можу пояснити його розповідть про своє перебування у Києві в інтервю, яке через деякий час було опубліковано у місцевій газеті під назвою «Пригоди спортовця в Києві. Оповідання Л.(так в тексті)Скоценя, змагуна Украіни». Я думаю, що коли він через десятки років писав свою книгу і описував футбол в Києві та як його зустріли кияни, то він мабуть хотів всіма силами забути те, шо він, задовольняючи вимоги газети для дистрикту, там наговорив. Бог йому суддя, не буду більше про це, бо йому дісталось на початку війни у Києві по повній. В 1942-44 роках він грає у Львові у різних місцевих змаганнях, виграє з командою кілька трофеів.

На фото 1942 рік. Команда «Україна» перед фіналом кубку УЦК.

Скоцень писав, що вони тоді хотіли зіграти з киянами, але такі міжмістські зустрічи були суворо заборонені німецькою владою.

З відступом німців він у другій половині 1944 року через Словакію добирається до Австріі, де знову створює команду "Украіна", яка потім багато грає у зонах відповідальності союзників. Наприклад, 5.06.46 року він з своєю командою в Ульме у присутності 15000 глядачів розбиває 5-0 мюнхенську Баварію( для об*єктивності треба сказати, що то була одна назва від знаменитого клубу, бо тоді за неі грали одні пацани). Я читав украінські газети того періоду, що виходили у американській зоні окупаціі, про тодішню гру Олександра, яка знову стала нагадувати його довоєнну львівську манеру, наприклад, писали: "Якщо Скоцень грає добре, то і добре грає дружина( команда), а якщо не хоче грати, то все розпадається". Впізнаємо тут пана Олександра. Але його гра не залишається непоміченною і він знову починає виступати у вищих європейських дивізіонах.

Спочатку з відмінною пресою він виступає в 1947 році разом з братом за бельгійський" Шарлеруа", а в сезонах 1948-50 років грає за французську "Ніццу", демонструючи досить пристойну результативність- 48/23. "Франс-футбол" тоді відзначав, що Скоцень- прекрасний футболіст, але коли він приіхав до Ніцци, то грав повагом, як вантажний потяг, але з часом розбігався і став експресом Ніцци». З переіздом до Канади він дограває в 1951-55 роках за різні украінські аматорські команди. Через багато років Скоцень писав про своє життя: "Я радий з пройденного шляху, з факту, що не схилив свого прапора. Радий, що міг вчинити опір...спокусливим обіцянкам...»

На фото Олександр Скоцень в один з своіх відвідань Львова.

Продовжимо ще про деяких гравців тієі львівськоі «Украіни».

-МІКЛЬОШ Карло (1915-2003), "Кльош." Відмінний центр нападу та розігруючий. Грав за" Украіну" у 1932-39 та у 1941-44 роки. Один з улюбленців львівськоі публіки довоєнноі пори. Зазнавав великих утисків від влади, щоб перейшов грати до польськоі "Погоні", але залишився вірним своій команді. З 1940 року грає за Спартак Львів. Мікльош дуже багато зробив для розвитку футболу у своєму місті. Він є легендарним начальником львівських "Карпат" у 1968-72 роках та першим президентом цього клубу у 1990-92 роках. При ньому Карпати вперше завоювали Кубок союзу. Авторитет у Мікльоша у його рідному місті дуже великий. Львівяни, як ніхто інші, вміють віддавати шану людям, які прославляли іх місто.

На фото меморіальна доска на домі, де жив шановний Карло Мікльош.

В Києві я щось не бачив ніяких дошок, де жили Макаров, Коман, Воінов, Рудаков. Може я чогось не додивився?

-ВОРОБЕЦЬ Володимир, "Дзвир". Безсмінний на протязі багатьох років лівий захисник та капітан команди. Провів на полі у 1927-39 та у 1941-44 роках більш ніж 500 матчів, за що отримав від керівництва клубу Золотий перстень. Болільники його просто боготворили і називали "наш залізний Воробчик". Мав дуже сильний удар з штрафних. Відзначався силою і витривалістю, вмів закрити навіть сильніших нападаючих того часу, у тому числі таких команд, як Мілан, Стандарт, Рапід, Богнат (Угорщина) тощо. Про нього писали, що він "вмів наводити порядок між охочими до гола".

На світлині команда Украіна в 1935 році. У першому ряду сидить з м*ячем Володимир Воробець.Судячи з фото, міцний був хлопець. Стоіть 4-м зліва К.Мікльош. Зверніть увагу, які шикарні бутси були у футболістів і з якоі відмінноі шкіри вони виготовлені.

Володимир у житті також був дуже цілеспрямованною людиною. Ще у молоді роки поєднував футбол з заняттями в Університеті і отримав ступінь Магістра права.

-БОСИЙ Василь, "Ганді". Основний воротар клубу в 1935-39 і в1941-42 роках. Був візитною карткою сміливості і стійкості клубу. Людина без страху та роздумів про можливі своі травми у властивих для футболу тієі пори жарких сутичках у воротарській. Майстер лініі воріт, про нього тоді шуткували:"Василь копає м*яча". Не дуже йому поступався і другий воротар( а часто і перший) здоровенний хлопчина ГУЦУЛ Роман, "Бальтазар"

• ЗУБАЧ Юрій (1921-2010), "Студебекер". У свій час це була молода зірка украінського футболу у Львові. Він був вихованцем спортивного товариства "Украіна" і не бачив себе ніде, крім гри у цьому клубі. Але у той же час, як він потім згадував, йому також дуже подобалася гра збірників краіни, що грали за "Погонь". Він був вірною своім переконанням людиною і за це мав нелегку долю. У 1938 році Юрій 17-річним юнаком під керівництвом тренера Адольфа Мора буревієм увірвався у СТ Украина- він одразу став грати за основу, за першу та дві юнацькі команди, за які забив у сезоні 43 м*ячі. Він був типовим тараном, який на плечах з кількома захисниками міг увірватися до штрафноі і забити гол. Недаремно його болільники одразу назвали "Студебекером". Зубач у 1938-39 та у 1941-44 роках грає за СТ Украіна, у 1940-41р.-за Спартак Львів, у 1944-45р. - за Динамо Львів, у 1946-49 роки- грає за Спартак Львів і у 1951-54р.- за Динамо Томськ. І завжди він був по грі на перших місьцях.

Його яскравий талант до гри та результати неможливо було ні приховати, ні залишити без уваги спеціалістів. В середені 1945 року у час свого перебування у складі львівського Динамо йому повідомляють, що отримали наказ самого керівника МДБ республіки Строкача про терміновий перевод Зубача до Києва, до Динамо, яке тоді знаходился у прірві останнього місця. Юрій Зубач категорично відмовляється виконати цей наказ (!!!), бо насправді хоче грати тільки у рідному місті. У своій пояснювальній на імя киівського начальства Юрій дипломатично розяснює, що він, працюючи механіком, грає у футбол тільки як аматор, а грати на серьозному рівні він не може бо, нібито, давно вже випиває і завжди звик виходити на поле напідпитку і змінити вже нічого не може. Думаю, що місцеве начальство і від себе щось додало до цього , щоб залишити талант у своій команді і Строкач відстав від нього.

Але добра гра Зубача у 1948-49 роках знову привертає до нього увагу киівського начальства, але значного вищого рівня. У середені 1949 року у Львів з Києва надходять з місячним розривом дві телеграми підписані спочатку головою кабміну Коротченком, а друга- першим секретарем цк Хрущовим про терміновий перевід Зубача до киівського Динамо. І в обох випадках Юрій категорично відмовляється. Вочевидь це вже переповнило чашу терпіння влади і пішли оргвисновки. Тут слід зазначити, що на команду Спартак вже давно скоса дивилася влада, ій не подобалось, що там було багато гравців, що ще грали у польському чемпіонаті та що багато чого вони собі дозволяти говорити. На початку 1950 року ця команда була розігнана, а самому Зубачу нагадали, що його рідна сестра отримала вирок, як учасниця визвольноі боротьби і Юрія разом з матірью у квітні того ж року висилають до томськоі області, де він опиняється без ніяких судів у таборі.

І тут Зубачу випадає, як кажуть, щасливий квиток. Його там абсолютно випадково зустрів бувший нападаючий киян, який у 1941 році грав разом з Скоценем та Матіясом, а потім у 1946-47 роках грав разом з ним у львівському Спартаку Володимир Леонтєвич Оніщенко, який у той час "підіймав" сибірський футбол та хокей. Якимсь чудом Оніщенку вдалося витягти Юрія з табору та пристроіти його жити у якійсь щилині на стадіоні Томська, а потім домовитися про його включення до складу місцевого Динамо. Тільки у 1957 році у Зубача зявилася можливість повернутися до Львова. Там він працював механіком( по спогадам був дуже кваліфікованим майстром) та дуже успішно тренував аматорські клуби. Його дуже поважали. Він приймав саму активну участь у створенні новоі команди Карпати, але відмовився увійти у іі тренерський склад, мотивуючи це тим, що у нього бракує фахових знань.

==Відступ 6. Сьогодняшні наші тренери по такій причині ніколи б не відмовились тренувати, хоч Мілан, хоч Реал з Ліверпулем.==

Юрій Зубач мав феноменальну пам*ять та енциклопедичні знання про історію свого міста та його футболу. Він був чудовим дотепним розповідачем, його дуже любили місцеві журналісти і він часто давав інтервью пресі. Його образні дотепи вмить розліталися серед болільників Галичини, наприклад, він якось короткою фразою дав характиристику величезноі популярності команди" Украіна" та своіх побратимів по тій команді: " Ми в гості з своєю пляшкою не ходили". Я особисто дуже з великим задоволенням прочитав всі доступні спогади шановного пана Зубача, які наповнені історією життя людей львівського футболу. Мені дуже жаль, що ця достойна людина не дожила рік до святкування 100-річчя СТ Украіна.

Як я вже зазначував, що однією з найвідоміших команд вищоі ліги Польщі у той час була "Погонь" Львів( 1904-39), яка у різні роки була 4 рази чемпіоном краіни і 3 рази срібним призером. За цю команду грали дуже відомі польські гравці, 18 з яких у різні роки виступали за збірну краіни. Ця команда завжди мала підтримку влади, особливо при Пілсудському. В 1938 році команду «Погонь» разом з іі спортивним товариством визнали самим заслуженим спортивним клубом Польщі. Слід також зазначити, що польські болільники, які тоді проживали у Львові, вважали цю команду найбільшим спортивним символом міста. Коротко нагадаємо деяких з них, щоб краще уявляти собі, з ким грали разом у збірній Львова украінські футболісти та проти кого проводили відчайдушні баталіі у товарняках на вщерть переповнених стадіонах.

По перше потрібно назвати легенду польського футболу, людину, що приймала участь у становленні перших кроків збірноі краіни та всіх перших успіхів "Погоні" у чемпіонатах, багаторічного капітана та культового нападаючого 20-х років КУХАРА Вацлава (1897-1981). Газети того часу відзначали чудову гру цього футболіста, який ще був добрим хоккеістом. Він грав за" Погонь" 23 роки(!) з 1912 по 1935, провів 198 офіційних матчів, в яких забив 98 мячів. У збірній грав з 1921 по 1928 роки, провів 26 матчів та забив 5 голів, у 14 матчах виводив збірну на поле з капітанською повязкою. Учасник ОІ-24 та срібний призер ЧЄ-29 з хоккею. Болільники і преса Польщі і сьогодні, як і в ті роки, називають цю людину тільки одним ім*ям- Професор. У 1939-41 та 1944-45 роках він створив та тренував Динамо Львів, в 1946-57 роках був тренером команд " Полоніі" з Битома та Варшави, у 1947-48 роках тренував збірну Польщі.

На світлині ми бачимо один з зіркових складів "Погоні" в 1936 році. Зліва направо: Боровський, Ціммер, Єжевський, Міх. Матіяс, Лемішко, Васевич, Сумара, Меч. Матіяс( брат Міхала), Альбаньський, Лухтер, Ганін.

-ЦІММЕР Адольф-Альфред( 1908-41). Капітан команди, нападаючий, гравець збірноі Польщі. Все своє спортивне життя у 1926-39 роках грав тільки за "Погонь". Чемпіон краіни по хоккею 1934 року. Загинув в 1941 році в харьківському НКВС ( за іншими відомостями загинув в Катині).

-АЛЬБАНЬСЬКИЙ Спірідіон-Ян (1907-92). Один з найкращих воротарів Європи у першій половині 30-х років. Всю свою карєру провів у "Погоні", 234 матчів. Йому належав рекорд польського футболу по грі без замін за свій клуб - 174 матчі. В 1931-36 роках- основний воротар збірноі Польщі, 21/(-30). Провів всі матчі на ОІ-36 в Берліні. За своі блискучі сейви французська преса називала його "Спірітусом", а у Львові всі болільники одразу стали називати його по простому- "Дух". Мабуть тому, що на початку своіх виступів за основу його вага ледь перевищувала 50 кг, та й на закаті своєі карєри він не відзначався атлетизмом- 176/61. Але голкіпером він був з великоі літери. Європейські спортивні видання ставили його в один ряд з Планічкою, Заморою, Комбі та писали, що він за своєю майстерністю не відстає від воротарів-призерів чемпіонатів світу й дуже добре розуміє, «що таке кидок у ноги назустріч нападаючому».

Я трохи переглянув польські видання тих років- там про гру Альбаньського тільки позитив і позитив. У 1939-41 він роках грає за Динамо та Спартак Львів. Активну спортивну кар*єру він закінчив у Польщі за "Катовіце"у 1947 році.

• ВАСЕВИЧ Ян (1911-1976). Відомий польський півзахисник, 102 гри за "Погонь", 11 ігр у збірній краіни. Учасник ОІ-36 та ЧС-38. 27.08.39р., напередодні війни, під час терміновоі мобілізаціі вступив у військо і вже в перших числах вересня з першими ешелонами львівських мобілізованих був відправленний до західних кордонів і одразу приймав участь у боях з рейхом. Разом з військовою частиною був інтернований в Угорщині. Продовжував воювати у англійських частинах у Франціі, Бельгіі та Голандіі. Грав за Хіберніан Едінбург. З 1949 року проживав в Аргентині.

-НЕХЦЬОЛ-МАЙЄВСЬКИЙ Едмунд (1910-82). Основний нападаючий клубу у 1931-39 роках, показник-142/53. Герой Кубку президента 1938 року. У збірній Польщі зіграв 4 гри. Майєвський категорично не сприйняв встановлення радянськоі влади і якимсь чудом йому вдалося перейти через закритий кордон на територію генерал-губернаторства, частину окупованноі німцями Польщі, де він потім у 1942-44 роках грає за "ДТСГ" Краків. С 1944 по 1948 роки продовжує успішно грати за "Ваккер" Відень, а потім тренує ряд австрійських команд. В 1957-58 роках Майєвський очолює збірну Норвегіі, а потім тренує збірну Кувейту.

-ВОЛАНІН Адам (1919-87). Талановитий молодий гравець клубу, що почав своі виступи , коли йому було тільки 16 років. Був стрімким і забивним нападаючим. Грав за "Погонь" у 1935-39 роках. З початку 1940 року грає за Спартак Львів, а на початку 1941 году його переводять до московського Спартака, де він тільки 1 раз вийшов на заміну в основі у незакінченному чемпіонаті.

     ==Відступ 7. В Києві 21 та 22 березня 1940 року виступає з лекціями про розвиток радянського футболу та досвід його кращих майстрів, як тоді було прийнято писати в газетах, "з.м.с, орденоносець М.П.Старостін". Газети тільки не знали, що далі  Старостін поіхав до Львова, де офіційно йому було доручено допомогти у футбольному плані місцевому Спартаку, куди на той час, як ми знаємо, місцеві керманичі зігнали найкращих футболістів з різних клубів Галичини. Але основним завданням у нього було підібрати кількох перспективних майстрів для свого юлюбленного московського Спартака. У Львові, як досвідчина людина, він і нагледів Адама Воланіна та відомого у Польщі напівсереднього нападаючого Габовського.

На фото 1941 рік. Болеслав Габовський стоіть третій зліва у формі московського Спартака.

-ГАБОВСЬКИЙ Болеслав (1914-79). Основний гравець, правий вінгер, в 1933-38 роках польськоі команди "Вісла" Краків, показники- 83/21. В 1939 році грає за найсильнішу команду львівськоі регіональноі ліги "Юнак" Дрогобич, з якою стає чемпіоном ліги сезону 1938/39 років та виграє півфінальні змагання на перехід до вищоі ліги. Фінал перервала війна. За рейтингом польських істориків футболу у той час команда Юнак Дрогобич визнана 13-ю командою Польщі. З вересня 1940 року і в 1941 році грає за московський Спартак, 11/0. Зіграв 2 матчі за збірну Польщі у відборі ЧС-38 та був у складі команди на цьому чемпіонаті у Франціі. ==

Продовжу про Воланіна. У 1942 році він вступає до арміі Андерса, після якоі опиняється у англійських військових формуваннях. В 1946-47 роках грає за Блекпул, після чого переіхав до США, де до 1953 року грає у клубах Чикаго. Його включають до збірноі США на ЧС-50, де він відіграв 1 матч. В 1976 році Адам Воланін був прийнятий в Зал американськоі футбольноі слави у знак поваги за його внесок в історію американського футболу.

-МАТІЯС Міхал ( 1912-1975). Один з найкращих футболістів за всю історію польського футболу. У свій час вважався нападаючим європейського рівня. Грав як центрального нападаючого, так і трохи відтягнутого розігруючого. Вихованець клубу "Погонь", за який грав у 1927-39 роках, показники- 156/100. За своє феноменальне вміння відкритися на ударну позицію болільники його називали "Миш". Кращий бомбардир чемпіонату краіни 1935 року, в якому забив 22 м*ячі. Неодноразово був капітаном збірноі Польщі, учасник відбору ЧС-34 та фінальних змагань ОІ-36. По причині травми пропустив фінал ЧС-38. За збірну зіграв 18 офіційних матчі та забив 7 голів.

На фото 1934 рік. Перед матчем Данія-Польща. Першим зліва стоіть Матіяс.

Міхал народився у сім*і урядовця, доктора права Кароля Матіяса, який, як вважають, мав угорські коріння. Батько футболіста був відомим у Польщі науковцем у галузі фолькльористики та етнографіі свого краю і мав багато наукових праць. А от його два сини, молодший Міхал, та старший, Мечислав, після закінчення класичноі гімназіі не схотіли йти по слідам свого батька, а стали відомими( особливо Міхал ) футболістами. Міхал став грати за команду "Погонь", ще коли був гімназистом. Але тоді учням офіційно не дозволялося грати в дорослих командах і він грав під різними призвищами, наприклад Ханін, тощо, поки не закінчив навчання. Деякий час він грав у команді поряд з своім братом, Мечиславом, ("Щурек"). Першу свою гру за основу він зіграв у 1929 році. В ті часи у Польщі не було професійних контрактів з гравцями і там, як і в союзі, іх зараховували на різні посади, де вони і отримували гроші. Тут вже все залежало від можливостей команди та іі "криші". І опинився Міхал за протекцією свого напіввійськового клубу зарахованим у 1932 році на посаду клерка обслуги квартирмейстера гарнізону у військовому відомстві. А от у 1937 році його вже оформлюють на високооплатну роботу на приватних нафтопереробних підприємствах Борислава. Думаю, що цьому посприяло його весілля з дочкою директора нафтопромислу цього міста.

У ті часи Матіяс був беззаперечним лідером команди, відзначався відмінною технікою і ніколи не тягнув у нападі ковдру на себе. Він вмів красиво обігрувати супротивника один на один. У збірній команді тренери більше відтягували його назад для організаціі атаки. Тодішня європейська преса відзначала гру Міхала, як і інших польських нападаючих, які уміли забивати голи. І не провина чудових польських нападаючих(згадаймо ще Вілімовського) та блискучих воротарів, що, на превеликий жаль, захист та півзахист своєю грою не дозволяв команді підійматися на вершини. За свою блискучу гру Матіяс одразу став мішен*ю для костоломів та хамів у захисних рядах супротивників. Били його по ногах нещадно і тому він багато матчів пропустив травмованим. А так, як Міхал мав дуже вибуховий характер, від якого перепадало і своім і чужим, то він часто вступав у жорсткі сутички з своіми кривдниками, що іноді заважало його грі. Слід зазначити, що як згадували болільники, Матіяс часто висловлював невдоволення своім партнерам, коли вони партачили гольові моменти, що вікликало напруження в роздягальні у відносинах з деякими гравцями.

Разом з тим всі відзначали, що він був для болільників "королем" Львова, бо глядачам дуже подобалась його "стрільба" по воротах та його «бомби» в воротах. Вже у своєму першому матчі за збірну 02.10.32 р. він одразу на 2-й хвилині забив чудовим ударом гол румунам(5-0). Після гри преса слідом за тренером Калужею писала, що його гра та гра Альбаньського стали "приємним сюрпизом". До речі, вже в кінці 30-х років польська преса шуткувала про Матіяса, що мов "у нього є патент на голи" австрійським голкіперам. Взагалі, якщо підсумувати різні характеристики його гри, то він був грозою для будь-якоі команди.

Поза футбольного поля по спогадам людей, що його знали, він, незважаючи на свій запальний характер, намагався весь час виглядати респектабельно, одягався модно і дорого та був своєю людиною у аристократичних колах Львова. Йому подобалось бути у "світі". Від себе додам, що тоді, після ЧС-34, для відомих польських футболістів взірцем став добробут гравців збірноі Чехословатчини, яких балували фірми-спонсори автомобілями, помешканями, одягом тощо. Ніхто не приймав до уваги, що можливості у цих краін були абсолютно різні.

Після закінчення війни у кінці 1939 року Міхал з дружиною переіхали до іі батьків у Борислав, де він весь слідуючий рік бігав за місцевий Нафтовик, але то вже був напіваматорський футбол і він багато в чому втратив форму. Далі за рекомендацією Скоценя, який дуже цінив його футбольне вміння, він з 1941 року грає за києвське Динамо. Польські джерела пишуть, що тоді він в Києві не встиг набрати і половини своєі звичноі форми. Я не знаю, де вони це бачили, але він одразу звернув на себе увагу досить нестандартною грою. Я вже писав вище, що один його партнер по динамівському футболу казав, що Матіас був дуже сильним гравцем. Вже в своєму першому матчі за киян 27.04.41р. у Сталінграді (3-2) всі звернули увагу, як він майстерно зумів об*єднати Щегодського з Шиловським. У цьому матчі він одразу познайомився з місцевими колунами у захисті, після чого у кількох матчах не міг грати. Одразу відзначу, що ще в одному матчі, з московськими "Профспілками-1", він був просто брутально вибитий з гри ветераном-центральним захисником В.О.Масловим, але все ж зумів забити гол. За Киів він успів зіграти в основі 6 матчів та забити 2 голи. Але з кожним матчем його гра покращується і починає набирати класу. Газети про нього тоді писали:"Тонкие комбинации создаёт Матиас, виртуозный техник и хороший стратег игры". Як кажуть, такого у магазині не купиш. Хто знає, що б було з футболом Матіяса у Києві, якби не почалася війна.

Слід зазначити, що у Києві Матіяс швидко призвичаєвся до навколишніх життєвих обставин, отримав добре житло і почав шукати нових знайомих у місті. Скоцень писав, що для Міхала Украіни не існувало, він іі сприймав, як частину Росіі, він швидко став опановувати російську мову та знайшов друзів серед начальства. Розповідали, що елегантний поляк швидко став популярним у частини киівськоі богеми. Скоцень відзначав, що як було у Львові, так і в Києві Матіяс з ним поза полем не спілкувався та тримався досить відстороненно. Але, я вважаю, що Матіяс прекрасно зрозумів стан відносин між гравцями у команді і навколо неі та зробив дуже і дуже сміливий для того часу крок. Він несподівано запросив Скоценя до ресторану, де попередив його, що якісь підозрілі особи слідкують за Скоценем і все щось вивідують у оточуючих про його розмови, в яких Скоцень був не дуже обачним. Він також настійливо порадив Скоценю бути у подальшому дуже обережним у розмовах, що той з подякою і зробив.

На мій погляд, у свою чергу Скоцень рішучими діями по вивозу Матіяса та інших поляків з Києва до Дніпра а потім до Львова врятував Міхалу життя. У Матіяса ж не було можливості подібно, генералу Лянгеру після здачі 22.09.39р. Львова радянським військам, потрапити до Москви, повернутися у місто і через "вікно" на румунському кордоні 21.11 втекти за кордон. До речі, я ніде не знайшов якихось спогадів Матіяса про киівський період свого життя, а в польських джерелалах про це теж нічого не пишуть,тільки щось типу "повернувся"(?) до Львова (мабуть по щучому велінню). Маю тільки надію, що я погано шукав.

У 1942-44 роках Міхал потроху грає у Львові у товарняках у польській напівлегальній команді. У 1945 році він був за своім бажанняи репатрійований з Львова у польську Силезію, де з червня одразу почав грати за «Полонію"Битом, яка взявши на себе герб та кількох відомих гравців стала фактичною приємницею львівськоі "Погоні". Міхала тоді оформили на роботу управителем муніципального пляжу міста( я десь читав, що той пляж був тільки на бумазі). Вже у тому ж році за свою гру його визнають найкращим футболістом Силезіі. Особливо його боготворили місцеві болільники за те, що він у дербі з одвічним суперником команди Битома Рухом з Хожува забив 4 м*ячі. Він знову став ідолом місцевоі влади та болільників.

Але, очевидно, воєнні роки не пройшли для Матіяса даром. Його імпульсивний характер придбав нові, дуже неприємні прояви "зірковоі хвороби". Чудову гру на полі він став поєднувати з великою чванливістю до гравців своєіі команди та хамською поведінкою на полі по відношенню до супротивників та суддів. Майже у кожному матчі він затівав драки і багато в чому цим провокував безлади на трибунах, де в ті часи збиралися люди, що іноді у часи війни стріляли один в одного по різні сторони барикад. Особливо кричущий випадок був в одній із зустрічей з "Рухом" з Хожува, коли між болільниками створилася така ситуація, коли для іі локалізаціі викликані війська почали стріляти. Преса тоді багато писала про його схильність до провокацій та вседозволенності. Але на нього нічого не діяло, все йому сходило з рук бо він залишався забивалою та ідолом болільників та місцевого партійного керівництва. Писали, що він у своій поведінці дійшов до того, що забороняв молодим гравцям своєі команди сідати на лавки в роздягальні без свого дозволу. До того ж він у той час захопився грою у брідж, причому Міхал поводив там себе так же, як у футболі-були випадки, коли догори летіли карти, столи та гравці. На цій хвилі він дограв по 1948 ріку, коли повісив бутси на гвіздок і пішов вчитися на тренера. І тут він став з закінченням активноі гри зовсім іншою людиною.

Матіяс почав тренерську дяльність у 1950 році в сильній команді Вісла Краків, потім тренував ряд колективів і закінчив роботу у зв*язку з хворобою в 1973 році у "Краковіі". У 1970 році він довів "Гурнік" Забже до фіналу Кубка ярмарок, що і по цей день є найвищим досягненням польського футболу у клубних європейських змаганнях. Всі його учні відзначали, що він був сильний тренер, який вмів визначити перспективність гравця. В його роботі йому допомагала харизма найвідомішого гравця та розуміння розвитку футбола. Гравці казали про нього, що він мав "око футболіста". Також відзначали його тверду волю, неупередженність та вміння відстоювати свою думку у начальства.

В 1967-68 роках Міхал Матіас став першим самостійним головним тренером збірноі Польщі. І тоді, у 1967 році, відбулися дві його зустрічи у рамках відбору до олімпіади із збірною командою СРСР. І хоча тоді збірна союзу була однією з найсильніших команд Європи і виграла ті матчі 1-0 та 2-1, але поляки дали тоді справжній бій, що відзначалася пресою. Гра збірноі Польщі була підготовлена дуже грамотно і продумано, за чим стояла робота тренера Матіяса. Але тоді його особу у союзній пресі старанно обходили і намагалися не згадувати. Навіть гру польськоі збірноі коментував у нас не він, а тренер союзу Якушин. І ніде, а тим в більше, в киівській пресі, ніхто не згадував, що цей тренер був у свій час гравцем киівького Динамо. Мовчання було явно ініційоване якимсь розпорядженням "зверху". Про нього мовчали і бувші його колеги по Динамо, і відомі особи, які грали проти нього у свій час у чемпіонаті союзу, наприклад, заслужені майстри та заслужені тренери В. Маслов, М.Гуляєв, М.Пономарьов, М. Морзов, Лахонін, мовчав його тренер Бутусов, мовчали журналісти, які висвітлювали його гру за Києв, наприклад, Перель чи Мержанов. Отримав ту амнезію і відмінний спортивний кореспондент, воротар з Дніпра, який грав у 1940-49 роках за московський Спартак , Олексій Леонтьєв, мов би позабувши, як він сам в 1941 році у грі проти киян у карколомному кидку відбив удар Міхала, а потім виграв у нього вихід сам на сам. Ось така пам*ять, може десь вони і перекинулись у підтрибунному приміщенні парою слів, але щоб про це писали, то я не можу згадати. Я знаю, що коли Маслов іхав до Москви дивитись той матч з поляками, то до нього звернувся Рафаіл Фельдштейн з проханням, якщо буде така можливість, то передати від нього вітання Матіясу, якого він добре знав, допомогаючи йому розселитися у Києві в 1941 році та по побутовим питанням. Маслов несподівано для Фельдштейна якось різко на нього подивився, але стримався з відповіддю. Після повернення Маслова з Москви вони до цього питання не поверталися. Хоч Польща була і соціалістичною, але залізну завісу ніхто не відміняв.

У тих двох іграх Матіяс, на базі вивчення особливостей гри футболістів супротивника, запронував своі тактичні ходи, про які високо відгукнувся навіть Якушин. Матіяс довірив центр нападу 20-річному майбутньому польському футбольному чарівнику Любаньському, в центрі поля гру організовував Шолтисек, а в центр захисту він повернув досвідченного Ослізло.

На фото 1967 рік. Любаньський проти Хурцілави.

Вже у першій грі збірна союзу отримала великі проблеми у нападі. Бишевець весь час намагався індивідуально обіграти Ослізло, але програвав двобоі і перестав звертати уваги на партнерів, мов би іх не було. Потім у газеті "Футбол" писали, що Бишевець, коли грає без пасу, стає обузою для команди. Така його гра просто розлютила крутого на рішення тренера і "Міхей" одразу в перерві замінив Бишевця на Малофеєва та не поставив його на другий матч. Не краще у тих матчах грав і Сабо.

 ==Відступ 8. Як всі пам*ятають, у кінці того ж року Динамо Киів досить несподівано програло у двобоі "Гурніку", за який грали знову ті ж Любаньський, Ослізло і Шолтисек. Все повторилося на полі, як в грі збірних: Бишевець ніяк не міг обіграти Ослізло, який став грати проти нього ще вище.  Анатолій завівся і не хотів нікого бачити навкруги, а центр поля програли полякам на чолі з Шолтисеком. Сабо нервував і навіть не зміг забити пенальті, а вся гра розвалилася на епізоди. Киівська преса тоді, мабуть для заспокоєння головних сановних динамівських болільників, затрубила у ріжки на кшалт, що не знали, раніше не бачили, не чекали тощо. Це все неправда, бо все знали і все бачили. Маслов був у Москві на матчі збірноі і міг отримати повну уяву про форму та гру польських лідерів, а Сабо і Бишевець грали проти них на полі, а саме Динамо при підготовці до сезону весною того року вже зустрічалися з цим "Гурніком" і успіло йому програти 2-3. Мабуть  Віктор Маслов понадіявся на стиль своєі гри, а ось Геза Калочаі ретельно підготувався до двобою.==

Сьгодні всі польські спеціалісти високо оцінюють роботу в збірній Міхала Матіяса та вважають, що він був першою предтечією, який заклав фундамент для великого тренера польського та світового футболу Казімежа Гурського, який, до речі, колись був його молодшим колегою у львівському футболі.

І наостанок кілька слів про неодмінного учасника всіх польських першостей по футболу 20-30-х років минулого сторіччя футбольну команду еврейського спортивного товариства «Гасмонея». У різні часи вона грала у вищій лізі, а іі гравці виступали за збірну Польщі. У 30-х роках вона грала в окружній львівській лізі і іі матчі з «Украіною» завжди проходили у найзапеклішій боротьбі. Слід зазначити, що деякий спад цікавості молоді у тому товаристві до футболу пояснюється, що всі тоді хотіли стати настільними тенісистами, бо за клуб грали дуже сильні спортсмени на чолі з багаторічним одним з найкращих тенісистів світу Алоізій ЕРЛІХ, триразовий срібний призер ЧС. Він ще пограв у солідному віці після війни за збірну Франціі. А з футболістів польскі спецалісти виділяють слідуючих:

-ШНАЙДЕР Людвіг, у 20-х роках гравець збірноі Польщі.

-ШТОЄРМАН Зигмунд. Гравець збірноі Польщі, дуже гострий нападаючий. В 1926 році у матчі за збірну Польщі забив туркам за 21 хвилину 3 голи. Цей своєрідний рекорд для збірноі побили тільки через десятки років, не пам*ятаю точно, чи Любанський, чи Бонек. У 1932-37 роках грав за «Корону» Самбір.

-РЕДЛЕР Ізидор. Один з найкращих захисників Польщі, гравець збірнноі краіни. Учасник оборони Польщі у 1939 році. Після війни з 1948 року викладач медичних університетів США. Професор медицини, відомий ортопед.

Ось і все, що я хотів своім дайджестом з деякими власними доповненнями нагадати шановним колегам з історіі футболу Галичини та про людей, які там грали у минулі часи.

Післямова:

1. "Двадцять двох людей бореться за мяч. Але се дивна боротьба. Рук до неі уживати невільно, треба іх тримаати при собі. Противника не вільно штовхнути навіть пальцем, не то рукою. Самого мяча не вільно діткнутися ні рукою, ні раменем. Копається його лише ногами і підбивається плечима, грудьми, карком, головою. Лише одинокий "воротар" має право ловити і відмітувати мяч руками". Іван Боберський, "Копаний мяч", Просвіта, 1907 рік.

2. "...без фінансів у теперішній структурі футбольних ліг, не може бути мови про встановлення сильноі команди....Професійні ліги, які...не мають високоякісних гравців у своіх складах, витрачають протягом сезону сотні тисяч доларів, які й так безповоротньо пропадають....У тому щоб вийти із цього завороженного кола, треба було піти на компроміс із симпатиками- менше вимог, а більше підтримки". Історія спортивного товариства "Украіна", Торонто, 2010 рік.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости