Володимир Висоцький - я не люблю...

Була одна з мистецьких подій у Черкасах і поет, а він же і актор місцевого лялькового театру, Олексій Безгодов читав до болю знайомі рядки… Володимир Висоцький «Я не люблю»… Читав у власному перекладі українською мовою. Оцінити переклад, не читаючи його очима, важко, але у звучанні вірша, у згустках слів, що його відтворювали, виразно відчувалося – це Висоцький… Його біль, його тривога, його неординарність.

Потім уже у журналі «Всесвіт» читав той же вірш у перекладі відомого українського поета. Переклад, певна річ, майстерний, але ж наскільки сильний?! Хотілося б почути – як читає автор… перекладу, певна річ! Ну, такої можливості, звичайно ж, не було.

Отож, любі друзі, щось було…. І у вірші, і у його перекладах! Бо поети зверталися до вірша такого ж, як вони, поета, але пісеннішого і знаменитішого, за велінням душі, а не тому, що їм сказали:

– Ось вам вірш… А ви… хочете чи не хочете… перекладіть!

Тому і запитання – а що ж у тому вірші було… що змушувало поетів його перекладати! Так, було… Оте давнє, Святославове – іду на ви… Ось це, саме це – я не люблю… А ви, якщо можете – заперечуйте, полемізуйте, переконуйте!

Отож чого саме не любить поет… І як саме ця нелюбов фігурує на фоні нинішніх наших поглядів і понять.

І у книзі Володимира Висоцького «Ни единою буквой не лгу» (Київ, «Дніпро», 1989 рік) цей вірш один з перших – а, отже, з найголовніших.

Отож пройдемося поглядом по добре знайомих рядках, бо у них і пульс літ, що минули, і душа поета. У творчості кожного неординарного митця є щось таке, що належить тільки тим дням, коли він жив і творив, а є і щось позачасове. Отож з чого ж починається вірш –

Я не люблю фатального исхода,

От жизни никогда не устаю.

Я не люблю любое время года,

Когда веселых песен не пою,

Слово «фатальний» можна трактувати дуже широко – і від того, що результат виборів добре відомий ще до виборів, і до ніби конкретно-ремісничого, а хто ж кращий у пісенному жанрі. Ну, коли справа дійде до офіціозу… І кого нагороджуватимуть при житті, а кого – посмертно. І щодо втоми. Саме слово «втома» не так часто зустрічається у поетичних рядках барда, але саме оце відчуття – втоми… – дуже вже часто у них наявне.

У Висоцького немало жартівливих пісень. Але «веселі» пісні Висоцького не такі вже і веселі. Немало у них і гіркоти.

Я не люблю холодного цинизма,

В восторженность не верю и еще –

Когда чужой мои читает письма,

Заглядывая мне через плечо.

Якщо вже мова йде про холодний цинізм, то це мабуть тоді, коли у приватній розмові кажуть те, що є, а з трибун чи, скажімо, у статтях чи пісенних творах звучало щось зовсім інше. Що не суперечило офіціозу. Щодо захопленого і романтичного сприйняття життя – то ідеали, що декларувалися, уже втратили на той час привабливість для дуже багатьох і стали відвертою схоластикою. А щодо листів, які читали чужі – то хіба самими листами усе обмежувалось?!

Я ненавижу сплетни в виде версий,

Червей сомненья, почестей иглу.

Или – когда все время против шерсти,

Или – когда железом по стеклу.

Поет, завдяки тому, що творчість його мала розголос, міг у своїх пісенних творах говорити правду. І це в тих непростих умовах, коли офіційна правда уже переставала бути правдою. Коли завжди проти шерсті – ну, це Висоцький відчув сповна. А ось щодо «скла» – то тут нічого не вийшло. Оскільки бійцівський характер поета не тільки декларувався у піснях, а і дозволяв у житті залишатися самим собою.

Я не люблю уверенности сытой,

Уж лучше пусть откажут тормоза.

Досадно мне, коль слово «честь» забыто,

И коль в чести наветы за глаза.

А це вже не тільки про часи, що минули, а і про часи теперішні. Бо думки і про впевненість ситу, і про те, чи забуте чи не забуте слово «честь», не так вже і часто гостюють на сторінках наших ЗМІ.

Когда я вижу сломанные крылья,

Нет жалости во мне, и неспроста:

Я не люблю насилья и бессилья,

Вот только жаль распятого Христа.

Ну, зламаних крил у всі часи було – більш, ніж достатньо... Та і сам Висоцький, хоч і був при житті досить відомою людиною, усе ж далеко не у всьому зміг себе реалізувати. Ну, хоч би як актор.

Мене свого часу вразив рядок про розп’ятого Христа. Перед очима вставала реальна, трагічна людська доля… Не розчинена у єлеї і міфології. Але підемо далі.

Я не люблю манежи и арены:

На них мильон меняют по рублю, –

Пусть впереди большие перемены,

Я это никогда не полюблю.

А щодо манежів і арен – можна і посперечатись. Є там усе ж щось нерозмінне – скільки його не розмінюй…

Отож поет сказав про те, що саме не любить. І зміг передбачити… великі зміни. Задовго до самих цих великих змін. Але той глибокий драматизм, що переповнює пісенні вірші поета, переконливо говорить про ці зміни.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости